Здавалося б, ну що може бути спільного у сімнадцятирічної неформалки Моллі й у дев’яносторічної заможної старої леді Вівіан Дейлі, звісно якщо вони не родичі? Чи існує взагалі якась формула дружби? Приміром, підходящий вік, якісь спільні захоплення чи подібні погляди на життя. Схоже, такої формули ще не винайшли. Приязні стосунки цих двох «антагоністів» життя викликають захоплення і неймовірне зацікавлення в причинах їх виникнення.
Коли на порозі розкішного будинку Вівіан Дейлі з’являється строкате дівча з кульчиком у носі, вибіленим обличчям «під гота», густо нафарбованими очима та сумним поглядом, для відпрацювання п’ятдесятьох годин адміністративного покарання, стає зрозумілим, що життя старої пані зміниться, хоче вона того чи ні. Завдання Моллі — допомогти місіс Дейлі розібрати старі речі в занедбаному горішньому приміщенні. Коробки й пакунки з речами-спогадами немов переповідають історію дев’яносторічної давнини. Разом із запорошеним, законсервованим горищем розкривається й серце Вівіан, що довго тримало свої таємниці під замком. Вона сповідається, вивільняє закутки своєї багатостраждальної душі. Особиста історія Вівіан тісно переплетена з історією США. Крістіна Бейкер Клайн, сучасна американська письменниця, реанімує забуті сторінки історії Північної Америки.
Починаючи з середини дев’ятнадцятого сторіччя Америкою курсували сирітські потяги. Вони перевозили безбатченків з одного міста в інше, аж поки не вдавалось прилаштувати в сім’ї всіх дітей. Це були діти емігрантів з Ірландії, Польщі, України та інших країн, батьки котрих померли. Сиріт гуртували, «оцінювали» (фізична підготовка, стан здоров’я) та саджали до потягів. На кожній станції робили оглядини, де фермер міг обрати собі безкоштовну робочу силу. Серед цих безпритульних була й осиротіла руденька ірландка Ніїв. Вже потім, переходячи з однієї прийомної родини до іншої, їй довелося змінити ім’я на Дороті, і врешті стати Вівіан. Сумна історія поневірянь Вівіан викликає співчуття, доторкаючись тонких струн душі. Але водночас і надихає. Життя, сповнене митарств та самотності, врешті решт «посадило її на коня», подарувавши їй улюблену справу, коханого чоловіка та заможність. Дівчинкою їй довелося так рано подорослішати, вирушивши в невідомість, без найменшого здогаду про місце призначення та майбуття. Спогади та туга за Батьківщиною — це все, що в неї тоді було.
У Кінварі [Ірландія], хай як бідно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймні мали родину поблизу, людей, які нас знали. Ми поділяли традиції й погляди на світ. Лише коли поїхали, ми усвідомили, що не цінували цього. (с. 44)
Розповідаючи свою історію вперше так відверто, Вівіан вивільняє старих привидів із шафи, що болючими спогадами та докорами сумління невпинно розтинали її по живому. Не берусь переказувати перипетії її складного шляху. Нехай історія поглине вас зненацька, понесе стрімкою рікою сюжету.
Повертаючись до питання поставленого на початку — що ж все таки так об’єднало двох героїнь книги? Може те, що Вівіан знайшла вдячного та уважного слухача? Що врешті решт отримала катарсис? А, може, Моллі просто було вигідно мати дружбу зі старою леді? Ні, все набагато цікавіше, ніж ви можете собі уявити! Історія Моллі теж непроста.
Автор доводить, що приязні стосунки не мають ніяких соціальних рамок, вікових обмежень чи інших заборон. Коли від приятеля отримуєш щось значно більше, ніж це можна осягнути зором, щось, що не можливо описати словом, це і є дружба. Моллі стала для Вівіан вікном у майбутнє, а Вівіан для Моллі дверима в минуле. Рівноцінний обмін, правда?
Книга «Сирітський потяг» — надзвичайно душевний текст, просякнутий теплом людських відносин та зігрітий надією на краще. Текст буде цікавий всім без виключення. Кожний знайде в романі щось написане спеціально для нього: втішне слово в непросту мить життя, надію та віру в краще.