© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

Канон Шляху

I

 
Шлях, про який можна розповісти, не є постійним Шляхом.
Ім’я, яке можна назвати, – не завжди постійне Ім’я.
Де імені немає, там початок усіх речей,
Де ім’я є – там матір усіх речей.
Тому, постійно не маючи бажання, бачиш його витік,
А постійно маючи бажання, бачиш його результат.
Те й інше є спільним,
Вони мають різні імена, але однаково позначаються.
У сокровенного є ще сокровенність:
Ось звідки виходить усе витончене.
 

II

 
Коли в світі дізнаються, що краса – прекрасна,
негайно з’являється каліцтво.
Коли в світі дізнаються, що добро – добре, з’являється зло.
Наявне та відсутнє одне одного породжують.
Важке і легке одне одного створюють.
Довге та коротке одне одного виявляють.
Високе і низьке одне одного встановлюють.
Музика та голос одне одному відгукуються.
Попереднє і наступне одне за одним йдуть.
Так буде завжди.
Тому премудра людина віддається справі недії
І втілює безсловесне вчення.
Десять тисяч речей створюють – і він нічого не відкидає,
Народжують – і він нічим не володіє.
Все звершують – і він за це не тримається.
Успіхи приходять – і він не занурює себе в них.
Він ні в чому не перебуває – і від нього нічого не йде!
 

III

 
Не підіймайте «гідних» –
Тоді люди не будуть змагатися.
Не цінуйте рідкісні товари –
Тоді люди не будуть розбишакувати.
Не виставляйте напоказ привабливі речі –
Тоді в людських серцях не буде бентеги.
Ось чому премудра людина, керуючи людьми,
Спустошує їхні голови
І наповнює їхні животи,
Послаблює їхні прагнення
І зміцнює їхні кістки.
Вона завжди робить так, що у людей немає ні знань, ні бажань,
А знавці не наважуються щось зробити.
Дій недією – і в усьому буде лад.
 

IV

 
Шлях – порожнеча, що все в собі вміщує,
Користуйся нею – і вона буцімто не переповнюється.
О, глибочінь! Предок десяти тисяч речей!
Тупить свої гострі краї,
Розв’язує свої вузли,
Гамує своє світіння,
Уподібнюється своєму праху.
Невловиме! Воно неначе існує вічно.
Я не відаю, чиє воно дитя.
Здається, воно передує Верховному Владиці!
 

V

 
Небо і Земля не мають людяності,
Для них вся тьма речей – що солом’яні собаки.
Премудра людина не має людяності,
Для неї всі люди – що солом’яні собаки.
Простір між Небом і Землею
Подібний до ковальських міхів:
Пусте, а не можна його усунути,
Натисни на нього – і з нього вийде ще більше.
Хто збирає знання, той скоро стомиться,
То чи не краще триматися серединності?
 

VI

 
Дух, що хилиться додолу, не вмирає;
Це зветься Сокровенною Матір’ю.
Брама Сокровенної Матері
Називається коренем Неба та Землі.
В’ється і в’ється, такий мінливий!
Користь його вичерпати неможливо.
 

VII

 
Небо вічне, Земля незнищенна.
Небо і Земля вічні та незнищенні завдяки тому, що не існують
для себе.
Ось чому вони можуть бути вічними та незнищенними.
Тому премудра людина ставить себе позаду,
а опиняється попереду;
Не думає про себе – і себе зберігає.
Не бажає нічого для себе –
Чи не тому може розраховувати на все своє?
 

VIII

 
Вище благо, як вода:
Вода приносить благо всій пітьмі речей і ні з чим не бореться.
Збирається в місцях, яких люди уникають,
Ось чому вона близька до Шляху.
Для життя благотворна земля;
Для серця благотворна глибина;
У спілкуванні благотворна доброта;
У промовах благотворна довіра;
У правлінні благотворна смиренність;
У діяннях благотворне вміння;
У рухах благотворний сам час.
Лише там, де немає суперництва, не буде і збитків.
 

IX

 
Чим утримувати наповнене до країв,
Краще вчасно зупинитися.
Хто намагається нагострити гостріше,
Не збереже досягнутого надовго.
Коли золото й яшма заповнили покої,
Нікому не під силу їх зберегти.
Той, хто хизується багатством і знатністю,
Сам накличе на себе біду.
Подвиг здійснений, слава стала, а сам сховався –
Ось Шлях Небесний.
 

Х

 
Пестуй душу, обіймай Єдине – можеш не втрачати їх?
Зосередь дух, прийди до м’якості – можеш бути, як немовля?
Очищай таємне дзеркало – можеш бути без вади?
Люби народ, пильнуй лад у царстві –
можеш перебувати в недії?
Небесні врата відчиняються та зачиняються –
можеш бути жіночним?
Осягай усе в чотирьох межах – можеш обійтися без знання?
Породжує та вигодовує,
Все народжує і нічим не володіє.
Всьому передує, а не шукає в тому опори,
Всіх старший, а нічим не править;
Ось що зветься сокровенною досконалістю.
 

XI

 
Тридцять спиць колеса сходяться в одній ступиці,
Але користь від колеса в тому, що в ступиці немає нічого.
Ліплять із глини посудину,
Але користь від посудини в тому,
що всередині неї немає нічого.
Прорізають вікна і двері, щоб вдався будинок:
А користь від будинку в тому, що в ньому є пустота.
Воістину:
Те, що маєш, дає вигоду.
А те, чого не маєш, дає користь.
 

XII

 
Від п’яти кольорів у людей сліпнуть очі.
Від п’яти звуків у людей глухнуть вуха.
Від п’яти ароматів люди не відчувають смаку.
Той, хто женеться щодуху за здобиччю, втрачає розум.
Рідкісні товари псують людські звичаї.
Ось чому премудра людина
Служить утробі й не служить очам,
Тому відкидає те і бере це.
 

XIII

 
Милість безчестить: її бійся.
Цінуй велике нещастя як самого себе.
Що означає «милість безчестить: її бійся»?
Милість для нас – приниження.
Бійся, коли її отримуєш,
Бійся, коли її втрачаєш.
Ось що означає «милість безчестить: її бійся».
Що означає «цінуй нещастя, як самого себе»?
Тому, що у мене є «я», у мене є й нещастя.
Якби у мене не було мого «я», чи міг би я бути нещасливим?
Воістину: тому, хто цінує себе більше за світ,
Можна довірити світ.
Тому, хто любить себе, як світ,
Можна вручити світ.
 

XIV

 
Дивлюся на нього і не бачу – називаю його найглибшим.
Вслухуюся в нього і не чую – називаю його найтихішим.
Торкаюся його і не можу вхопити – називаю його найдрібнішим.
Цих трьох неможливо визначити,
Тому я змішую їх і розглядаю, як одне.
[Це одне] вгорі не світле, внизу не темне,
Тягнеться без кінця і без краю, не можна дати йому ім’я.
І знову повертається туди, де немає речей.
Воно зветься безформною формою, нематеріальним образом,
Воно зветься туманним і невиразним.
Зустрічаєш його – не бачиш його голови,
Проводжаєш його – не бачиш його спини.
Триматися Шляху давніх,
Щоб керувати нині сущим,
І знати Первозданний Початок –
Ось що таке основа та нитка Шляху.
 

XV

 
Ті, хто в давнину запроваджували Шлях,
Занурювалися в витончене та початкове,
потаємно в усе проникали.
Настільки глибокі вони були, що пізнати їх не можна.
Тому, що пізнати їх не можна,
Коли доведеться описати їхню зовнішність, скажу:
Зосереджені, немов переходять річку в зимову пору.
Обережні, немов остерігаються турбувати сусідів.
Стримані, немов у гостях.
Податливі, немов на сонці лід.
Могутні, немов один цілісний стовбур.
Усе вміщають у собі, немов широка долина.
Усе вбирають у собі, немов каламутні води.
Якщо каламутній воді дати відстоятися, вона стане чистою.
А те, що довго спочивало, зможе поступово ожити.
Хто зберігає цей Шлях, не знає пересичення.
Не пересичуючись, він плекає старе і не шукає нових звершень.
 

XVI

 
Дійди в порожнечі до межі.
Зберігай спокій із усією ретельністю.
Усі речі в світі виникають спільно,
Я так пророкую їхнє повернення.
Речі є без ладу, без ліку,
І кожна повертається до свого коріння.
Повернення до кореня – це спокій,
Спокій – це повернення до долі.
Повернення до долі – це сталість,
Знання постійності – це просвітленість,
Не знати сталості – сліпотою накликати біду.
Хто знає постійність, той усе вмістить у себе;
Хто все вмістить у себе, той неупереджений.
Хто неупереджений, той царство,
Хто царство, той подібний до Неба.
Хто подібний до Неба, той втілює Шлях.
Хто втілює Шлях,
Той перебуватиме довго
І до кінця днів уникне шкоди.
 

XVII

 
З найвищими було так: низи просто знали, що вони є.
Нижче стояли ті, кого всі любили та прославляли.
Ще нижче стояли ті, кого боялися,
А нижче за всіх – ті, кого зневажали.
Тому, хто в собі не має достатньо довіри, довіри не нададуть.
Нерішучий! Ось так він цінує слова.
Доб’ється успіху, зробить справу,
А люди кажуть: «У нас усе сталося само собою».
 

XVIII

 
Коли Великий Шлях у занепаді,
постають «людяність» та «обов’язок».
Коли виникають суємудрість і багатознайство,
постає велика брехня.
Коли серед родичів немає злагоди,
постають «шанобливість» і «любов».
Коли держава в темряві і в смуті, постають «віддані підданці».
 

XIX

 
Усуньте «мудрість», відкиньте «розумність»,
І користь людям буде стократна.
Усуньте «людяність», відкиньте «справедливість»,
І люди повернуться до пошани та любові.
Усуньте спритність, не шукайте вигоди,
І в світі не стане злодіїв і розбійників.
Три ці судження не відкривають усієї істини,
Тому додам дещо, що цього стосується:
Будь невигадливим, бережи первозданну цілісність;
Позбувайся себелюбства, не потурай бажанням.
 

XX

 
Відкинь ученість, і не будеш знати печалі.
«Звісно!» і «гаразд!» – чи далекі одне від одного?
Краса і потворність – що їх розділяє?
Страхи людські – не можна їх не боятися.
Темне! Пустельне! Не дістати його дна!
Всі люди сповнені радощів,
Немов святкують велику жертву або навесні сходять на вежу.
Я один певен, нічим себе не видаю, як немовля,
яке ще не посміхнулося,
Подорожній, котрий безсило волочиться –
і немає куди повертатися!
Все навколо мають у надлишку,
Я один начебто позбавлений всього.
У мене серце дурня – неясне, простодушне!
Звичайні люди такі швидкі на суд,
Я один перебуваю в невіданні.
Звичайні люди судять так ретельно,
Я один відчужений і бездумний.
Спокійний у хвилюванні, немов велике море.
Мчу привільно, немов немає для мене притулку.
У звичайних людей на все є причина,
Я один простий і прямий, немов неук.
Я один не такий, як інші,
Тому що вмію годуватися від Матері!