Ночі стають все довші, й вони такі,
знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі
і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,
якщо поруч на відстані простягнутої руки
не знаходиш плече або теплу спину.
Особисті кордони змінюються. Це якось так,
знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак
і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;
і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,
то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.
Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.