Цитаты из книг автора «Іван Карпенко-Карий»

Любов – ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она!

. Ну, поцілуємся і будемо товаришами!

Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю!

Право на дворянство!.. Грамота… герб!.. I це все спалить?… (Читає крiзь сльози.) Отношенiє Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля 1858 года за. N 1541 о признанiї рода Борулi в дворянствi. (Говоре.) Було ж, виходить, за що признать… Атестат прапрапрадiда. Пiдписав сам суперетендент Савостьян Подлевський… Бумага синя… як лубок… старинна бумага! (Чита.) Отношенiє Казенной Палати о несостоянiї рода Борулi в подушнiм окладi… (Говоре.) Скрiзь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль завше вiв род жизнi, своиственний дворянам… Особливо я! Герб… герб!.. Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки…

Бумаг же, бумаг багато… П’ять лiт дiло йшло… зовсiм було признали, сопричислили… i не утвердили! I через що? Пустяк! Сказано у бумазi, що не так хвамилiя стоїть: у нових бумагах – Боруля, а у старих – Беруля!.. Бодай тому писаревi руки назад лопатками повикручувало, що написав – Беруля… Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може, ще Каєтан Iванович…

А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш? Степан. Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович. Гервасiй. Ну?! Степан. За штатом остався. Гервасiй. О?! Чув, чув, – менi казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишнiй! I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування? Степан. Два годи нiчого не получав, а оце на третiй, по розкладцi, два з половиною у мiсяць назначили. Гервасiй. Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловiк два годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!! Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi, на Дворянськiй вулицi, в будинку… дай бог пам’ять… в будинку графа…

Поганi нашi дiла, усе пiшло шкереберть – i в дворянствi одказали, i земський суд скасували, i я остався за штатом – i куди примоститься, сам не знаю…

(тупа ногами). Не питай!! Роби, що велю!

Оказiя, пане… Мартин. А що? Де панич? Омелько. Подався у город. Мартин. Як? Омелько. Наняв Шулима, i той його повiз на своїй коняцi у город. Мартин. Брешеш, iроде!! Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув. Мартин. О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так здалося! Омелько. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду. Мартин хватається за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.

Нащо Вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать – боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» – питають. «Та ще сплять!» О! I всi на пальчиках… Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку.