В товаристві веселих боярських дружинників увійшли тухольці до боярського дому, все з зацікавленням оглядаючи, хоч нічого не тикаючи. З сердечним трепетом наближався Максим до світлиці Мирослави, надіючись тут стрітити її в сльозах або в гніві, бажаючи щирим словом потішити, заспокоїти її. Але Мирослави не було в світлиці, і се затурбувало Максима. «Де вона?» – подумав він і зараз надумав спитати про се дружинників, що тим часом вешталися, приготовуючи на радощах для своїх тухольських гостей братерську гостину. Але відповідь дружинників на його питання зовсім не вдоволила й не заспокоїла Максима.
Боярин учора рано виїхав з донькою, але куди, за чим, коли верне – не знати. Велів їм виступити вороже проти тухольців, але, чи то побачивши їх понурі неохочі лиця, чи то, може, повзявши яку іншу думку, урвав бесіду й від’їхав. От і все, що дізнався Максим від нових союзників. Очевидна річ, що такі вісті мусили відразу закаламутити його чисту радість, ба навіть кинути тінь якогось підозріння на дружинників. Що се таке? Чи не криється в тім яка зрада? Чи не хоче боярин зловити їх у яку засідку? Але, не хотячи всім уголос виявляти свого підозріння, Максим шепнув тільки деяким із своїх товаришів, щоб малися на бачності, а сам почав пильно і уважно