Протягом усієї книги у Соні розривається серце. Від щастя, любові, болю, вражень, думок. Воно розривається від всього, рефреном через весь роман. І це робить її живою (і Соню, і книгу, і авторку) та справжньою. Але не тільки це. В тій справжності багато усього - зрозумілого та не дуже, дивного, близького, божевільного. І хоча поезія Каті мені імпонує набагато більше, але "Соня" - дуже і дуже хороша, втім, як і сама Бабкіна.