3.2. Світова криза демократії

У 1989 р. завершення періоду холодної війни спонукало Ф. Фукуяму проголосити кінець історії – у тому сенсі, що всі ідеологічні суперечки щодо кращої форми урядування завершилися повною і безумовною перемогою моделі ліберальної демократії, яка визнана взірцевою і безальтернативною в новому глобалізованому світі.

І якщо в міжвоєнний період в Європі демократична модель стрімко втрачала свої позиції під тиском мілітаризації, агресивних ідеологій та жорстких політичних режимів, то після завершення Другої світової війни світ, здавалося, поступово відкинув усі аргументи противників демократії. Падіння Берлінського муру засвідчило універсальність ліберальних цінностей та відкрило шлях для їх безперешкодного втілення в політичну практику переважної кількості країн світу. Залишки авторитарних режимів та осередки ідеологічного опортунізму вже наприкінці 80-х років XX ст. здавалися приреченими на відмирання. Провідні інтелектуали осмислювали нову реальність у категоріях «відкритості» (Ю. Габермас), «третьої хвилі» (С. Гантінгтон), а експерти обговорювали рецепти прискореного переходу до демократії, які здавалися однаково придатними для постколоніальних, пост-авторитарних і посттоталітарних країн.

Головну ставку було зроблено, з одного боку, на розбудову політичних інститутів демократії (парламентаризму, багатопартійності, місцевого самоврядування), а з іншого – на виховання нової політичної еліти в інкубаторах «третього сектору».

Проте вже на рубежі століть принципово постало питання про адекватність теорії демократичного транзиту реальним трендам глобального розвитку (Т. Карозерс). Як засвідчила політична практика, наявність конституцій, виборних органів та задекларованих громадянських прав і свобод зовсім не гарантує незворотних демократичних перетворень у постколоніальних і посткомуністичних країнах. У багатьох із них за демократичним фасадом сформувалася нова політична реальність, головними атрибутами якої стали насильство, корупція, безправ’я пасивної більшості та безкарність правлячої меншості.

Демократичні інститути вдалося легко прищепити на пагонах європейської політичної культури, що зберігалася під комуністичною машкарою в суспільствах країн Балтії та Центральної Європи. Але й тут вирішальну роль у стабілізації політичних режимів відіграв процес євроатлантичної та європейської інтеграції, що мав ознаки зовнішнього управління у сферах правової політики, реформування сектору безпеки, соціально-економічних стандартів тощо.

Втім, шлях до демократії інших європейських країн з колишнього соціалістичного табору, що перебували за межами євроінтеграційного процесу, виявився далеко не таким прямим. Етнічні конфлікти, авторитаризм, корупція стали атрибутами політичного життя практично всіх нових демократій Південно-Східної Європи. І тільки вступ до НАТО та ЄС дозволив певною мірою стабілізувати ситуацію, приміром, у Болгарії та Румунії.

Еволюція пострадянських республік як незалежних держав ще меншою мірою відповідала очікуванням тріумфу демократії. Стабілізація політичних режимів відбувалася майже виключно у вигляді авторитаризму. Там, де вдавалося монополізувати владу конкретному лідеру чи групі, держава набувала ознак стійкості (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан). Спроби будувати політичний процес на конкурентній основі або ж брак ресурсів у правлячої корпорації для збереження контролю над ситуацією неминуче призводили до політичних потрясінь і знижували резистентність державних організмів до внутрішніх і зовнішніх загроз. Пострадянські країни, що балансували на межі демократії та авторитаризму (Вірменія, Грузія, Киргизстан, Молдова, Україна), опинилися в ролі аутсайдерів глобалізації, оскільки не могли ані здійснити повноцінну модернізацію, ані реалізувати реставраційну модель.

Вирішальним чинником, що схилив шальку терезів на пострадянському просторі не на користь демократії, стало утвердження авторитарного режиму В. Путіна в Російській Федерації. Антиліберальний реверс став доконаним фактом і новою історичною реальністю, що потребувала свого осмислення та належного реагування.

Реакція ліберально орієнтованих суспільних сил у вигляді «кольорових» революцій (Грузія, Киргизстан, Україна) позначила лінію спротиву реакційному тренду, що набув загрозливого масштабу. Парадоксально, але успіх масових виступів (революцій) у трьох пострадянських республіках згуртував не стільки прихильників демократії в цьому регіоні, скільки її противників. Саме після Революції троянд у Грузії та Помаранчевої революції в Україні В. Путін зайняв безкомпромісну антизахідну позицію і взяв курс на реставрацію радянської моделі в Росії.

Повну підтримку у цьому питанні російський лідер отримав і від своїх візаві – фактично вже династичних правителів пострадянських країн. Саме на антидемократичній основі сформувалася солідарність учасників євразійського інтеграційного проекту. Імперська амбіція Росії в ньому врівноважувалася гарантіями контрреволюційного протекторату, передусім у політичній та економічній площині, для сателітів Путіна.

Демократія стала лайливим словом у євразійському політичному словнику, а протистояння з носіями відповідних поглядів та цінностей набуло характеру світоглядного антагонізму. Демократичні режими у Тбілісі й Києві стали об’єктом неприхованої ненависті не лише правлячої верхівки Росії, але й усього відродженого «радянського народу», що, попри нові міждержавні кордони, зберіг свою світоглядну і психологічну єдність. Ця єдність у нових умовах, з одного боку, забезпечувала стабільність авторитарних режимів, а з іншого – підживлювала сподівання керівника РФ на імперський реванш. Така амбівалентність антидемократичного тренду, який легітимізує діючі режими в пострадянських республіках, але водночас і підриває легітимність самих цих державних утворень, стане реальною проблемою вже згодом. А в умовах протистояння із загрозою «кольорових» революцій вона залишалася, певною мірою, прихованою.

Тим часом Захід, який намагався спрямувати процеси демократичних перетворень після краху комунізму, саме в момент кардинальної зміни тренду на пострадянському просторі був зайнятий іншими проблемами. Сполучені Штати вступили у тривалий період «боротьби з тероризмом» і зосередили свою увагу на забезпеченні власних інтересів на Близькому Сході, а також на протистоянні зі зростаючою економічною потугою Китаю з акцентом на Тихоокеанському регіоні.

У принципово новий період свого існування вступив і Європейський Союз, який після періоду стрімкого зростання опинився перед проблемою внутрішньої нестабільності та інституційної спроможності. Закономірною реакцією стало зосередження на внутрішніх проблемах ЄС, які вимагали дедалі більшої уваги і значних ресурсів.

Результатом стало те, що пострадянські країни, які обрали демократичну модель на початку 2000-х років, опинилися сам на сам з коаліцією пострадянських авторитарних режимів на чолі з В. Путіним і без суттєвої підтримки ліберального світу, що стало очевидним, зокрема, після Бухарестського саміту НАТО.

Таким чином, доля демократичного транзиту на просторі колишнього СРСР була вирішена явною нерівністю сил. І, в першу чергу, йшлося про нерівність економічних потенціалів та важелі економічної залежності, які, зокрема, повною мірою використала Росія для послаблення режимів, сформованих після «кольорових» революцій у Грузії та Україні. До економічних важелів також додалися політичні, ідеологічні, інформаційні, а з 2008 р. – і військові. Демократично орієнтовані керівники в результаті демократичних виборів були зміщені, а сама демократія стала тлумачитися для пострадянської державності як нежиттєздатна політична форма.

Одночасно іншою ареною протистояння ліберального й антиліберального трендів стали суспільно-політичні трансформації у країнах Магрібу і Близького Сходу, відомі як «арабська весна».

Рушійною силою антиурядових виступів, що мали на меті повалення авторитарних режимів у кількох країнах регіону, виступила молодь з ліберальними гаслами та глобалізованою свідомістю, орієнтованою на західні культурні та світоглядні стандарти. Однак і в цьому випадку «наступ» демократії обернувся її очевидною поразкою і майже безнадійним «відступом». Арабські революції призвели або до ескалації насильства і втрати керованості державою (Лівія, Сирія), або до військових, націоналістичних чи фундаменталістських диктатур (Єгипет, Туреччина). І лише нова влада Тунісу, де відбулася перша дія «арабської весни», поки що зберігає ознаки життєздатного політичного режиму, незважаючи на терористичні загрози і внутрішньополітичну турбулентність.

Якщо додати до цього критичний стан із безпекою і демократією в країнах, що зазнали прямого військового втручання Заходу (Афганістан, Ірак), вихід із міжнародної ізоляції фундаменталістського режиму Ірану та глухий кут, в який зайшов процес врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту, то можна констатувати: межі так званого вільного світу, де підтримуються чи принаймні декларуються демократичні цінності і принципи, впродовж перших десятилiть XXІ ст. суттєво звузилися. І шансів на те, що ліберальна модель ближчим часом пошириться на схід і південь від кордонів Європейського Союзу, практично не залишилося.

Більше того, в самій євроатлантичній спільноті дедалі голосніше звучать голоси противників демократії, а ліберальні підходи в моралі, ідеології, культурі та політиці опинилися під серйозним тиском консервативних, а нерідко й ксенофобських та реакційних сил. Вихід у число провідних політичних партій крайніх правих та популістських об’єднань стали ознакою серйозної кризи традиційних для Європи політичних ідеологій і відкрили шлях до перегляду основоположних цінностей ліберальної демократії.

Ідеї поширення свободи, забезпечення рівності та гарантії прав людини для багатьох європейців втрачають свою привабливість і дедалі більше асоціюються з політикою брюссельської бюрократії та американською культурно-політичною експансією.

Природно, що цей антиліберальний тренд є значно потужнішим серед «нових» членів європейської сім’ї демократичних народів, які відносно нещодавно запровадили в політичне життя ліберальні підходи і стандарти. Тому прихід до влади популістських антиєвропейських сил у Греції, антидемократичні конституційні зміни в Угорщині чи націоналістичний поворот у політичному дискурсі Польщі слід вважати не окремими політичними інцидентами, а свідченням глибокої кризи ліберальних ідеалів і демократичних практик у сучасній Європі.

Тим часом і в США традиційний політичний порядок денний зазнав суттєвих змін. Ідеологічна та політична суперечка між демократами і республіканцями, що оберталася навколо пошуку шляхів утвердження ідеалів свободи та справедливості в Америці та за її межами, значною мірою поступилася місцем боротьбі за пріоритетність інтересів соціальних, расових, гендерних груп.

До певної міри зберігається у фокусі політичних дискусій питання американського домінування у світі, але воно дедалі більше наповнюється суто прагматичним змістом. Американців цікавлять передусім добробут і безпека у власному домі, а демократичні цінності чимдалі втрачають свою мотивуючу роль для поведінки як виборців, так і самих політиків. На цьому тлі зростає недовіра між масою і політичним істеблішментом, який уособлює чинну демократичну модель урядування.

Критика цієї моделі як прихованої форми панування корпоратизованої і цинічної меншості стала, починаючи з 80-х років минулого століття, одним із провідних трендів американського навколо-політичного дискурсу. Вона має своїх визнаних авторитетів (Н. Хомскі), культові тексти («Імперія» М. Хардта і А. Негрі), реалізовується в різноманітних альтернативних рухах та об’єднаннях («Рух чаювання», «Захопи Волл-Стріт») та час від часу виходить на поверхню політичного життя під час виборчих кампаній.

Саме ця криза демократії в її базових осередках (США та Європейський Союз) відрізняє нинішній скептицизм стосовно перспектив поширення ліберальної моделі від того, що поширився у західній суспільно-політичній думці у другій половині 60-х – першій половині 70-х років ХХ ст. Тоді в період відкату «другої хвилі» демократизації (С. Гантінгтон) нові демократії Латинської Америки, Азії та Африки переважно повернули в бік авторитаризму і військових диктатур. Однак західний світ зберігав своє моральне та інтелектуальне лідерство, незважаючи на масштабну кризу культурних і політичних інститутів кінця 1960-х років.

Сьогодні ситуація змінилася. Демократія, ідеали свободи не мають своїх пасіонарних і креативних провідників ні на Заході, ні на нових плацдармах демократичних перетворень. Вони вже майже ніде в світі не надихають на створення нових ідеологічних течій і політичних рухів, не висувають яскравих лідерів і не ведуть за собою маси. Обриси майбутнього формуються у внутрішній суперечці релігійних фанатиків, прихильників сильної руки, расистів і націоналістів. Основним опонентом для цієї новітньої консервативної революції є лівацький анархізм, войовничий фемінізм та інші альтернативні течії постмодернізму, що є радше формою виходу за межі політичного способу мислення і соціальної дії, ніж реальною суспільно-політичною альтернативою.

Отже, криза демократії в сучасному світі виявляє себе у кількох формах. Ідеться про девальвацію цінностей демократії, проблемність функціонування демократичних інститутів і брак лідерства в демократизаційному проекті. У ціннісному вимірі привабливість демократії стала заручником реальної політики Заходу стосовно країн, що належать до світ-системної периферії і напівпериферії (I. Валлерстайн). У свідомості мільйонів демократія стала атрибутом капіталізму, глобалізації та вимог бюрократії (вашингтонської та брюссельської), і в цій конотації навряд чи має шанси зберегти свою привабливість для народів, які стають на шлях національного самоствердження.

Демократичні інститути довели свою історичну перевагу в суспільствах, які засвоїли ідеали свободи, принципи правової держави, сформували відповідального громадянина, самоврядну громаду й утвердили свободу слова як норму співжиття. Однак за інших умов партійна система, парламентаризм, виборчі практики, місцеве самоврядування і громадські об’єднання можуть легко перетворитися на інструмент корпоративного, авторитарного чи будь-якого іншого, далекого від норм демократії управління. Крім того, розмивання ідеологічних орієнтирів та поширення маніпулятивних медійних технологій часто позбавляють політичну конкуренцію зрозумілого виборцю політичного змісту навіть у розвинених сучасних демократіях. У результаті формуються органи влади без необхідної суспільної легітимності, а політичний процес набуває форми закритого і корпоративного з елементами зовнішніх ефектів, що поширюються заангажованими медіа.

За цих умов спотворюється природа політичного лідерства, яке дедалі більше стає імітаційним та фіктивним. На тлі не зрозумілих пересічному виборцеві і далеких від його інтересів колізій і проблем, якими оперують політики в сучасних розвинених демократіях, зростають шанси на успіх популістів, які пропонують вирішувати складні проблеми простими засобами. Однак і ця альтернатива стає примарною, тільки-но популіст опиняється при владі і починає функціонувати як елемент політичної системи. Довіра між владою і народом зменшується до критичних значень, а політичний дискурс ще більше примітивізується, оскільки стає більш персоналізованим.

Закономірним наслідком кризи демократичних цінностей, інститутів і лідерства є поширення агресивних ідеологічних форм, культ сили, зростання колективного і національного егоїзму, орієнтація на емоцію та афект у розв’язанні суспільних проблем.

За межами «золотого мільярда» демократія якщо й поширюється, то переважно в гібридних формах, які можуть декларувати свою цілковиту відданість демократичному ідеалу, а можуть теоретизувати над власною специфікою (наприклад, «суверенна демократія» в Росії).

Водночас країни Заходу в умовах зростання внутрішніх суперечностей та вичерпання мотиваційних ресурсів обирають більш прагматичний підхід у зовнішній політиці. Утвердження демократії вже не є важливою метою їх впливу на ситуацію у світі, а дедалі частіше стає засобом реалізації власних інтересів, який, за певних умов, може бути замінений на інші засоби.