Безталанна

Браво Ивану Карповичу за такую ​​чудесную книгу (пьесу)!!! Я просто в восторге !..
Как всегда украинский колорит, нераздельное любви и трагизм - все это в одной книге. Сначала пьеса показалась неинтересной и однотипной, но по мере продвижения сюжета все менялось. И уже в финале это была настоящая фантастика , читая его я переполнился эмоциями, не знаю почему то так разволновался что было даже трудно читать.
Рассказ вращается вокруг трех главных героев книги и образует, как бы, любовный треугольник, в котором главный герой Игнат не может выбрать с кем провести ему всю свою жизнь. Ради мести Варьке , прошлой любви Игната , к которой еще не угасла его любовь , он женится на , влюбленной в него, Софии. Хотя он сначала также влюбляется в нее, но через несколько месяцев эта любовь згасает и он начинает изменять ей с той же Варькой. Конец пьесы печален...

Худшим героем книги, по моему мнению, является не Варька которая спокушила Гната, а его мать, которая всегда недолюбливала, использовала и ругала Софию. Я думаю, что в смерти Софии есть именно ее вина. София вообще у меня вызывает большую симпатию: это милая, преданная, трудолюбивая и любящая девушка, которая до последнего верила Игнату. В целом книга очень хорошая и интересная.

P.S Советую читать книгу тем, кто любит неожиданные окончания, потому что даже я не ожидал такой смены событий как здесь.

Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести нам усю, можливо, невірність дій, наші помилки, змалювавши їх таким зворушливим і драматичним способов. Саме в цьому творі читач бачить традиційну рису української літератури – трагізм. Важко собі навіть уявити, що таке дійсно відбувається і, на жаль, ніхто незахищений.

Людська натура надто зрадлива, але ж на те ми й люди, щоб помилятися? Тим не менш, це не перекреслює фатальних помилок, яких ми допускаємося. Чиїсь жарти коштують комусь життя, чиясь забаганка – щастя, що з майстерністю описав перед нами цей прекрасний автор.

Сказати чесно, до цього твору я не вірив у так звану «талановитісь», «незвичайність» цього автора. Проте через біль, який була здатна викликати ця мала трагедія в моєму серці, я змінив свою думку. Вона назавжди поставила тавро на моїх грудях, виколола очі та обпекла язика…

Я вважаю, що найкращим доказом геніальності письменника є почуття, які викликають його твори. У цьому Карпенко-Карий неперевершений: він змусив мене і жаліти, і ненавидіти, і радіти, і сміятись… Я разом з героями проклинав і благословляв. Увесь спектр цих почуттів урізався до моєї пам’яті, що вона й досі шкварчить від образів, які я зумів побачити, завдяки автору.

Це прекрасно, коли твори можуть змусити людину плакати, посміхнутись, пожаліти… Це прекрасно, що такі твори, насправді наповнені гуманізмом, здатні відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Укрліт все ще в своєму репертуарі. От знаєте, є комедія положень, а тут - трагедія. Все через дурість власну, підкріплену соціальними умовами (а як же, куди ж без них в укрліт) і жахливим характером одного з персонажів. В підсумку маємо одну сварливу бабу, одну нещасну горду дівчину, одного нещасного затюканого з усіх боків молодого чоловіка, другу нещасну закохану дівчину і, нарешті... не буду спойлерити. Про такі випадки кажуть: так сталося. І незрозуміло, хто ж винен у цьому? Перша назва твору, до речі, і ставить саме це питання: "Хто винен?"
Немає тут жодного персонажа, який би викликав симпатію. Варка - хоч і ніби здатна до якогось протесту, але дурна, пліткам вірить, а коханому - ні. Софія - ну, так, любляча, працьовита, ласкава, але... мабуть, мені просто не до вподоби такі сентиментальні жіночі образи. Про Ганну мовчу, жахлива людина, це ж треба бути такой дратівливою та прискіпливою (в негативному смислі цього слова), Гнат - таке шось, аморфне, ні туди, ні сюди. І дружину люблю, і Варка причарувала, і мати авторитет, і шарпають його кожна в свій бік.
Таке.