Вступ

Михайло Відейко

На сторінках цієї книги перед читачем постануть два тисячоліття історії землі, яку сьогодні називають Україна. Одразу зауважимо, що початок назви книги – «Історія» визначає насамперед жанр, а не зміст твору. Адже значна його частина присвячена тим аспектам життя людей, які населяли землі України від трьох до тисячі років тому, для яких у історичних працях відведено настільки мало місця, що створюється враження ніби наші предки увесь час лише тим і займалися, що воювали із сусідами та між собою, плекаючи династії правителів різного штибу. Все, що було поза тим – культура, віра, мова, технічні досягнення, економіка – лишалися переважно поза увагою шановних істориків.

Про обсяги того матеріалу, який традиційно лишався «поза», свідчать багатотомні видання (зокрема здійснені протягом останніх двадцяти років в Україні), товсті і не дуже, присвячені викладу історії культури, літератури, економіки, філософії, релігії, міфології, мистецтва, декоративно-прикладного мистецтва, архітектури, військової справи тощо. За обсягом та кількістю вони вже можуть скласти неабияку конкуренцію традиційним історичним багатотомникам. Проте це фактично світи, які не перетинаються або майже не перетинаються.

Завдяки цьому, між іншим, губляться і самі люди, які творили не політичну історію, а матеріальний і духовний світ, в якому діяли «розпіарені», так звані «історичні постаті» – царі, князі, полководці, релігійні лідери. Губляться вони навіть тоді, коли відомі їхні імена, які дивом дійшли із глибини тисячоліть – але це те, що надає історії відчуття людського виміру, а відтак – відчуття автентичності.

Саме тому було визначено за мету на тлі багато у чому звичного нам викладу історії зібрати під однією обкладинкою та подати, нехай і в обмеженому обсязі, відомості про мову, релігію, міфологію, технічні досягнення, економіку, мистецтво та військову справу давніх часів, усього того, що і робить цивілізацію цивілізацією, якщо за основу її визначення брати «спосіб існування розумних істот».

Стереотипне у наших краях сприйняття як складових і необхідних ознак цивілізації наявність державності, писемності та бюрократичного апарату видається нині надто примітивним і однобоким. Фактично, це рецидив сприйняття світу, породжений колоніалізмом ХІХ ст. та виплеканою ним ідеологією, коли матінка-Європа поклала на себе святий обов’язок нести цивілізацію (у її розумінні змісту цього слова) решті людства. Від того, що ця ідеологія стала складовою «єдино вірного вчення», її сутність, яка заперечувала право називатися цивілізованими багатьом народам, які на таке зовсім не заслуговували, не стала ліпшою, людянішою і, зрештою, «науковішою».

Тут варто згадати, що елліни, які стояли біля витоків сучасної цивілізації, вважали цивілізованими суспільства, які вшановують богів. Так, вони та римляни могли іменувати своїх сусідів «варварами», однак не ставили їх на якісно інший щабель розвитку, як це робили засновники марксизму у ХІХ ст. та їх послідовники у СРСР. А зі спадщиною останніх ми не розсталися і досі, попри гучну кампанію «декомунізації». Боротися з назвами вулиць і пам’ятниками виявилося легше, ніж із тим, що більш як півстоліття забивалося у свідомість.

Зміст книги було розроблено з розрахунком залучення до її написання широкого кола фахівців, які найкраще дослідили та розуміються на окремих питаннях. Це мало стати прикладом практичного застосування для популяризації найсучасніших результатів у вивченні історії здобутків «академічної науки» аж до рівня захищених дисертацій. Частково це вдалося і знайшло відображення у розділах, авторами яких стали: Н. Абашина, М. Відейко, О. Гопкало, А. Домановський, Г. Казакевич, Е. Кравченко, О. Ліфантій, С. Махортих, Л. Михайлина, Ю. Мосенкіс, О. Симоненко, Т. Шевченко, О. Шелехань. Не всі дослідники, яким було запропоновано участь у проекті, знайшли змогу і час для написання текстів – так, приміром, випали розділи, присвячені антропології давніх часів.

У пропонованому увазі читача виданні майже дві тисячі років історії розділено на дві частини. Перша охоплює період від Х ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е., друга – з ІІІ ст. по ІХ ст. Поділ не потрапляє у класичне датування періодизаційних підрозділів історії – «античності» та «середньовіччя». Так сталося тому, що Над книгою працювали насамперед археологи. Їхнє бачення історії певною мірою є особливим через те, що вони працюють переважно із пам’ятками матеріальної культури, корелюючи їх із писемними джерелами (там, де вони існують), епіграфічними пам’ятками, нумізматичним матеріалом (монетами) тощо.

Цей підхід нагадує багато в чому кримінальне розслідування, у якому «речі говорять» не менш, а то і більш промовисто, аніж протоколи допиту свідків. Античні ж автори і середньовічні хроністи як свідки виглядають не надто поважно. Але саме на їхніх свідченнях ґрунтуються висновки-вироки шанованих «традиційних» істориків. Так, вони витискають зі скупих рядків Тацита, Амміана Марцелліна, Прокопія Кесарійського та інших усе можливе (і неможливе) вже кількасот років. Однак вони ніколи б не дізналися, приміром, про існування кільканадцяти царів Боспору, єдиними свідченнями існування яких є знайдені під час розкопок (або взагалі випадково) монетам. До того ж монети ці промовисто оповідають про політичні амбіції цих «друзів Риму» та римських цезарів: якщо є на звороті портрет імператора – то це означає лояльність, портрет зникає – пішла боротьба за незалежність.

Про тих же кіммерійців або скіфів із писемних джерел відомо не так уже й багато – прийшли з глибин Азії, повоювали та попанували в ній, повоювали з Дарієм І, ну і так по дрібницях. Археологічні дослідження дали змогу не лише виявити наповнені золотими речами поховання царів та сліди моторошних поховальних ритуалів, описаних Геродотом, але і відстежити припливи та відпливи населення у певних місцевостях, пов’язати їх із кліматичними змінами, простежити походи в Європу – а про це «батько історії» не знав і не міг знати. Не знав він достеменно і про «країну забутих міст», від якої лишилися городища набагато більші не те що за Ольвію чи Херсонес, а навіть за Афіни, володарі яких торгували з еллінами ще за життя Гомера.

Навіть подробицям епічного походу македонського полководця Зопіріона проти Ольвії ми завдячуємо розкопкам, унаслідок яких до рук дослідників потрапили і фрагменти від постаменту статуї з написом на честь Каллініка – рятівника поліса, і черепок з листом від «п’ятої колони», і нарешті речові свідчення перебування македонських пращників під стінами міста – свинцеві матіобули. А географія трофеїв та нагородної зброї окреслила участь скіфського фактору в тих подіях та його вирішальне значення для цієї частини світу.

Таври, які стали персонажами жахливих оповідей про піратство, людські жертвопринесення фактично були персонажами легендарними. І лише археологічні розкопки дозволили додати живих рис до їхнього портрету. Виявилося, що вони були умілими ремісниками, які ще до появи еллінів у Тавриці опанували мистецтва видобування та обробки заліза у досить вражаючих уяву масштабах. Тож історія з піратством не лише знайшла підтвердження у «речових доказах», але і відкрилися її зовсім невідомі сторінки. Коли в горах було знайдено один із таврських храмів неподалік сучасного Гурзуфа, то виявлені там скарби, присвячені суворим давнім богам, засвідчили: таври уміли брати здобич та трофеї, успішно воюючи не лише з непереможними скіфами, а й з не менш непереможними полководцями Риму, список яких за рейтингом очолив сам Гай Юлій Цезар. Так, той самий Цезар – який «прийшов, побачив, переміг».

Можна сказати, що поєднання археологічних джерел певною мірою наближає «велику історію» до людей, які її творили. Ми дізнаємося, скільки було випито вина і скільки з’їдено кабанів під час тризни, влаштованої на честь одного зі скіфських царів, переймаємося долею Еврисивія і Арети, похованих у склепі під стінами Ольвії, знайомимося з могутньою чаклункою та невідомим царем Сарматії. Ми поіменно знаємо багатьох центуріонів та легіонерів римського війська (заразом із назвами і номерами їхніх підрозділів), розквартированих у Тирі, Херсонесі та Ольвії, моряків і командирів кораблів Мезійського флоту, на яких майже два століття тримався «римський порядок» над Понтом Евксинським…

Так-от, за певної думки, для археологів «переламними» стали не події V ст., пов’язані з демаршем Одоакра 476 р., а початок скіфських війн у ІІІ ст., завдяки яким, зрештою, і стала можливою поява у Римі такого персонажа. Власне, ті скіфські війни насправді були готськими, а плацдармом були спочатку землі на північ від Понту, а згодом і Таврика, у якій чудом втримався Херсонес. Після «епохи солдатських імператорів» поява готів та інших «варварів» на Аппенінському півострові стала лише питанням часу.

ІХ ст. стало реальною межею між епохою формування слов’янських держав і запровадженням «варязької альтернативи» – Русі з центром у Києві. А це вже, як кажуть, окрема історія.

Власне, сама історія у межах розділів не є лінійною, вона і не могла бути такою. Адже всі ті суспільства, про які йдеться, мали власну історію, яка могла перетинатися – а могла і не перетинатися – з історією сусідів. Однак чим ближче в часі, тм таких «точок дотику» явно більшає. З іншого боку, такий розподіл історії дає можливість більш системно відслідкувати пригоди окремих спільнот – аж до рівня еллінського полісу або таврських племен. У викладі історії зроблено спробу не лише засвідчити факти, а й показати взаємний зв’язок між тим, що відбувалося у близьких та віддалених місцях, нарешті дати оцінку подіям. Та обставина, що більшість розділів належить фахівцям, які не рік і навіть не одне десятиліття «в темі», робить загальним набутком часом унікальні відомості, зібрані авторами упродовж тривалого часу. Так, ці відомості були опубліковані під обкладинками монографій та наукових часописів, їх можна знайти у дисертаціях. Проте багато із того, що потрапило на сторінки цієї книги, вперше стає доступним широкому колу читачів.

Враховуючи цю обставину, спроба присвятити понад половину видання «поза історичним» питанням теж видається, на мій погляд, досить цікавою. По-перше, структура «цивілізаційних» розділів є більш-менш уніфікованою для усіх частин книги, що відкриває можливість пошуку та порівняння певних відомостей – цю розвагу автори залишають майбутнім читачам. Можливо, це підштовхне їх до власного розуміння якихось подій, процесів, явищ. По-друге – кількість фактичного матеріалу, відповідним чином підібраного та систематизованого, теж є корисною. Можливо, було б краще повною мірою все проілюструвати – але обмеження обсягу лишають поза межами цього видання майже 70 відсотків запланованих ілюстрацій.

У процесі підготовки видання виявилося, що деякі розділи не мають аналогів, відтак вони стали першими ластівками у висвітленні певних тем у такому обсязі. Це стосується насамперед двох нарисів, які належать Ю. Л. Мосенкісу з питань «мовної ситуації» у певні періоди. Уперше в такому обсязі, завдяки дослідженням Г. М. Казакевича, ми бачимо різні грані кельтського світу на теренах України.

Наповнення розділів, присвячених віруванням, міфам та філософії, нерівномірне і залежить від кількості та якості наявних відомостей. Однак ці розділи фіксують наявність тих чи інших явищ у певні періоди, що вже є приводом для роздумів. Опис мистецтва різних племен і народів демонструє різноманіття давнього світу, у якому співіснували (із взаємною користю) елліни та скіфи, сармати і римляни, показує їх здобутки та досягнення на шляху розвитку цивілізації.

Висвітлення вірувань різних народів наочно демонструє як подібність, так і різноманіття. Особливо це стосується раннього середньовіччя, коли на північ від Понту Евксинського можна було зустріти не лише адептів найрізноманітніших стародавніх вірувань, а й тих, хто сповідував та поширював, коли словом, а коли вогнем і мечем найвпливовіші «світові релігії» сучасності – християн, мусульман. Історія появи та поширення християнства у цих землях виявляється на декілька століть давнішою за дату хрещення Русі, яку святкують у наших краях щороку.

Цікавим виявилося творення розділу, присвяченого здобуткам давніх технологій та економіки. Як наслідок, отримано «зріз» за періодами та територіями, який показав вражаюче різноманіття як підходів до здобуття «хлібу насущного», так і організації виробництва та технологій, на якому воно базувалося. Раніше в такому обсязі ці питання висвітлювали (крім нечисленних спеціалізованих праць) хіба що у тритомниках з археології України, останній з яких побачив світ 1985 р., тобто більш як три десятиліття тому. Але ж дослідники з тих часів не стояли на місці! Отже, у виданні знайшлося місце результатам новітніх досліджень – приміром, металургії та ковальського ремесла раннього залізного віку (Е. Кравченко).

Особливу увагу було приділено військовій справі. Ця тема сама по собі варта окремого видання, стільки нагромаджено матеріалу і проведено досліджень. З одного боку, в історичних розділах вистачає відомостей про зброю, воєнні конфлікти, є описи битв, тактики і стратегії, застосованої супротивниками у численних конфліктах. З іншого боку, там не знаходиться місця ні для системного опису і характеристики озброєння, спорядження, ні системи комплектування й організації військ. Але ж саме це може пояснити як перебіг окремих воєнних конфліктів, так і перебіг, результати та наслідки війн загалом.

Залучення фахівців та результатів останніх досліджень з цього питання дозволило отримати чимало унікальної інформації, яка доступна, зазвичай, читачам академічних журналів та монографій.

Приміром, «джерелознавчою родзинкою» стали опубліковані останніми роками відомості (і захищена дисертація)¹ стосовно знахідок предметів римського озброєння та спорядження у таврському святилищі на перевалі Гурзуфське сідло в Криму. Ця колекція римської мілітарики на сьогоднішній день є однією з найбільших у Європі – близько 2.600 речей. Тут і зброя, і рідкісні речі табірного побуту, і монети, карбовані похідною монетарнею Гая Юлія Цезаря – трофеї таврів у Мітрідатових війнах та наступних конфліктах. Що цікаво: відомостей про подвиги відважних «дітей таврійських гір» не варто шукати на сторінках писемних джерел.

Заразом розвіюються деякі «сталі» історичні міфи – приміром, стосовно поширення у сарматів важкої панцирної кінноти (О. Симоненко