© Колектив авторів, 2020

© М. Литвин, упорядкування, 2020

© М. Мендор, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2018

«Духовна фабрика, де виковується українська культура…». Переднє слово упорядника. Микола Литвин

Дорогий читачу! Насамперед нагадаємо, що етимологію топонімів «Галичина», «Галич» історики і філологи тлумачать неоднозначно. Частина дослідників виводять їх від слова «галка» і конструкту «гал» – чорний. Інші – від польської лексеми «hala» – високогірне пасовище та української лісової «прогалини» – світлого місця в лісовому масиві, дехто від готської «hallus» – гора чи латинської «hals» – сіль^[1]. Остання версія є, мабуть, найпопулярнішою. Зрештою, діюча донині солеварня (місцеві казали «жупа») у Дрогобичі ще в добу Русі, Галицько-Волинської держави виварювала кам’яну сіль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Дністру, до Чорного і Середземного морів, по всій Європі. За давньою технологією виготовляють прикарпатську сіль і у ХХІ столітті. У гербі міста віддавна були або діжки солі, або білі топки солі.

Зауважимо і те, що Галицька Русь, Королівство Галичини і Володимерії (коронний край у складі монархії Габсбургів), у новітню добу – Галичина і Східна Галичина – не менш знані, ніж західноєвропейська Галісія, міфологізована іспанськими авторами нарівні з Францією, Італією чи Грецією. Найвідоміший вітчизняний історик, голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові, творець Української Народної Республіки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним і культурним центром української землі та духовною фабрикою, де виковується українська культура для цілої соборної України»^[2].

Після переїзду з Києва до Львова уже згаданий Михайло Грушевський неодноразово відвідував павільйони міжнародної Галицької крайової виставки, відкритої 1894 року неподалік його помешкання у Стрийському парку до 100-річчя повстання під проводом Тадеуша Костюшки. На ній було розгорнуто 129 павільйонів, які репрезентували досягнення регіону в галузі науки, штуки (тобто мистецтва), рільництва, лісництва, промислу і етнографії. За перші чотири місяці (здебільшого дощові) її відвідало понад мільйон осіб, а серед них – імператор Франц Йосиф І. З великою цікавістю львів’яни і гості міста каталися на електричному трамваї, новій підвісній 170-метровій канатній дорозі, відпочивали біля світломузичного фонтана із 50-метровим струменем, оглядали діючу нафтову бурову (пробила свердловину глибиною 501 метр), муровану водонапірну башту у вигляді середньовічної споруди, елегантні продуктові експозиції, відпочивали в оригінальних кав’ярнях і цукернях. При вході до етнографічного відділу виставки відвідувачів вітав граючий лірник, а біля експозиції – досвідчені гуцульські майстри. Гостей Львова приваблював Великий міський (оперний) театр, у відкритті якого 1900 року взяли участь український тенор Олександр Мишуга, композитор Ігнацій Падеревський, письменник Генрик Сенкевич, делегації європейських театрів.

Як свідчать публікації європейської преси, для правителів і підприємців Європи цей Прикарпатський край видавався новим Ельдорадо, Ельзасом і Лотарінгією, де із тисяч свердловин-шахт великі світові інвестори видобували 4–5 % світової нафти. Десятки місцевих рафінерій продукували основні та супутні товари – якісний бензин, гас, газолін, мастила, асфальт, природний бітум, парафін, озокерит, свічки і навіть мило. Започатковано також цукроваріння, виготовлення тютюнових виробів. Розходилася Європою, як уже згадувалося, дрогобицька сіль. Полюбляли європейці продукцію сотень галицьких броварень і гуралень. На базі численних мінеральних вод (вуглекислих, карбонових, сірчаних і сірководневих) формувалися курортні зони Трускавця, Моршина, Буркута, Яремчі.

Наприкінці ХІХ століття край був насичений новими залізничними шляхами, які ставали важливими транзитними шляхами країн Центрально-Східної Європи. Навіть розроблено у Відні план з’єднання каналами Дністра та Північного Бугу і створення у Львові морського порту. У Львові та інших галицьких містах регулярно проходили торгово-промислові та етнографічні виставки.

До Першої світової війни у галицькій столиці було споруджено декілька футбольних стадіонів із дерев’яними трибунами, стрільбищ, тенісних кортів і пливалень, навіть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливість регіону для сусідніх, і не тільки, держав. Однак підґрунтям для промислового і сільськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постійно тривала боротьба між народами і державами, землевласниками і зубожілими селянами^[3].

Відзначимо і те, що на рубежі століть також змінювався побутовий простір мешканців краю, насамперед міст і містечок. У міських квартирах, які все ще були захаращені важкими меблями і люстрами, дзеркалами із шухлядами, масивними фіранками при дверях, картинами із широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ванні кімнати) з постійним водопостачанням та електричним освітленням. Якщо раніше для купелі львівських міщан використовувалися здебільшого відкриті заміські стави, то наприкінці ХІХ ст. у галицьких містах відкрилися перші «купелеві заведення». Зростала мережа перукарень. На зміну поодиноким закиптілим газовим вуличним світильникам почали з’являтися елегантні електричні. Популярними у містах стають кінопокази. Багаті підприємці Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересідають із бричок в автомобілі. Над Львовом усе частіше з’являються аероплани.

На початку ХХ ст. у Львові та інших містах започатковано будівництво учнівських і студентських бурс (гуртожитків). Малозаможні міщани відпочивали в селянських хатах у підміських селах, заможні їздили на курорти, зокрема соляні води і сірчані купелі в Любені, Моршині, Трускавці, Пустомитах, Сасові, Риманові та ін. Українська інтелігенція полюбляла відпочивати на Гуцульщині, зокрема в «Українських Афінах» – Криворівні над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Наддніпрянщини. На вулицях міст, окрім торговиць (базарів), лунали здебільшого польська мова або т. зв. «балак»^[4]. Щоправда, Велика війна, фронтове протистояння австрійських, німецьких, турецьких і російських армій на чотири роки перервали усталене життя і побут мешканців краю.

Напередодні та в час Першої світової війни актуалізувалася російська (москвофільська) візія Східної Галичини (Підкарпатської Русі, Червоної Русі, Карпато-Росії), що мала інтегруватися в етнічну Росію. Окремі російські автори подавали окуповану 1914 року царською армією Галичину як «природне і етнографічне продовження нашого Південно-Західного краю (Волинської і Кам’янець-Подільської губерній)», руським морем (складеним з горян і подолян, гуцулів і бойків), серед якого «тонуть острівці польського, єврейського та караїмського населення»^[5]. Були й такі, які вважали, що цей «старий російський край» скинув «австрійське ярмо». Водночас зазначали, що місцеві «руські» люди добре знають польську мову, перебувають під німецьким впливом, а лише високоосвічені інтелігенти читають «свою» російську літературу^[6]. Натомість український географ Степан Рудницький тогочасну Східну Галичину, де проживало 62 % українців, 25 % поляків, 12 % євреїв, уважав частиною України – і на рівні фізичної географії, і антропологічному вимірі. При цьому наголошував, що в той воєнний час підавстрійська Галичина може і повинна стати національним П’ємонтом для всіх українців^[7].

Водночас Галичина у першій чверті ХХ ст. вважалася П’ємонтом не лише українських національно-державних сил, а й польського і єврейського визвольних рухів. Чи не тому українські політики і вчені нерідко трактували її ядром української нації, а польська агресія проти Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 – липні 1919 років означала набагато більше, ніж утрату провінції, – знищення підвалин, на яких після Першої світової війни могла будуватися Українська самостійна соборна держава. Натомість ідеологи і політики польського ендецького напряму (Станіслав Ґрабський, Роман Дмовський та ін.), вибудовуючи на початку ХХ століття плани щодо відродження національної держави, прагнули реалізувати політику інкорпорації, полонізації та колонізації захоплених українських земель. Щоправда, діячі лівого табору (Юзеф Пілсудський, який неодноразово бував у Львові; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не відкидали можливості асиміляції українців, хоча не заперечували їх залучення до співпраці з відродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономії у Східній Галичині й ширшого самоврядування на Волині^[8].

Проти польської окупації краю виступала більшовицька Росія, яка в ході «визвольного» червонокозачого походу влітку 1920 року експортувала із Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив східногалицькі повіти Галицькою соціалістичною радянською республікою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною світової революції. Більшовицька влада розпочала тиск на духовенство і підприємців, започаткувала нову русифікацію, провела масові експропріації коштовностей у єврейських родинах, ув’язнила неугодних українських і польських громадсько-політичних діячів. Чимало галичан, стрільців і старшин Галицької армії запроторено до Кожухівського концтабору під Москвою, відправлено на Соловки, багатьох розстріляно без досудового слідства.

У міжвоєнну добу провідники відродженої Польщі інкорпоровану Східну Галичину перетворили у східні воєводства – Львівське, Станіславівське, Тернопільське; Західна Галичина стала Краківським воєводством. Східну Галичину оголошено Східною Малопольщею, східними кресами, Червенською землею. Національну ідентичність місцевих галичан, як і волинян, лемків і холмщаків, офіційна Варшава зображала мішаною, здебільшого неукраїнською. Заборонено слово «українець».

Трагічне і радісне повсякдення галичан – українців, поляків, євреїв, німців, вірмен тієї доби відображено в багатьох художніх творах і спогадах. Особливо колоритно мозаїчний генетичний код регіону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник і філософ Станіслав Вінценз, який до 1939 року мешкав біля Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської обл.), а останні роки життя провів у Франції та Швейцарії. Наведемо невеликий фрагмент його історико-публіцистичної книги «На високій полонині», який розкриває давнє Різдвяне дійство в Карпатах: «На Святий Вечір, коли час завертає, відправляється у лісах і пустках карпатських тайна вечеря, невидима і загальна бесіда… Коли закінчується тайна розмова, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо гірські люди вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса… Від початку свята ходять пастухи-колядники… Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, якого називають березою, коли молоді голоси заспівали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно відповідали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А в хаті перестрашені діти радісно пхалися до вікна, надіючись, що, можливо, десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай… Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, мов гірський туман… Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, присідали і викручувалися буйно, як у колишні роки. Молоді танцювали після старців. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Накінець колядники заповнювали хату, входили до неї гурмою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто»^[9]. Колоритними були й інші звичаї та обряди.

У радянську добу, зрозуміло, народні звичаї та церковно-релігійні традиції тоталітарна влада зневажала і навіть забороняла. На Святвечір функціонери нерідко вимикали світло, а біля поодиноких незакритих церков організовувалися чергування міліціонерів, вчителів, комсомольських активістів; трансформувалися й слова давніх обрядових пісень.

Насамкінець зауважимо, що вказану книгу нарисів львівських етнологів та істориків написано не стільки для галичан, скільки для всіх співвітчизників в Україні та діаспорі, мешканців нашої поліетнічної та багатоконфесійної держави, які хочуть (і повинні) краще запізнати Галичину – південно-західну частину сучасної України, що сягає північних схилів Карпат, басейнів верхнього і середнього Дністра, верхньої течії Західного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспекті сучасна Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області) охоплює частину території Західного Поділля, Південної Волині, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, а також Надсяння, Опілля і Покуття. Окремі дослідники вважають, що власне після поділів Речі Посполитої 1772 року до Галичини приєднано частину етнографічної Волині (район Сокаля, Кам’янки Струмилової, Рави, Радехова, Бродів та ін.), яка поступово була «огаличанина»^[10].

Адміністративний поділ Королівства Галичини та Володимирії у 1777–1782 роках

Отже, шановний читачу! Запрошуємо до читання нарисів книги та пізнання самобутнього етнокультурного простору західного регіону України у так звану «австрійську» добу.