© М. З. Легкий, передмова, примітки, Словничок маловживаних слів, 2017

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Повість про силу і мудрість

«Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? – розмірковував Захар Беркут після перемоги тухольців над дикою степовою монгольською ордою. – Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас». Крізь століття вустами мудрого провідника промовляє до нас Письменник, Мислитель, Громадянин. Чи дослуха́ємося до його заповітів? Чи дружно стоїмо всі за одного, а один за всіх у важкий для України час? Чи тільки зброєю переможемо новітню задонську навалу? Веду до того, що повість Івана Франка «Захар Беркут» не просто майстерний художній твір, призначений для обов’язкового шкільного читання. «Захар Беркут» – то значно більше: це той «майстерверк» (шедевр), з якого кожен читач повинен зачерпнути мудрості й сили, відваги й наснаги…

Задум історичного твору виник у Франка ще навесні 1882 року: у листі до приятеля Івана Белея він повідомляв: «Тепер, коби час, задумав я узятися так, intra parenthesim [між іншим. – М. Л.] до одної історичної новели; а властиво до новели на історичнім тлі, в котрій би можна блиснути ярким реалізмом. Але на се треба сили, котрої тепер у мене за вічною втомою мало» [т. 48, с. 308]^[1]. У той час через важке матеріальне становище письменник змушений був жити в Нагуєвичах, займатися сільськогосподарською працею, яка майже унеможливлювала літературну творчість. З гіркотою сповіщав того ж адресата: «Так і чую, що моя „письменська снага“ щезає, що мені чимраз трудніше приходить що-небудь написати, що чимраз менше речей мені удається. У мене тут багато позачинаного, а ще більше позадумуваного, – та що, ні часу, ні сили кінчити. А тут ще недостача хоч скільки-небудь оживляючого товариства, недостача всього, що будить у чоловіці думки і дає які-небудь враження, одностайне, вправді худоб’яче життя» [т. 48, с. 316–317]. Як на те, у вересні 1882 р. журнал «Зоря» оголосив конкурс на написання найкращої повісті або роману. Франко відгукнувся на нього і відразу ж узявся за написання повісті, над якою працював, як сам зазначив, у Нагуєвичах від 1 жовтня до 15 листопада 1882 р. Повідомлення про конкурс «Зорі», таким чином, стимулювало творчий процес, а інтенсивна праця над повістю (її написано за півтора місяця) сприяла подоланню творчої кризи.

У передмові до твору автор дуже побіжно вказав на походження сюжету, зокрема на історичні джерела та народні перекази: «Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета^[2]), а почасти з переказів народних (про втоплення монгольської ватаги і ін.)» [т. 16, с. 7]. Немає достеменних відомостей, чи до написання повісті Франко знав польські історичні хроніки Я. Длугоша, М. Кромера, М. Стрийковського, Б. Ваповського, Й. Бєльського, студії українських істориків А. Петрушевича, І. Шараневича та ін. (дві останні зберігалися в бібліотеці Дрогобицької гімназії), у яких ідеться про напади монголо-татар на Русь. У літописі Кромера («Kronika Polska») є інформація про перемогу над татарами, 1489 р. загнаними в трясовину [див.: т. 42, с. 423]. Ймовірно, імпульсом до створення розв’язки повісті міг стати «Щоденник подорожі до Татр» Северина Гощинського, в якому йдеться, зокрема, про вузьку долину Косцєліско, де польські верховинці знищили значно чисельніше татарське військо (за іншою версією – шведське)^[3].

У журналі «Житє і слово» Франко опублікував народні оповідання про напади татар на Нагуєвичі й поблизькі села, що їх чув від батька й матері в підліткові роки^[4] й що їх використав також у сюжеті ранньої поеми «Пани Туркули». Дослідники зафіксували народні перекази про потоплення татар; про те, що на місці теперішньої Тухлі було гниле («тухле») озеро (від нього, за народною етимологією, походить назва села), в якому нічого не жило; і навіть про те, що Захар Беркут – реальна особа^[5]. Іншими словами, там, де бракувало історичних даних, письменник вдавався до легендарного матеріалу, поєднавши його з життєвими реаліями далекого минулого. Можна вести мову й про сюжетні перегуки «Захара Беркута» з поемою Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» (сцени полювання) та повісткою Миколи Устияновича «Страсний четвер» (юнак рятує дівчину від розлюченого звіра).

Найголовніше ж джерело повісті – творча уява й фантазія Франка, котрі допомогли йому синтезувати відомості про історичні події з фольклорним матеріалом та з актуальними для нього громадсько-політичними ідеями та ідеалами, зокрема пошуком моделі ідеальної суспільної організації. У дебюті повісті подано типово романтичну опозицію «колись – тепер»: глорифікований колишній ідеальний суспільний лад Тухольщини (громаду) протиставлено теперішній розрізненості селянських господарств, їхній нужденності й слабкості. «Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині^[6]! – двічі наголошує автор. – Але найбільше змінилися люди. Зверху глянувши, то немовби змоглася між ними „культура“, але на ділі виходить, що змоглося тільки їх число. Сіл і присілків більше, хат по селах більше, але зате по хатах убожество більше і нужда більша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний. Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада» [т. 16, с. 9]. Сюжет повісті є, по суті, ілюстрацією того, «що може бути пожадане і для наших „культурних“ часів» [т. 16, с. 10], зокрема монолітності й могутності сільської громади з усталеними для неї традиціями й високими моральними засадами; громади, яка не визнає над собою ні князівської, ні боярської влади; общини, котру очолює мудрий і досвідчений провідник.

«Захар Беркут» – повість на історичну тематику, причому інтегральними в ній є теми межисоціальних та міжнаціональних стосунків, а також відносин «особистість – соціум». Події відбуваються 1241 року в карпатському селі Тухля. Тухольську громаду очолює в повісті Захар Беркут, 90-річний старець, ідеалізований тип суспільного провідника. Таке ім’я Франко дав своєму персонажеві не випадково, адже орнітологи описують беркута як великого хижого птаха, котрий гніздиться здебільшого на високогір’ях, зокрема й карпатських. У народі цей птах здобув собі славу короля (царя) птахів за свою силу, гордовиту сміливість і мудрість (вполювати його складно). Р. Горак та Я. Гнатів припускають, що ім’я головного героя повісті могло виникнути від імені Франкового брата Захара, запеклого рибалки й мисливця, котрий одного разу вполював великого беркута й приніс мертвого птаха на нагуєвицьке подвір’я^[7]. Символом-оберегом дому Беркутів у повісті є великий беркут, грізного вигляду котрого побоюються чужосельці. Зрештою, сам Захар Беркут завдяки мудрості й рішучості став своєрідним оберегом тухольської громади.

Він, власне, не лише очільник, а й творець цього міцного й злютованого соціуму. «Громада – то був його світ, то була ціль його життя» [т. 16, с. 40], – констатує автор. Замолоду подавшись у Скитський монастир, де від старця Акинтія навчився лікарської справи і де чимало наслухався про громадські порядки в північній Русі, в Новгороді й Пскові, він повернувся до рідної Тухлі не лише лікарем, а й громадянином, котрий мав за мету «віддати ціле своє життя на поправу й скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині» [т. 16, с. 41]. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази» [т. 16, с. 39]. Ідею дружньої й сильної громадської влади («громада була для себе і суддею і впорядчиком у всьому» [т. 16, с. 41]), відпорної на впливи князівсько-боярської сили і здатної протистояти зовнішнім агресорам, Беркутові вдалося реалізувати завдяки наполегливій 70-літній праці. Вправний і мудрий оратор («бесідник»), котрий «як заговорить, то немов тобі бог у серце вступає» [т. 16, с. 42], він уміє переконувати людей у перевагах громадського життя і зрештою здобуває собі авторитет далеко поза межами Тухлі. Захар дбає не лише про рідну – не забуває й про сусідні громади, всілякими способами налагоджуючи зв’язки з ними. Так, під його орудою горяни проклали дорогу на угорський бік Карпат, економічна користь від якої одразу далася взнаки. Міцну громаду Беркут вважає основою суспільно-політичного устрою Русі, тому стає безкомпромісним захисником громадського ладу від зазіхань князівсько-боярської верхівки.

Садівництво, бджолярство й лікування людей – ось повсякденні заняття старого Захара на схилку літ. Повагу й любов серед односельців старий Беркут заслужив своїм безмежним альтруїзмом («життя лиш доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим» [т. 16, с. 40]), виваженістю, розумом і жертовністю (у виборі між повною перемогою над монголами і життям улюбленого сина Максима Беркут без вагань віддає перевагу на користь першого). Старий язичник, «один із остатніх явних прихильників старої віри на нашій Русі» [т. 16, с. 122], він благає про допомогу Сторожа, оберега тухольців, а в «рішучу хвилю» на «Ясній поляні» (місці, «де діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю» [т. 16, с. 122]), молиться до сонця й нагадує співгромадянам останнього з «тих добрих велетнів-сторожів тухольських, про яких добрі діла так само оповідати собі будуть пізні покоління» [т. 16, с 124]. Здобувши разом із громадою звитягу над монголами, Захар спокійно відходить із життя, помираючи з вірою у швидке відродження народу. Захар Беркут – один із небагатьох персонажів Франкової прози, котрий помирає своєю смертю, причому з почуттям виконаного обов’язку перед громадою. «Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на „Ясну поляну“, до стародавнього житла прадідівських богів <…>. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки» [т. 16, с. 154].

Один із синів Захара, Максим, «мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом» [т. 16, с. 39]. Гідний свого батька, справжній лицар, хоч і «смерд», розважливий і спокійний. «Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки і сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок» [т. 16, с. 13]. Недаремно у серці Мирослави, боярської доньки, одразу пробудилися захоплення парубком і повага до нього: «Хоч багато досі видала вона молодців і сильних, і смілих, але такого, як Максим, що сполучав би в собі всі прикмети сильного робітника, рицаря і начальника, – такого їй досі не траплялося бачити» [т. 16, с. 18]. Він – дитя свого краю, закоханий у свою батьківщину з її традиціями, повір’ями та звичаями. Саме його вустами автор розповідає легенду про Морану й Сторожа. Під час ловів рятує Мирославу від пазурів лютої ведмедиці, одним із перших вступає у бій з монгольськими наїзниками, гідно й гордо тримає себе в ворожому полоні й допомагає тухольцям у вирішальний момент їхнього протистояння з ворогом. «Що моє життя! – відповідає він Тугарові Вовку. – Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть» [т. 16, с. 115]. Будучи полоненим, він не втратив сили духу й придумав план: впустити монголів у вузьку улоговину й там знищити їх. Добрий стратег і тактик, Максим, заманюючи ворога в пастку, навмисно зволікає, поки загачений потік розіллє свої води й вигубить монголів.

З такою ж романтичною гіперболічністю у свою надприродну величину виведено в повісті й Мирославу, доньку боярина Тугара Вовка. Наполеглива й рішуча, смілива й харизматична, вона одразу впала в око Максимові: «Дивна дівчина! – думалось йому раз по разу, – такої я ще й не видав ніколи!» [т. 16, с. 15]. Незважаючи на рішучий протест батька, вона присягає коханому у вірності в почуттях. «Вона була надто смілої вдачі, надто свобідно і по-рицарськи вихована» [т. 16, с. 74], і, вражена грізним виглядом монгольського табору, запевняє себе: «Я не піду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру» [т. 16, с. 75]. Дівчина залишається на боці тухольської громади й благає батька не зраджувати своїх земляків: «Тату, вернися! <…> Лишися тут, між своїми людьми! Стань між ними до бою з наїзниками, як брат обік братів, – а вони простять тобі все минувше!» [т. 16, с. 127]. Вона пробирається в монгольський табір і морально підтримує Максима. Під час монгольської облоги Тухлі дівчина виявляє себе як знавець військової справи: вона навчила тухольців робити смертоносну зброю – «метавки», від яких ворог зазнав чималих втрат. Перед самою смертю (у фіналі повісті) старий Захар благословить Мирославу й Максима: «В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, – і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю» [т. 16, с. 153].

Від самого початку у творі намічено конфлікт між тухольськими громадянами й боярином Тугаром Вовком, представником невизнаної громадою князівської влади в краї, котрий прагне присвоїти собі довколишні землі й послідовно домагається свого, прикриваючись грамотою князя Данила. Тухольці на чолі з Захаром Беркутом чинять цьому спротив, врешті на громадських зборах вирішують депортувати боярина з території общини, довідавшись, що він колись зрадив русичів у битві з монголами на Калці. Соціальне протистояння посилюється міжнаціональним, коли Тугар Вовк, маючи давню угоду з монголами й вирішивши тепер помститися тухольцям, приводить у Тухольщину монгольських загарбників на чолі з бегадиром Бурундою. Знаючи всі місцеві шляхи й стежки, він веде монголів через вузьку улоговину з метою знищити тухольців і якомога швидше вийти за Карпатський хребет. Хитрий і підступний, він до останнього утримує в заручниках Максима, сподіваючись зберегти натомість власне життя.

У громадсько-політичну лінію сюжету тісно вплітається міфологічна, в якій трансформовано народну легенду про царя велетнів Сторожа і богиню смерті Морану, володарку смертоносного озера. За цією легендою, Сторож зруйнував одну зі скель, що втримувала озеро, вода витекла з нього і втратила свою силу, а довколишня околиця ожила і стала життєдайною. Морана перетворила Сторожа на велетенський камінь-статую, але, подейкують, вона ще раз колись збере свою силу, щоб завоювати Тухольщину, та «отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою» [т. 16, с. 34]. Сторож і Морана уособлюють одвічну боротьбу Добра і Зла, що її автор трансформує на сторінках повісті (у протистоянні громадської й князівської влади, у звитязі тухольців над монголами). Сторож – це символ-оберіг Тухольщини, її добрий дух, «котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до цього тихого, щасливого закутка» [т. 16, с. 33]. Він – опікун усіх «добрих і чистих душею». У вирішальний момент русько-монгольського протистояння, коли загарбники вдерлися в Тухлю, щоб знищити її, Сторож стає захисником тухольців і смертю для загарбників. За задумом Захара Беркута, його скинуто з високої скелі й ним перегороджено ріку, через що вода затопила тухольську долину, де стояло монгольське військо.

У передмові до повісті Франко зазначив: «Дійові особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно» [т. 16, с. 7]. Пейзажний опис гірського села виконаний, очевидно, на прийомі автопсії: він точний у всіх деталях, що за ними автор мав змогу спостерігати власним оком. Ба більше, для створення моделі народної громади як підмурівку державно-суспільної побудови Тухля, розташована у віддаленій гірській місцевості, обрана не випадково: «Стародавнє село Тухля – се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтори тисячі душ. <…> Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна», і тільки завдяки своїй неприступності вона змогла «охоронити своє свобідне староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри» [т. 16, с. 25–26]. Детально описано й місце сільського віча – органу найвищої громадської влади – широкий майдан, в центрі якого росла величезна липа. Тухольці вірили, що це дерево – дар царя велетнів, котрий власноруч посадив її на знак перемоги над Мораною.