Отзывы на книги автора «Іван Карпенко-Карий»

Браво Ивану Карповичу за такую ​​чудесную книгу (пьесу)!!! Я просто в восторге !..
Как всегда украинский колорит, нераздельное любви и трагизм - все это в одной книге. Сначала пьеса показалась неинтересной и однотипной, но по мере продвижения сюжета все менялось. И уже в финале это была настоящая фантастика , читая его я переполнился эмоциями, не знаю почему то так разволновался что было даже трудно читать.
Рассказ вращается вокруг трех главных героев книги и образует, как бы, любовный треугольник, в котором главный герой Игнат не может выбрать с кем провести ему всю свою жизнь. Ради мести Варьке , прошлой любви Игната , к которой еще не угасла его любовь , он женится на , влюбленной в него, Софии. Хотя он сначала также влюбляется в нее, но через несколько месяцев эта любовь згасает и он начинает изменять ей с той же Варькой. Конец пьесы печален...

Худшим героем книги, по моему мнению, является не Варька которая спокушила Гната, а его мать, которая всегда недолюбливала, использовала и ругала Софию. Я думаю, что в смерти Софии есть именно ее вина. София вообще у меня вызывает большую симпатию: это милая, преданная, трудолюбивая и любящая девушка, которая до последнего верила Игнату. В целом книга очень хорошая и интересная.

P.S Советую читать книгу тем, кто любит неожиданные окончания, потому что даже я не ожидал такой смены событий как здесь.

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші - мабуть, це щось говорить про дворян, а не лише про самого Борулю.
Тому для нього така трагедія - втрата змоги здобути панський титул: він-бо щиро вірить, що лише так стане людиною. Отакий прикольний комплекс меншовартості українського селянина, що століттями всотувався в кров із приниженнями й упослідженнями. Бажаючи своїм дітям щастя, він і сину готовий оплатити тупу збиткову службу, і доньку видати за нелюба.
І абсолютно ясно, що, висміюючи ті способи, якими персонаж у своїй сліпоті добувається "дворянства", автор йому до того ж співчуває саме через цю сліпоту.
У Мольєра Журден висміяний, а дворяни показані розумними, хитрими й спритними. У Карпенка-Карого "дворянин" Націєвський висміяний ще жорсткіше, ніж сам Боруля, а пан Красовський, який жодного разу не з'являється в кадрі, за словами того ж Гервасія, пан не лише завдяки статкам, а завдяки ученості, адже він лікар.
Так що у цьому тексті дуже чіткий ідейний посил: справжнє дворянство - це освіта, інтелігентність, внутрішнє відчуття себе людиною, і саме цього потрібно домагатися таким, як Боруля, хто розумом і тяжкою працею змогли домогтися статків. Наступний крок - це самоусвідомлення, виховання в собі почуття гідності.

Може, я й звучу як учителька української літератури, але, їй-богу, я не розумію, як цього можна не побачити у творі, коли все це там написано майже прямим текстом.

Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести нам усю, можливо, невірність дій, наші помилки, змалювавши їх таким зворушливим і драматичним способов. Саме в цьому творі читач бачить традиційну рису української літератури – трагізм. Важко собі навіть уявити, що таке дійсно відбувається і, на жаль, ніхто незахищений.

Людська натура надто зрадлива, але ж на те ми й люди, щоб помилятися? Тим не менш, це не перекреслює фатальних помилок, яких ми допускаємося. Чиїсь жарти коштують комусь життя, чиясь забаганка – щастя, що з майстерністю описав перед нами цей прекрасний автор.

Сказати чесно, до цього твору я не вірив у так звану «талановитісь», «незвичайність» цього автора. Проте через біль, який була здатна викликати ця мала трагедія в моєму серці, я змінив свою думку. Вона назавжди поставила тавро на моїх грудях, виколола очі та обпекла язика…

Я вважаю, що найкращим доказом геніальності письменника є почуття, які викликають його твори. У цьому Карпенко-Карий неперевершений: він змусив мене і жаліти, і ненавидіти, і радіти, і сміятись… Я разом з героями проклинав і благословляв. Увесь спектр цих почуттів урізався до моєї пам’яті, що вона й досі шкварчить від образів, які я зумів побачити, завдяки автору.

Це прекрасно, коли твори можуть змусити людину плакати, посміхнутись, пожаліти… Це прекрасно, що такі твори, насправді наповнені гуманізмом, здатні відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Не скажу, що це був великий шедевр, але не поганий, не поганий. Читати можна!
Мене тільки дивує людська сутність, невже на Україні завжди були хабарники, продихвісти і шахраї? Все це ще почалося до революції. До цього я думав, що це прийшло к нам в знак швидкої свободи, яка вдарила нам в голову під час Перебудови і ми від неї "офегели", але ні, це почалося давним-давно і навіть радянські часи нічого змінити не змогли, як там би не казали.
Кінцівка, мене, не радує, дуже не радує, це не кінцівка, вона мені не сподобалася, нехай він хоча би, той Пузир у кінці помер, чи що, а то тільки прогнозами там все наробило і сидіть думайте-гадайте, як в них доля далі повернулася. Не люблю я таких творів, не люблю, просто не люблю. Жахлива кінцівка, але суть та ідея мені зрозуміла, але ця кінцівка все знищила, ось так, любі друзі, ось так.

Очень похоже на "Мещанина во дворянстве". И мораль та же - знай кошка свое лукошко.

Список летнего чтения украинской литературы десятого класса порадовал лишь отсутствием Шевченка.

Моё знакомство с Карпенко-Карым продолжилось этой книгой. Не могу сказать, что она хорошая или плохая; автор писал о ситуации в стране, где жил и не сомневаюсь, ему от этого было так же плохо, как самому Мартину. Читалась, конечно, без особого восторга, но будет лучше многих.

На схожесть с "Мещанином во дворянстве" уже указали, так что больше мне добавить нечего.

Оценка: вполне читабельно.

Ще в школі не розуміла, чому жанр цієї п`єси визначають як комедію в чистому вигляді. Ну тому що злодійства, шахрайства, смерті, кінець кінцем, якось воно не дуже смішно. Ні, якісь смішні моменти є, звичайно, але загальний настрій трагічний все ж. Один з героїв цієї п`єси говорить, що над смертю сміятися гріх. А другий йому відповідає, що просто не можна втриматися від гомеричного сміху, коли уявляєш картину, як хазяйн кількадесяти тисяч копиць пшениці біжить аж спотикається, щоб прогнати гусей, які посміли скубти одну копичку. В універі все нарешті встало на свої місця, "Хазяїна" визначили як трагікомедію, все пояснили, і я заспокоїлась.

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того времени, несмотря на то, что я разговариваю им в повседневной жизни с родными, но при этом смешивая с русским. С этого можно понять, что для меня это было как продираться через песок в пустыне. Это произведение вряд-ли можно повторить, ибо, несмотря на знания о том времени, мы не сможем прочувствовать всю атмосферу и проблематику тех людей. Поэтому не думаю, что это возможно. Идея совершенно обыденная при написании, но именно проблема которую выбрал автор не совсем распространенная в произведениях.

Книге я поставила 2,5/5. Ну, не зацепило меня, вот совершенно. Я осталась безучастна и бесчувственная к этому произведению. Мне не близка эта проблема и несмотря на то, что история о моём народе, она скорее раздражала чем радовала.

Удачного чтения!

Якщо характеризувати цю п’єсу якоюсь із її цитат, то, головним чином, можна винести на розгляд таку:

«Воюющий мечем от меча гибнеть. Хазяйство – його меч, від нього й смерть. Так мусить бути, і не варт сперечатись!»

Написана живою, хай з усіма її недоліками, мовою, яка, як я думаю, зрозуміла читачам, дана комедія викриває усю дивину тогочасного суспільства і моральний його розпад та жагу до самознищення. Ця жага виявляється у всьому тому, що заборонено народною мораллю. Складений із окремих випадків нібито комедійний твір умить стає мозаїкою людських страждань і падіння суспільства.

Цікаво, що автор вбачає проблему (через що його творчий доробок дуже схожий за сюжетними стовпами) у розбагатілому селянстві, яке бажає відірватись від коріння, аби заробити якомога більше. Іноді матеріальні здобутки шкодять сфері саме духовного, того, що робить нас людьми. На прикладі Пузиря, ми бачимо піднесення матеріальне і майже моральну смерть.

Проблема п’єси дуже глибока. Вона полягає не лише у сліпому бажанні до збагачення від Терентія Гавриловича, але й у брехливості, хабарництві таких персонажів, як Феноген, Ліхтаренко, Маюфес. Комічний ефект тут створюється за допомогою висвітлення абсурдних, не схожих на правдиві, але, на жаль, реальні події.

Іван Карпенко-Карий описує суспільство, яке бачив постійно перед собою. Те суспульство, у якому гроші цінніші за кохання, вигода – за честь. Жахливо, що через гроші можна загинути, як і через жадібність, на що нам вказує автор.

Проте тут простежується одна з найважливіших і найпопулярніших тем – відношення людини до землі. Чи не кожен український письменник торкався її і оповідав по-своєму. Таким чином близький більш у моральному сенсі Іван Тобілевич до Ольги Кобилянської, бо показує увесь той розпад і те піднесення, яке може зчинити земля, яка нерозривно пов’язана із життям українства.

Як би там не було, але навіть комічний ефект не дає читачу повної згоди із літературознавцями, бо комедійне не перекреслює трагічне, яке описане із легкістю південного вітрецю Херсонщини. Навіть показуючи світ багатіїв, твір не втрачає своєї дійсно народності і важливості саме для українців, всіх і кожного.