© Катя Сербінова, 2021

ISBN 978-5-0053-9172-8

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Гамір. Ніч. Галявина. Люди із села посеред лісу. Серед скам’янілих від холоду дерев юрмляться їхні постаті в натягнутих по самі вуха каптурах (якісь із вовни, якісь – із вовчого хутра). У натовпі панують жах та цікавість: хтось перешіптується, хоть голосно скиглить, декілька людей обабіч про щось сперечаються, поглядають на палаючу під місяцем плямку світла. На плямці – сліди. Витоптуються неприродньо рівним кільцем, а те, що їх лишає, невидиме. Лише жалісно порикує час від часу. Посередині кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Ті люди, що наважилися підступити ближче, помічають то край білої вовняної кофтинки, то пістряві шкарпетки, а ще далі – бліда подерта долонька під темним, заплетеним у кіски волоссям. Гарна долонька.

– Та заберіть її звідти! – кричить хтось у лісі, гріючи долоні біля чужих смолоскипів. – Ну ж бо, покличте когось! Воно не піде від неї так просто!

Декілька парубків, хто сміливіший, хрупнули підошвами на край застиглої від жаху галявини. Виставили наперед саморобні списики, в‘їлися поглядом у коло… Наступний крок ніхто з них не зробив.

– То правда це? – сором’язливо спитав свого сусіда парубок. – Вона тепер у ньому живе? У цьому…

– Не те, щоб живе… Ніхто з них більш не живий. Та проте воно бачить і розуміє. Воно безпечне… Якщо дитини не чіпати.

У затінках лісових сосен прохрупала пара старих чобіт – прийшов батько-лісничий. Його м‘які, зморшкуваті повіки ледве можна було побачити з-під темного, як у доньки, волосся. Під цими повіками – горе та спокій.

Люди розступилися спочатку перед кінчиком та древком блискучої сокири, а потім і перед батьком.

– Співчуваю, – сказав хтось, але так тихо, що старий його, мабуть, і не почув. Минув останні дерева, став на край їхньої тіні.

– Ведмедю, – звернувся до нього на прізвисько, загороджуючи тулубом галявину, парубок, – ми намагалися! Воно не пускає взагалі нікого, лише тебе кличе…

Лісничий на прізвисько Ведмідь його не дослухав, легенько відсторонив парубка убік та ступив ближче до кола. До звіра, йому видимого.

Маленький бурий ведмедик радісно підбіг до старого. Його темні кігтисті лапи нарешті залишили коло: ведмедик хотів додому.

– Мені шкода, доню, – промовив Ведмідь чи то до тіла, чи до ведмедика, а потім, підперши коліньми сокиру, підхопив тварину обома руками та поніс кудись у темні хащі.

Небо починало сіріти, натовп потроху мовчки розійшовся. Лише декілька залишилися пильнувати, щоб лісникову доньку не вкрали зголоднілі тварини. А десь у місті прокинувся я.

Я не думаю, коли йду вночі до школи. Мої черевики розуміють, куди треба йти й наскільки швидко. Місто велике, проте наодинці ходити безпечно. У нас гарне місто: багато дерев, околиці, вкриті горами та луками. Я дивлюся на дерева,