Андрій Любка: культура дозволяє відстоювати нам свою гідність і гідність своєї країни

Український письменник, поет, перекладач, есеїст та публіцист, волонтер, віце-президент PEN клубу України Андрій Любка в інтерв’ю програмі «Ми з України» наголосив, що література , культура , мистецтво допомагає українцям залишатися людьми в той час, як ворог хоче зробити їх неандертальцями, які не мають світла, води і живуть в підземеллях через бомбардування. Введучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: у Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест»; під час церемонії нагородження «Оскаром» у Лос-Анджелесі окремі актори висловили підтримку Україні; безпекова політика Європи після подій в Овальному кабінеті Білого дому. Андрій Любка у Ризі зустрівся з українською громадою в Українському домі, де письменник презентував свою книгу «Війна з тильного боку», розказав про свою волонтерську діяльність, поїздки на фронт, про життя військових, про сувору реальність війни. Також в Латвійський Національній бібліотеці за участю українського письменника, а також представників PEN клубу Латвії, громадських організацій Латвії та латвійського ополчення (Земесардзе) відбулася дискусія «Війна. Пропаганда. Загрози». Наразі в інтерв'ю програмі "Ми з України" Андрій Любка розповів про своє бачення сьогодення в Україні, письменницьку та громадську діяльність.   24 лютого 2022 року і в подальші роки для українців перше і головне запитання було «Як ти?». Після останніх світових подій ті подій в Овальному кабінеті Білого дому це запитання стало «Як жити далі?». На вашу думку, що це означає для українців сьогодні, де їм шукати відповідь? Я думаю, що для українців, в принципі,значною мірою ситуація не змінилася. На запитання «Як далі?» або «Що нам робити далі,  на кого сподіватися?» треба відповідати так само, як і 24 лютого  2022 року. У нас є єдина гарантія безпеки і свого існування - це Збройні сили України і тому те, що відбулося в Овальному кабінеті воно значною мірою сколихнуло світ, сколихнуло Європу, стривожені люди радяться зустрічатися, пробують формувати нові коаліції для України. В принципі, мало що змінилося, тому що ми були на самоті і залишилися на самоті.. Так ми отримували багато підтримки і вона дуже важлива і це макрофінансова допомога, яка дозволяла нам тримати курс гривні відносно стабільно у державі, виплачувати зарплати, існувати і працювати. Ми отримували багато зброї, але менше, ніж нам обіцяли і менше, ніж нам потрібно. Це дуже важлива підтримка, але нас ніхто не підтримав у війні, не став на нас на наш бік військово і відповідно сьогодні найбільша проблема України полягає не в Овальному кабінеті, а у виснаженні Збройних сил України, у дефіциті солдатів, підготовлених офіцерів, тому що люди скінченні, на превеликий жаль. Це війна на виснаження, саме таку тактику обрав і Путін і саме таку тактику, в той чи інший спосіб, підтримав світ - продовжувати цю війну без кінця, не дати нам змоги перемогти, не дати нам ті ресурси, які би допомогли поставити Росію в якесь більш критичне становище. Вони приводять нас до вичерпання саме людських ресурсів, якщо йдеться про фронт і таких психоемоційних ресурсів, якщо йдеться про тил, про людей, які живуть в Україні, прокидаються і засинають з однієї думкою - про кінець війни, про те, чи будуть вони завтра живі, що буде з їхніми дітьми, де вони опиняться післязавтра. Цей стан постійної напруги,  постійного стресу він настільки енергозатрат ний, настільки випалює зсередини, що людина стає більш індиферентною до того, що відбувається. І тому, коли ми дивилися на перепалку в Овальному кабінеті, то це було безумовно тривожно, це було темою номер один для обговорення, але нас досить складно вже чимось злякати або здивувати, Ми звикли, що новини переважно погані. Ми звикли,  що нас лякають ядерною зброєю і винищенням за одну секунду, тому якісь політичні сварки вони не аж так глибоко нас торкаються.   Ви волонтер і ваша волонтерська робота полягає в тому, щоб допомагати Збройним силам. Здається за цей час ви зібрали кошти  майже на 350 автівок. Так, це побічна сфера моєї діяльності, як письменника, як публічної людини, яка почалася навесні 22-го року і продовжується досі і забирає в мене, в принципі, більшу частину мого робочого часу. Оскільки це такий складний і довгий процес, починаючи від збирання грошей, закінчуючи організацією купівлі, пригону іремонту. Потім ми самі разом із нашою командою їздимо на фронт і передаємо ці автівки. Тобто, це забирає багато ресурсу, але це така, скажімо, символічна допомога, це крапля в морі. Вона дуже важлива, вона демонструє те, як українське суспільство, а більшість моїх донаторів,  90% - це українці, які якраз підтримують армію. Але загалом безумовно це дуже скромна роль у порівнянні із тим, що роблять Збройні сили України. Це лише така, можна сказати, маленька і шляхетна добра послуга, але її не можна ніяк порівнювати з тим, що роблять люди, які воюють в окопах.   {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="393911" layoutid="0" layout="" static=""}   Ви письменник і те, що ви бачите, що переживаєте фіксуєте на папері. Вийшла ваша нова книга «Війна з тильного боку» Наскільки я розумію це нон-фікшн, тому що ви описуєте те, що відбувається з вами, трансформацію вас як письменника, як людини . «Війна  з тильного боку» - це справді нон-фікшн. Так це документальна проза, збірка  і видана як щоденник. Мені хотілося, щоб люди, які її відкривають мали враження, що читають приватний щоденник людини, яка пише не про себе, пише про те, чим займається, про людей, яких зустрічає. В книзі дуже багато про поїздки на Схід і ця книжка споряджена фотографіями просто з телефону, які зняті через вітрове скло. Такою є обкладинка книги, вона зроблена у форматі максимально простому і доступному.  Книжна про те, що конкретно автор бачив за оці три роки, чим він займався. Мені  здавалося, якщо панораму поглядів різних людей скласти до купи, то вийде великий портрет війни. Насправді це війна з стильного боку. Я часто їжджу на фронт і умовно кажучи, коли ти перебуваєш в якійсь Костянтинівці чи в Бахмуті, бо лінія фронту зміщується, то ти бачиш перед собою війну, але якщо озирнутися і подивитися за спину, то на за тобою величезна держава з десятками мільйонів людей, з тисячами кілометрів, з сотнями міст, тисячами селищ, яка живе під час війни, яка живе ненормальним життям, але це життя, яке вже для нас, на превеликий жал, стало нормальністю. Я пишу про те, як цивільна Україна, яка не перебуває на фронті, не прибуває в окопах, як вона проживає цю війну, чим є війна для людей віддалених від неї. Так склалося, що я живу в Ужгороді. Це найбільш віддалене місто від лінії бойового зіткнення з одного боку. Це створює ряд переваг тому, що це місто одне із найбезпечніших в Україні, взагалі в Закарпаття досить рідко прилітають ракети, а коли прилітають, то їх збивають. Але цей створює ряд якихось таких дивних  речей,  які відбуваються. Наприклад, зараз Ужгород - це найдорожче місто в Україні, оренда житла в Ужгороді дорожча за Київ чи за Львів. В Ужгород приїхала купа багатих людей, які повністю змінили ландшафт міста і культурний і бізнесовий. Так от, коли ти їздиш на фронт і бачиш міста, які порожні, бачиш вікна, які забиті дошками, а тут у себе вдома бачиш, як все розбудовується, то це дуже дивне відчуття. І ця книжка постала якраз із оцієї дихотомії між тим,  як я живу в Ужгороді в тилу і тим, чим насправді є війна. І мені хотілося показати насправді оцей зв'язок між цивільним життям умовно кажучи ідеальним полюсом, де є розбудова, де діти ходять в садок не під землю, а просто в садок, де не прилітають ракети і там, де є повний жах, де є пекло. І от оцей зв'язок,між цими двома реальностями, а ми між ними живемо, як між молотом і ковадлом, він якраз і давить на голову і розбиває твій психоемоційний стан. От ця книжка про це.   Культура, мистецтво,  література зараз також на передовій.  Чи допоможе література українцям переосмислити цю війну, знайти якісь точки опори для майбутнього? Я не впевнений,  що це є основою, але мені здається, що це один із механізмів, який дуже важливий. Культура під час війни в Україні відіграє колосальну роль, якщо йдеться про забезпечення якоїсь такої ментальної стабільності, забезпечення ментального здоров'я, якщо так можна висловитися. Ми сьогодні проживаємо ситуацію, коли в Україні під час економічної кризи, пов'язаної з війною, немає електрики, коли невідомо, що буде завтра, а у нас відкриваються нові книгарні і це масовий процес. Тобто найбільша мережа наших книгарень подвоїла кількість своїх книгарень у містах України за ці роки. Не скоротила, а подвоїла, тому що є великий інтерес до читання. Якщо йдеться про мої книжки, то я просто бачу, як їх додруковують і тиражі зростають щороку. Тобто запит від людей є дуже великий і те саме стосується, наприклад, театру. Купити квиток у театр ім. Франка неможливо, за три місяці наперед все розкуплено, тому що культура в той чи інший спосіб, по-перше, допомагає рефлексувати те, що відбувається,  вона допомагає втекти від реальності і почитати якийсь рома , який відбувається в іншому місці, в інший час. Це теж можливість перемкнути свою голову трохи, відпочити. Але я побачив одну таку дуже важливу штуку і одне із моїх прожиттів, як письменника , яке можливо найважливіше, таке найглибше, яке зі мною трапилося.   Це був кінець 2023го року, ми поїхали в Херсон виступати із Сергієм Жаданом і Іриною Цілик. Якщо не помиляюся і Херсон - це місто в якому за 2 км з іншого боку річки стоять росіяни, це місто, яке вони тероризують і перетворюють на непридатне для життя. Тому що весь час над головою літають дрони, і якщо ви вийшли на вулицю і просто йдете, то швидше за все що вас будуть атакувати. В Херсоні треба їхати по місту на автомобілі на швидкості 100-120 км, щоб вас не зміг догнати дрон. В Херсоні вбивають людей на базарах, коли бачать, що є якесь скупчення або обстрілюють автобуси міські.  В Херсоні не можна вільно пересуватися, ти завжди десь або під деревом, або намагаєшся перебігти від будинку до будинку, все життя під землею. Ми приїхали туди на наш літературний вечір, який відбувався зранку і це було під землею, не можу сказати де, але не було навіть афіші, бо не можна нічого афішувати., щоб  не дізналися, що буде якесь умовне скупчення людей, тим паче про українських. Можна було передати лише тому, кому ти довіряєш на 100%, що буде зустріч з письменниками тут в Херсоні під землею. Ми приїхали туди в казках, в бронежилетах, нас завели туди вниз і ми побачили повністю набитий зал людей. І що мене найбільше вразило  - це було 11 ранку, але багато з цих людей були вбрані так, ніби вони йдуть у Віденську оперу, тобто жінки в прикрасах, у якихось красивих сукнях, чоловіки в білих сорочках і тоді в той момент я зрозумів, що насправді вони не прийшли слухати вірші, вони прийшли конкретно на культурний захід, бо культура робить їх людьми. Тобто культура створює цивілізаційну надбудову, ворог намагається перетворити нас на неандертальців, які не мають електрики, які не можуть митися, які не мають жодних інших потреб, лише думають про те, як вижити, тобто перетворити нас на тварин, загнати під землю. Але культура дає нам гідність, тобто культура дає нам відчуття, того, що ми не біологічні істоти, що ми справді люди, що в нас є душа, в нас є наш інтелектуальний світ. Прийти в Херсоні в 11-й ранку у святковій сукні на літературний вечір - це означає показати всім, хто хоче тебе вбити, що ми не здаємося, що ми залишаємося людьми і нас цікавить література. Ми хочемо послухати вірші і ніхто нам цього не заборонить. Тобто це символічний акт бунту для людей, які не воюють, але хочуть і прагнуть миру. Тому культура, мистецтво -це не броня, але дуже важливий захисний шар, який дозволяє нам  залишатися людьми, мислити і відстоювати свою гідність і відповідно гідність своєї країни!   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Цього тижня в Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест» з великою та дуже сильною українською програмою. Його переможців оголосять в суботу. Ми поговорили із засновником і президентом фестивалю, членом американської кіноакадемії «Оскар» Віталієм Манським. Він розповів про те, чому важливо в наші дні дивитися чесне, соціально загострене кіно. Манський півтора роки знімав у рідному Львові стрічку «Час підльоту» (російська ракета летить до цього міста 5 хвилин). Цей фільм довжиною 3 години був узятий на Берлінський кінофестиваль, і там великі зали з його показами були переповнені. Тобто світ, європейці хочуть знати правду про Україну та російську агресію. Це, серед іншого, мотивує кінорежисера до подальшої роботи. Зараз Манський почав знімати фільм про Одесу, де нині мешкає його 80-річна мама. *В ніч на понеділок в Лос-Анджелесі відбулася 97-а церемонія нагородження «Оскаром». Цікаво, що відразу після закінчення дійства в місті стався землетрус майже в 4 бали. Можливо, хтось ізнизу – або зверху – виявив своє невдоволення подіями. В Україні ця церемонія залишила неприємний відбиток через тріумф фільму «Анора» з участю російських акторів. Втім в нинішніх обставинах критики говорять, що її можна сприймати, як і те, що бодай хтось в Америці може протистояти «могутньому росіянину». А ми розглянули жести підтримки Україні під час церемонії, перш за все те, як зіркова акторка Деріл Ганна сказала «Слава Україні» – зал влаштував їй овації. Також ми вітаємо всю Латвію, включаючи її котиків, з першим «Оскаром», отриманим за стрічку «Потік» 30-річного Гінтса Зилбалодиса. *Після «битви в Овальному кабінеті» та жестів США, якими вони зробили неочевидною євроатлантичну солідарність, поточний тиждень став дуже напруженим щодо безпекової політики в Європі. Від саміту в Лондоні (2 березня) – до саміту в Брюсселі (6 березня). Виглядає так, що в основі обговорень – проєкт, переозброєння європейських держав ReArm Europe, оприлюднений президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн. Він передбачає забезпечення фінансування у 800 млрд євро. Ця зброя має піти на допомогу Україні та забезпечення власної обороноздатності Європи та розвиток ВПК. *З огляду на останні події у світовій політиці варто відзначити зміни в стилістиці української дипломатії, які відбуваються просто зараз. З урахуванням «нових вітрів», що віють з Вашингтону, попередня тональність української дипломатії, стилістика так би мовити «мужньої брутальності», перестає бути ефективною. Тепер на часі вибудовування разом з європейськими партнерами, які тепер зацікавлені в нас не менше, ніж ми в них, спільної лінії. В тому числі і щодо збереження співпраці з оновленим і часто непередбачуваним Білим домом. Важливо, що це відбувається на фоні безпекового гуртування Європи та заявки на лідерство в цьому, зробленої Франсуа Макроном.