Перекладено за виданням:

L. Frank Baum. Dorothy and Wizard in Oz.

Reilly & Lee, 1940

© Б. Е. Носенок, переклад українською, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Чарівник Країни Оз

Чудесна Країна Оз

Озма з Країни Оз

Дороті та Чарівник у Країні Оз

Дорога до Країни Оз

Смарагдове місто Країни Оз

Латочка з Країни Оз

Тік-Ток з Країни Оз

Опудало з Країни Оз

Ринкитинк у Країні Оз

Пропала принцеса Країни Оз

Залізний Лісоруб з Країни Оз

Чари Країни Оз

Ґлінда з Країни Оз

До моїх читачів

Це марно. Марно і все. Діти не дозволять мені перестати розповідати казки про країну Оз. Я знаю безліч інших історій і сподіваюся розповісти їх через деякий час, але зараз мої люблячі тирани не дозволять мені цього зробити. Вони кричать: «Оз, Оз! Більше про Оз, пане Баум!». І що я можу зробити, окрім як підкоритися їхнім тиранічним командам?

Це наша книжка – моя і цих дітей. Бо вони закидали мене тисячами пропозицій, а я чесно намагався прийняти стільки цих пропозицій, скільки можна було б вписати в одну історію.

Успіх «Озми із країни Оз» засвідчив, що Дороті міцно вросла в історії про Оз. Усі діти люблять Дороті. Як влучно сказала одна з моїх маленьких подружок: «Без неї історія про Оз не справжня». Тож знову перед нами мила, ніжна й невинна – як ніколи раніше – героїня чергової і, я сподіваюся, дивної пригоди.

Мої маленькі кореспонденти, проте, просили мене, щоб у моїх історіях «було більше Чарівника». Схоже, цей веселий стариган здобув багато друзів у першій книжці про Оз, незважаючи навіть на те, що він відкрито визнав себе «шарлатаном» і «хитрунем». Діти знали, що він піднявся в небо на повітряній кулі і чекали, коли повернеться знову. Тож що я можу зробити? Передовсім повинен розповісти, «що сталося з Чарівником згодом». Ви знайдете всі відповіді на цих сторінках, так само, як це було раніше.

Проте діти вимагали й неможливого для цієї книжки: вони просили мене розповісти про Тото, маленького чорного песика Дороті, який має багато друзів серед моїх читачів. Але з розповіді стає зрозуміло, що Тото перебуває в Канзасі, а Дороті – в Каліфорнії. Тому їй довелося розпочати свою пригоду без нього. У цій книжці Дороті взяла із собою кошеня замість собаки, але в наступній оповіді про Оз, якщо мені дозволять її написати, я маю намір розповісти багато чого про життя Тото.

Принцеса Озма, яку я люблю так само сильно, як і мої читачі, знову з’явиться в цій історії. Також ви зустрінете тут ще кількох наших старих друзів із Оза. І познайомитесь із Джимом – Конем-Ридваном, дев’ятьма крихітними поросятами та кошеням на ймення Еврика. Мені шкода, що кошеня поводилося не так добре, як мало б. Але, можливо, його просто не виховували належним чином. Дороті знайшла його, але про батьків Еврики ми нічого, на жаль, не знаємо.

Я почуваюся, мої любі, найгоноровішим оповідачем, який коли-небудь жив. Багато разів сльози гордості та радості нагорталися мені на очі, коли я читав ніжні, люблячі, теплі листи, що приходили до мене майже з кожною поштою. Це були листи від моїх маленьких читачів. Порадувати вас, зацікавити вас, завоювати вашу дружбу, і, можливо, вашу любов через мої історії, гадаю, то велике досягнення. Це все одно, що стати президентом США. Однак, аби мені дали вибір, я став би вашим оповідачем, як зараз, аніж президентом. Так, ви допомогли мені здійснити мрію мого життя, тож моя вдячність безмежна, мої дорогі, її складно висловити словами.

Я намагаюся відповісти на кожен лист моїх юних кореспондентів, але іноді їх приходить так багато, що має пройти певний час, перш ніж вам надійде послання від мене. Тож наберіться терпіння, друзі мої.

Запевняю: ваші листи значать для мене більше, ніж проста винагорода за приємне завдання підготовки цих книжок. Крім того, тішуся з того, що ці книжки – частково ваші, бо саме ваші пропозиції часто скеровують мене у написанні цих історій, тож, гадаю, що вони не були б і наполовину такими цікавими без вашої розумної та турботливої допомоги.

Л. ФРЕНК БАУМ

Коронадо^[1], 1908 рік

І. Землетрус

Потяг із Фріско сильно запізнювався. Він мав прибути в Гагсонський парк опівночі, однак цього разу повільно наближався до платформи лише о п’ятій ранку, коли небо на сході почало світлішати. Заскрипіли гальма. Кондуктор голосно вигукнув:

– Гагсонський парк!

Юна пасажирка піднялася з місця і поспішила до виходу. В одній руці вона тримала плетений саквояж, у другій – прикриту газетою пташину клітку, під пахвою – парасольку. Кондуктор допоміг їй вийти на перон, машиніст взявся за прилади керування, вагони застогнали, колеса заскрипіли й повільно рушили по рейках.

Потяг запізнився, бо всю ніч земля ходила ходуном. Машиніст побоювався, що ще трохи і рейками розійдуться, тоді не минути лиха. Тому він вів паровоз повільно й обережно.

Дівчинка постояла, проводжаючи очима потяг, поки він не зник за поворотом, а потім з цікавістю роззирнулась.

Платформа «Гагсонський парк», що служила місцевим вокзалом, виглядала голо й порожньо. Крім старої дерев’яної лави тут нічого не було, тож слово «гостинність» аж ніяк не пасувало цій станції. Дівчинка подивилася крізь м’яке сіре світло на місто, але не розгледіла там ні будівель, ні людей. Власне, так і мало бути: туман ховав усе навкруги.

Та через деякий час дівчинка помітила неподалік прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звісив голову до самої землі. Вона завважила, що він був грузний, високий та кістлявий, з довгими ногами і великими копитами. Шкіра так обтягувала його ребра, що їх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвіст, навпаки, закоротким.

Упряж у багатьох місцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок і шматків дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом і завісами по боках. Підійшовши ближче, дівчинка побачила в ній хлопчину, який міцно спав, відкинувшись на спинку сидіння.

Вона поставила клітку на землю і тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився і почав гарячкувато терти очі.

– Привіт! – сказав він нарешті. – Ти Дороті Гейл?

– Так, – відповіла дівчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сірі заспані очі візника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб відвезти на Гагсонську ферму?

– Звісно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?

– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усміхнулася Дороті.

Її співрозмовник розсміявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, він закинув саквояж Дороті на сидіння, а клітку прилаштував на підлозі.

– Канарка? – поцікавився він.

– Ні, це моє кошеня Еврика. У такий спосіб з ним найкраще подорожувати.

Хлопчик похитав головою.

– Кумедне ім’я для кота – Еврика, – завважив він.

– Я так назвала його через те, що він – знайда, – пояснила Дороті. – Дядько Генрі каже, що «еврика» означає «я знайшов».

– Ясно. Ну, залазь.

Дівчинка вилізла на сидіння, хлопчина – слідом за нею. Він розібрав віжки, трусонув ними і прицмокнув:

– Ньо!

Кінь не ворухнувся, лише ледь повів обвислим вухом.

– Ньо! – знову гримнув хлопчик.

Кінь стояв нерухомо.

– Може, треба відв’язати його від дерева, – припустила дівчинка.

Хлопчина знову засміявся і скочив на землю.

– Схоже, я ще сплю, – сказав він, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знає свою справу. Правда, Джим? – і він поплескав коня по довгій морді.

Хлопчик знову сів у коляску і взявся за віжки. Кінь позадкував з-під дерев, неквапом розвернувся і почвалав піщаною дорогою, ледь помітною в передсвітанковому тумані.

– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станції.

– Нас постійно трясло, – пояснила Дороті. – А ти хіба не відчував підземних поштовхів?

– Ну… ми в Каліфорнії до них звикли, – відповів її співрозмовник. – Уже й боятися перестали.

– А кондуктор сказав, що на його пам’яті це був найсильніший землетрус.

– Правда? Тоді, напевно, я його проспав, – спантеличено мовив хлопчина.

Дівчинка трохи помовчала. У тиші чулося тільки цокання копит. Потім пасажирка поцікавилася:

– А як поживає дядько Генрі?

– Непогано. Вони подружилися з дядьком Гагсоном.

– Пан Гагсон – твій дядько? – запитала Дороті.

– Так. Дядько Білл Гагсон одружений на сестрі твого дядька Генрі. Виходить, ми з тобою – троюрідні брат і сестра, – здогадався хлопчик і дуже зрадів власному відкриттю. – Я працюю в дядька на ранчо за десять доларів на місяць і харчі.

– Ти впевнений, що це вигідна угода? – промовила дівчинка з деяким сумнівом.

– Для дядька Гагсона – так, дуже вигідна, а для мене – ні. Я ж блискучий працівник: працюю не гірше, ніж сплю, – додав хлопчина і знову розсміявся.

– Як тебе звати? – запитала Дороті, подумки зазначивши, що їй до душі цей веселун.

– У мене не надто милозвучне ім’я, – чомусь зніяковів він. – Повне – Зебеді, для своїх просто Зеб. Ти, значить, була в Австралії?

– Так, разом із дядьком Генрі, – відповіла Дороті. – Ми прибули в Сан-Франциско тиждень тому, тільки дядько Генрі одразу попрямував на Гагсонську ферму, а я на кілька днів затрималася у знайомих.

– А як довго пробудеш у нас? – запитав Зеб.

– Тільки один день. Завтра ми з дядьком Генрі вирушаємо назад до Канзасу. Адже так довго не були вдома, тож дуже скучили за домівкою.

Хлопчик ляснув батіжком свого великого кістлявого коня й задумався. Він хотів ще щось сказати своїй супутниці, але навіть не встиг відкрити рота, бо коляска раптом почала швидко розгойдуватися з боку в бік, а земля перед нею вмить здибилася. Наступної секунди пролунав оглушливий гуркіт, і Дороті побачила, як поруч із дорогою розверзлася земля, а потім глибока тріщина зімкнулася знову.

– О Боже! – закричала вона, вчепившись у залізні поручні. – Що це таке?

– Землетрус, це просто жахливий, великий землетрус… – обличчя хлопчини вмить побіліло. – Ми з тобою дивом врятувалися, Дороті.

Тим часом кінь став як укопаний. Даремно Зеб тряс віжками, підганяв його – ніщо не допомагало. Тоді хлопчик почав щосили бити тварину по спині батогом. Джим невдоволено заіржав і повільно потрусив по дорозі.