Розділ І

Навряд щоб хтось, коли-небудь забачивши Кетрін Морланд у дитинстві, міг подумати, що вона народжена стати героїнею роману. Становище в суспільстві, характери її батька й матері, її особисті якості та схильності – ніщо не провіщало цього. Її батько був священиком, не затурканим і не бідним, дуже шанованим, мав звичайнісіньке ім’я Річард і не був вродливим. У нього були чималі статки, а до того ж іще дві парафії, тож тримати дочок у чорному тілі звички він не мав. Мати її була жінкою простою й практичною, вдачею добросердна і, як не дивно, на здоров’я не скаржилася. До народження Кетрін вона вже мала трьох синів, а давши життя дочці, згодом спородила на світ ще шістьох дітей, ростила їх усіх і насолоджувалася добрим здоров’ям. Родину, що має десятьох дітей, завжди називають чудовою родиною, де голів, рук і ніг цілком достатньо; але Морланди не могли претендувати на цей епітет, бо вони аж ніяк не вирізнялися привабливою зовнішністю; і Кетрін упродовж багатьох років була такою ж незугарною, як і кожен з них. Вона була дуже худа й незграбна, шкіра – бліда, волосся – темне і пряме, риси обличчя – грубі, а щодо її вдачі, то вона ще менше пасувала для героїні роману. Їй завжди подобались усі хлопчачі ігри; крикетові вона віддавала перевагу не тільки перед ляльками, але навіть перед такими більш піднесеними дитячими розвагами, як виховання мишеняти, годування канарейки чи поливання трояндового куща. Праця в садочку була їй справді не до смаку, а якщо вона й збирала квіти, то робила це ніби на зло – принаймні так могло здатися, судячи з того, що вона завжди зривала саме ті квіти, торкатися яких їй забороняли. Такими були її схильності. І так само мало обіцяли її здібності. Вона ніколи не могла щось вивчити чи зрозуміти, перш ніж хтось їй пояснить, – а часом і після того, бо вона подеколи бувала неуважною, а інколи навіть тупуватою. Упродовж трьох місяців мати втовкмачувала їй у голову «Прохання жебрака», і все ж її молодша сестра Саллі декламувала цього вірша краще. Не те щоб Кетрін була безнадійно недолугою – зовсім ні. Байку про «Зайця та його друзів» вона вивчила так само швидко, як це зробила б кожна англійська дівчинка. Мати хотіла, щоб вона навчалася музиці. І Кетрін була впевнена, що уроки музики їй сподобаються – адже вона так любила барабанити по клавішах старих занедбаних клавікордів. Отже, у вісім років вона почала вчитися музиці. Вона провчилася рік, і їй забракло сили; і місіс Морланд, яка ніколи не примушувала своїх дочок робити те, до чого в них не було здібностей чи бажання, дозволила їй покинути музику. День, коли Кетрін розсталася з учителем музики, був одним із найщасливіших у її житті. Здібності дівчини до малювання теж не були винятковими, хоча, коли їй щастило випросити в матері конверт від листа чи якийсь інший клаптик паперу, вона використовувала його до самих країв, малюючи будиночки й деревця, курочок і курчаток, які мало чим відрізнялись одне від одного. Писати й рахувати її вчив батько, а уроки французької мови їй давала мати. Її успіхи не були блискучими, і вона всіляко ухилялася від занять. Але що за характер це був – дивний, незбагненний! За всіх ознак зіпсованості вона, проте, не була злою чи жорстокою, тільки подеколи бувала впертою, майже ніколи ні з ким не сварилася, була доброю з дітлахами, якщо не брати до уваги того, що інколи їй були властиві спалахи тиранства. Вона росла, однак, галасливою й пустотливою дитиною, відчувала огиду до чистоти й порядку і над усе на світі любила скочуватися по зеленому схилу пагорка за будинком.

Такою була Кетрін Морланд у десять років. У п’ятнадцять років вона погарнішала, почала завивати волосся й мріяти про бали. Її обличчя округлилося, на щоках з’явився рум’янець, і її риси пом’якшали; очі стали виразнішими, а фіґура – більш гармонійною. Вона перестала бути нечепурою й почала стежити за собою, зробившись не тільки гарненькою, але й охайною. І тепер їй було приємно чути розмови батька й матері щодо її зовнішності. «Кетрін починає виглядати зовсім непогано. Тепер вона майже гарненька!» – чула вона час від часу. І яке це було задоволення! Виглядати майже гарненькою для дівчини, яку упродовж перших п’ятнадцяти років життя вважали гидким каченям, – втіха значно відчутніша, ніж усі втіхи разом узяті, які випадають на долю дівчинки, що вродилася кралею.

Місіс Морланд була дуже доброю жінкою і хотіла, щоб її діти мали все, що їм слід мати. Але головний її клопіт полягав у тім, що вона народжувала й виховувала дітей, тож старші доньки опинялися мимохіть полишеними на самих себе. І тому було не дивно, що Кетрін, від природи позбавлена всього героїчного, у чотирнадцять років віддавала перевагу крикету, бейсболу, їзді верхи та прогулянкам перед читанням, принаймні перед серйозним читанням. Бо вона була не від того, щоб узяти до рук якусь книжку із захопливими розповідями. Але між п’ятнадцятьма й сімнадцятьма роками вона почала готуватися стати героїнею. Вона прочитала всі твори, що їх належало прочитати героїням романів, яким необхідно мати запас цитат, таких корисних і втішливих у їхньому житті, що дуже мінливе в їхньому віці.

Від Поупа вона навчилася засуджувати тих, хто,

 
Прикинувшись нещасним, вислизнути прагне…
 

Від Ґрея дізналася, що

 
Самотньо квітне так багато квітів,
Втрачаючи в повітрі запах свій.
 

Томсон відкрив їй, що

 
Це так чудово…
Вчити молодих стріляти!
 

А з творів Шекспіра вона дістала величезний запас відомостей, і, зокрема, що що і що

 
Найнепомітніша дрібниця
Не менше переконує ревнивця,
Ніж докази, що у Святім письмі;
 

що

 
Маленький жук, розчавлений ногою,
Таке ж страждання відчуває,
Як і гігант, що розстається зі своїм життям;
 

і що

 
Молода закохана жінка завжди виглядає
Неначе статуя Терпіння,
Що посміхається до Горя.
 

Щодо цього її успіхи були цілком задовільними, як і щодо багато чого іншого. Бо, хоч вона й не вміла писати сонети – вона привчила себе їх читати. І хоч їй, напевно, не судилося викликати захоплення у публіки виконанням на фортепіано прелюдії, яку сама написала, вона, однак, уміла подовгу слухати гру інших музикантів. Найвразливішим місцем Кетрін було малювання, на якому вона зовсім не розумілася – аж так, що її вміння малювати забракло б навіть на те, щоб зробити побіжний начерк профілю коханого. І, коли б вона й зробила таку спробу, все одно ніхто не сказав би, як невдало він виконаний. Тут вона не могла змагатися з жодною героїнею роману. Але досі про цю ваду вона навіть не знала, бо в неї не було коханого і їй нічого було намалювати. Попри те, що їй уже виповнилося сімнадцять років, вона ще не зустріла вартого уваги юнака, який міг би полонити її серце, і жодного разу ніхто в неї не закохувався і навіть не захопився, бодай би на одну мить. Це й справді було дивним! Але чимало дивних речей можна пояснити, якщо дошукатися їх причин. Поблизу не було жодного лорда і навіть жодного баронета. Серед знайомих Морландів не було жодної родини, яка б виховала знайденого на порозі свого будинку хлопчика невідомого походження. У її батька не було вихованця, а місцевий сквайр не мав дітей.

Але якщо юній дамі судилося стати героїнею, вона нею стане, – дарма що її підвели сорок родин, які живуть по сусідству. Щось неодмінно станеться, і герой опиниться на її шляху.

Містер Аллен, якому належали майже всі землі навколо Фуллертона – села в Вілтширі, де жили Морланди, мав вирушити до Бата для лікування подагри; і його дружина, добросердна жінка, яка дуже любила міс Морланд і, мабуть, здогадувалася, що коли з юною леді не трапляється ніяких пригод у рідному селі, то їх слід шукати десь-інде, запросила Кетрін поїхати разом з ними. Містер і місіс Морланд поставилися до цього запрошення цілком прихильно, а Кетрін була дуже задоволена.