Жити їй загалом подобалося. Сонце облизувало її з квітня по вересень, залишаючи під шкірою приємний лоскіт і змішуючи на Соні невловимі пастельні теплі відтінки. Колір виходив, ніби вигоріла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, ніби відблиск раннього місяця в зеленуватій воді нагрітого мілкого озера, як пісок на оголених літом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тільки через одяг, й цим вона теж цілком задовольнялася. На литках і руках тонкі непомітні волосинки, яких вона ніколи не позбувалася, були прозорі. Чоловіки любили трепетно на них дмухати. Іноді в темряві волосинки ці світилися, ніби ними пробігав недосліджений тілесний струм.

Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці – просто жити подобалося їй і так. Двічі на рік вона мила скромне вікно на кухні та велике вікно в неправдоподібно маленькій кімнаті, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелі височіли аж на три помірних Сониних зрости, що унеможливлювало заміну лампочок і прискіпливе розглядання темнокрилих неповоротких нічних метеликів. Тому Соня любила різні світильники та роздивлялася метеликів на малюнках і фотографіях. Ще двічі на рік Соня мила різні чужі вікна й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвеніли. Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж переважно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми. Ті, котрі вона не подавала, – вона відвозила в крамничку свого друга. На гроші з крамнички вона купувала нитки і плела з них светри та шапки, шалики, рукавиці, високі шкарпетки, котрі їй неймовірно пасували – особливо коли крім них Соня більше нічого не одягала. Ті шкарпетки, шапки, рукавиці, муфти, светри й комірці, котрі вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона відносила… Ну, та Бог із ними, з грішми.

Соня вправно водила світле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадійне. Пахло в ньому дитинством, виїздами до ріки з бадмінтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим білим тазом, в якому замість, власне, ріки, плавала зовсім ще невелика Соня, поки мама мила килими, дід мружився, чистячи яблука, а чиїсь білі та чорні кози вовтузилися в побережному верболозі; пахло осінніми виправами на гриби та шипшину, котрі сушили потім удома – перші як намисто, на нитках, високо в кухні, а другу – розваленою на підвіконнях, оранжеву, неприємну, підлу всередині – ніби грудки скловати в яскравій желатиновій оболонці; пахло також нічним проводжанням на поїзд до моря, де хворілося на дизентерію, жилося в приватному секторі і їлося суп харчо в їдальнях з найгнучкішими отруйними зміями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старі гумки на вікнах, і завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автові років, як і Соні, але їй здавалося, що це зовсім ще небагато. Соня завжди всіх підвозила, особливо друзів – з музичними інструментами на виступи і з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентації, з вбраннями на покази, з візажистськими валізками на фотосесії та з просто валізами в аеропорт. І без нічого, п’яних, розгублених, смішних, веселих підвозила також. Їй було не важко. За це друзі та інші люди дарували Соні красиві речі – маленькі, майже не використовувані полички з Ікеї, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанів, дарували також майже повні флакони парфумів, светри й сорочки з All Saints, Terapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навіть сукню-трансформер від Comme des Garçons та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивішою. Хоча є підозра, що Соня була найкрасивішою не тому.

Малювала Соня переважно себе саму. Для журналів, сайтів, принтів та афіш, логотипів, дитячих книг, руками і в фотошопі Соня малювала Соню. Іноді Соня була чорнява, іноді – білява. Іноді – стрижена, іноді – довгокоса. Іноді вбрана гарно й зі смаком, а іноді гола і з безсоромно розчепіреними ногами (було й таке). Іноді Соня була дитина, що виконує різні акробатичні вправи з буквами для абетки, а іноді чоловік. Але це завжди виразно була Соня.

Соня ходила на вечірки.

Соня вчила мову на курсах, іноді німецьку, іноді французьку.

Соня ламала підбори і заламувала руки від сміху, коли підбори ламалися. Соня мала посвідчення про те, що може навчати мови глухонімих, й не мала жодного уявлення про мову глухонімих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифікат про прослуханий курс з історії, правда, не деталізувалося, історії чого саме, – іноді Соня казала, що це всесвітня історія, іноді що історія із собакою вночі, іноді – що історія пошукових запитів, а часом – що історія культури початку сторіччя.

Соня багато мріяла.

Соня мала ключі від голуб’ятника, мало того – у подвір’ї її сталінки таки був голуб’ятник.

Соня завжди була ввічлива зі старими людьми, навіть коли собі на шкоду. Соня завжди кінчала, коли кохалася, й іноді навіть коли ні.

Соня ніколи не думала про те, як могло би бути краще, ніж є.

Соня танцювала смішно і з задоволенням.

Соня хотіла ніколи нікого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постійно, – то потім приходила і розповідала всю правду.

Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотності, старості, несподіваних постів дорожньо-патрульної служби, ніколи не вийти заміж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знає, залишитися в місті на все літо, загубити мобільний телефон, не використати в басейні всі проплачені години, розмовляти з людьми, від яких залежить її життя, але…

Соня іноді була зовсім безсоромна, і це дуже її виручало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луї – було не ясно.

– І куди він поїхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом із коктейльної склянки в Соні на кухні. Соня стискала золотими плечима. Вони сиділи в одній білизні – новонароджений травень був як пізній липень, кондиціонера в Соні не було.

– Я не люблю тебе більше, – прочитала Етері з уже витертого папірця – папірець вони передавали з рук в руки останні кілька годин. – Це було би нечесно. Постарайся мені пробачити. Так?

– Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, і Луї написав їй також французькою.

– Так і написано – не люблю тебе більше? – вкотре уточнювала Настя.

– Мені і менше було нормально, – казала Соня.

– І куди він поїхав? – знову питала Катя, і всі мовчали. Поза Сониною кухнею Катя відповідала за комунікацію клієнтів з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала свої питання, допоки не отримувала відповіді.

Етері ковтала зі своєї склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Білизни влітку Етері не носила, тому сиділа гола, не відчуваючи ніякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етері були важкі, з темними пипками. Етері було майже тридцять, і вона була грузинка. Чим вона займалася, толком ніхто не знав.

– На роботу поїхав, – cказала Етері, – назад до свого Лілля. Скільки він тут сидів, робив своє дослідження – рік. А скільки мав сидіти?

– Рік, – приречено казала Соня. – Ну і я теж не люблю його більше. Я люблю його так само, як раніше – ні більше ні менше.

– Він же тебе використав, – казала Настя, і очі в Насті робилися вологі – в неї була маленька дитина, і вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом і зовнішній тиск на серце зростав.

– Він за все заплатив? – питала Катя.

– За що заплатив? – дивилася на неї Соня.

– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

– Він урод, – підсумовувала Етері.

– Зі мною від нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре.

– Нічого доброго він не робив, – зауважувала Етері.

– Може, це тому, що він іноземець? – питала Катя.

– Ми з ним їздили в Париж, – казала Соня. – Він мені все розповідав і показував, де жив, і де ходив в школу, і де працював у дитячому садку, – я собі так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дітьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усі чорні. І ще цей дім, де він виріс, дім, ніби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-співачкою з білими зубами і густими бровами; там ти зранку встаєш і виходиш босий у вікно в спальні, а за вікном сад два на два метри, а в саду – старий стілець і марокканський столик, а десь за кущами вулиця і пахне хлібом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шістдесят восьмому кидалася бруківкою і кричала, що під бруківкою пляж. І пляшками із запалювальною сумішшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нікого такого немає. Ми ходили гуляти на Бельвіль – там прямо так, як у Тріо з Бельвіля, і в китайський квартал, а там ліхтарики і теж чомусь всі чорні, а ще по вулиці Менільмонтан, і він мені співав – є така пісня в них, тут, мадам, на цій вулиці, я колись загубив своє серце, але знайшов нове полум’я, яке мене підносить і так далі, ну або, може, я придумую, але є така пісня.

Настя схлипувала.

– Все так подобалося мені, його жарти і що я можу прямо пишатися кожним словом, яке він каже і кожним реченням, яке пише. Подобалося, що мені найбільше подобаються саме його улюблені місця, і що завжди підходить їжа, яку він вибирає, і що завжди здається вдалим план прогулянок і план життя, який він озвучує, і що мені все цікаво і корисно, що зі мною стається, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся і як росте шкіра навколо нігтів на руках і на ногах, і як він виколупує лінзи -5 кожного вечора, одягає окуляри і робиться раптом зовсім інший, такий свій, і як він тримає депозит, щоби відновити старий родинний дім на Півдні, і як хоче навчитися робити і реставрувати меблі, і як мені все одно, чи є в нього гроші і чи колись будуть, і як він читає реп на пару з сусідом, і як навіть п’яний тримає спину, ніби танцюрист, і їсть з ножем і виделкою, ніби все життя так їв, і їсть руками, ніби він мавпа, і які в нього кубики на животі, яке досконале і пропорційне тіло, і як м’яті сорочки розправляються в нього на плечах, і як світло з ролетів зранку пробивається і відблискує в нього на передпліччях і на колінах. І головне – що він весь зі мною був. Це подобалося.

– Ну, принаймні це вже може не подобатися, – казала Етері.

– Ти дуже красиво про нього думаєш, – казала Катя. – Це підозріло. По-моєму, тобі просто потрібен будь-хто, щоби про нього красиво думати.

Катя допила варення, і Етері відлила їй коньяку зі своєї склянки.

– Я ніби танцювала весь час, навіть коли спала або малювала, і малювала я тоді так багато. І навіть читала його дослідження, хоча я, правду кажучи, більше розумію німецьку. Коли він спав, я дивилася, як світло по ньому ковзає. Коли він мене торкався – в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки. Я така якась ставала – на мене всі оглядалися на вулиці, коли ми разом ходили.

– На тебе і так всі оглядаються, Соню, – казала Етері.

– Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? – Яка любов насправді, Соня чомусь забула, і без того нестерпно було порпатися в деталях.

– Ні, це така херня, – казала Етері.

Потім вони відвезли Настю додому, а далі поїхали в ліс. Ліс світився зсередини. Соня вимкнула фари, і вони сиділи, огорнені вогкою ніччю, й дивилися, як неподалік між дерев пульсує згусток кольорового від прожекторів диму, і силуети людей вигинаються, рухаються, здіймають руки. Іноді силуети виходили зі світлого диму й ішли в темряву, похитуючись, по мокрій траві, зникали між деревами – по одному, щоби відлити, або по двоє чи по кілька – з різними намірами. Музика долинала ніби дуже здалеку, губилася між стовбурів, кущів і молодої зелені, а травнева ніч була зовсім довкола них, з усіма своїми маленькими, акуратними, щільними звуками – шелестами, краплями, тихим перетіканням деревинних соків, потріскуванням множення клітин у новому листі, видихами вологої землі. Темне небо лягло на ліс і терлося об нього приємним на дотик м’яким животом.

– От зараз, – казала Соня, – серце розривається.

Утім, можливо, серце розривалося в неї не без Луї, а просто так.

– А знаєте, що Гена? – не витримала Катя.

– Що Гена? – спитала Етері.

– Гена – кончений, – сказала Катя. І потім розповіла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язкові два тижні необов’язкових побачень, щемких безглуздих повідомлень по кілька слів, нічних дзвінків на п’яну голову і взаємних уявлянь, від яких закоханість надувається десь під шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всередині, привіз Катю додому, запаркувався ніби на всю ніч, обійняв її за шию і сказав важливе.

– Хочеш, я навчу тебе літати? Так і сказав.

– Може, це метафора? – спитала Етері.

– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.

– Може, в нього просто щось із собою було.

– Нічого в нього із собою не було, він же проти речовин.

– Проти зовсім всіх речовин? – зачудовано перепитала Соня.

– Ні, тільки деяких речовин.

– Так і що? – спитала Етері.

– Нічого, – печально відповіла Катя. – Просто він кончений. Клінічно кончений, в сенсі, ну, хворий. Я таких боюся, вони потім стають переслідувачами або маніяками-вбивцями.

– Ну, то не дуже й хотілося, – сказала Етері.

– Так, – сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже.

Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандаль і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім усі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.

Коли Соня танцювала, пасма її волосся ніби зависали в повітрі довкола голови та плечей і тільки погойдувалися в ритмі рухів її тіла. Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого. Якась дзвінка пустка затерпла всередині, прохолодна і гірка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотіла відтворити в пам’яті рух, коли він повертає голову, але пам’ять підсовувала натомість якісь інші рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як підстрибують під футболкою груди Етері, як запускається фотошоп, як минають будинки і дерева у дзеркалі заднього виду. Соня напружувалася і хотіла уявити Луї, його поставу, волосся, руки, колір сорочки, усмішку, примружені очі та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якісь чужі, випадкові риси, і от на Соню дивився уявний несподіваний неприємний чоловік, складений з окремих шматків, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловіка ляльки Барбі, збільшеного до людських розмірів. Соня розслаблялася і відпускала потвору, відкривала очі й дивилася на людей, котрі танцювали довкола. Усі вони були то зелені, то рожеві, то сині, то фіолетові, потім світло дрібно блимало, й тоді люди світилися очима, зубами та білими деталями одягу й рухалися, ніби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку і запаху. Хтось притулився до Соні ззаду і танцював разом з нею, дихав їй у потилицю і ловив ротом її волосся. Подихав, поцілував її в шию, відступив на крок і зник. Соня знову напружувалася і намагалася зібрати зі спогадів Луї, але перед очима знову виникали зовсім інші речі. Етері та Катя сиділи на барі. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисіло в повітрі, а потім лягло їй на плечі. Серед рухомих розпашілих нічних тіл статична, неподоланна пустка всередині Соні відчувалася якось особливо виразно.

– Я його зовсім не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею.

– І що це значить?

– Що мені треба було рівно один раз його побачити. Побачити, роздивитися і запам’ятати. Я би навіть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що він навіть не попередив – нічого ж не залишилося. Ніби не було ніякого Луї. Я мала право його пам’ятати вічно, а тепер навіть не можу уявити, як він виглядає.

– Подивися фотки на телефоні, – порадила Етері.

Соня дістала трубку. Луї на сенсорному екрані виглядав як Луї, але щойно вона відводила погляд – запам’ятовані риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.

– У мене таке було, коли помер батько, – раптом сказала Катя. – Я сиділа і думала, який він. Я ж усе могла відтворити словами – що він мав залисини і бородавку під лівим оком, що очі були карі, а вії та брови майже вилізли, що в нього нижня губа перекосилася від інсульту ще шість років тому, й коли він говорив – то завжди ніби посміхався на одну сторону, тому постійно здавалося, що він на щось натякає. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликі коміри, якісь крихкі плечі, що праве вухо стирчало, а ліве ні. Сказати це все було просто, ніби я завчила текст і носила його в собі, але ніяк не можна було зосередитися і його знову побачити. А це не Луї. Це був мій тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.

Катин тато втопився в якомусь випадковому озері, катаючись на лижах з її молодшим братом. Тонкий лід присипало снігом, й вони провалилися обоє, коли з’їжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши під водою лижі і важкі черевики, і все ніяк не міг видряпатися, лід ламався й кришився, а озеро не закінчувалося, було воно наче скрізь. Тато теж зняв під водою снарягу, так вони потім усі там на замерзлому дні й лежали – дві пари лиж, дві пари лижних черевиків і синій Катин тато в комбінезоні та флісовій шапці.

– А потім ти згадала?

– Потім він мені приснився, – сказала Катя, – з лижами. У мокрій шапці. Скільки я не стараюся – тільки так його і згадую. Іноді сідаю й думаю – от моя сім’я. І бачу – мама, схудла цього літа; брат – поступив, виріс, вдівся по-людськи нарешті; тато і лижі.

– А Луї мені теж присниться? – спитала Катя.

– Так, – сказала Етері, – коли помре.

Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луї взагалі коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – їй було все одно. Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль. Залишилися тільки побутові спогади і плани на життя удвох, котре вже не могло статися – як рудиментарні тумби і трампліни, вимкнені душі та замкнені роздягальні. Від того, що їй нема як усе це більше застосувати, розривалося серце.

– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.

– Значить, побачиш, – сказала Етері.

І тоді Соня побачила Луї.

Вона бігла за ним, а він ішов великими кроками, на плечах у нього ще ніби лишилося трошки диму і світла, темний ліс обгортав його обережно, а він на ходу розстібав штани. Спина в нього була велика і рівна, як завжди. Соня підійшла майже нечутно, зупинилася позаду нього і чекала, поки він справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врешті, мала йому сказати? Нічого, вирішила Соня, я тільки подивлюся і запам’ятаю. Тоді хай собі іде куди хоче. Луї застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очі й потягла носом повітря.