© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© П. М. Перебійніс, передмова, 2016

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016

Дорости до Драча

Поет народжується в небі, а співає на землі. Душа поезії – метафора. Душа поета Івана Драча – мегаметафора.

Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таїть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомічений професійною критикою давній вірш «Десь на дні моїх ночей». На тому дні «Горить свічка біла». Горить – не згасає. «Йшов вечір не погасив… / Йшов танк навшпиньках / Йшов літак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тільки не Драч. І вже метафора нестримно, динамічно переростає у мегаметафору: «Кожен свою засвітив / Йшов вітер свічку ніс… / Йшли віл танк літак з свічкою з свічкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свічкою / І маленький сивий комарик з великою свічкою…»

Що тут можна додати? Все сказано. Все просте і складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!

Немає потреби перелічувати всі творчі іпостасі небосяжного Івана Драча. Він – Поет. Поет у всьому. Його поезія – драматична. Його драматургія – поетична. Його «Ніж у Сонці» півжиття стримить у моєму серці. Бо це не просто бунтівна феєрія. Це планетарна драма людовбивчої епохи. Тільки Драч відчув її агонію. І в похороні голови колгоспу шекспірівськими мазками показав грядущий похорон жорстокої імперії. Але перед читачем і досі відкриваються нові й нові глибини цього багатовимірного твору. Ніж у сонці – пророча метафора. В ній поет закодував трагічне передбачення глобальних катаклізмів уже нинішнього, Двадцять першого століття. Вчитайся, наш сучаснику, і ти переконаєшся: «Ніж у Сонці» – предтеча небувалої у світовій літературі поетичної драматургії Івана Драча.

Недарма літературна критика так обережно споглядає стрімке вознесіння Драча-драматурга. Важко всім, важко мені збагнути серцем і душею це істинно українське і всесвітнє творче диво. Десь там, у небесах, незримо витає наді мною, щебече мені загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як мені заманити його в сіті звичного людського розуміння? Я не чарівник якийсь. Я просто читач. Мені складно зорієнтуватися в цій незнайомій галактиці борінь і пристрастей, думок і почуттів.

Але слово за словом – і перед тобою відкривається веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусі». І тебе зачаровує чоловічими й жіночими голосами «Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо». І вже ближчою, ріднішою стає тобі розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в місячному сяйві обступають ненароджені з каменю її діти. А схожа на Марину вирізьблена і розбита Мавка – докоряє, вимагає, нагадує:

 
Ти поклялась нас в глині воскресити,
Звільнити з каменю, у мармурі відбити,
Сповити в гіпсі, вилити у бронзі…
А я стою і досі на порозі…
 

Мабуть, жоден скульптор не зміг би заглянути у таємницю свого дару так, як це зумів зробити поет у драмі Іван Драч. Героїня його – не просто скульптор, а прекрасна Жінка. Жінка із плоті і крові. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рідних діток. Скам’яніле її серце волає до коханого:

 
На світі нікого немає. Ми двоє. На цілому світі.
Бери мене і люби мене. Візьми мене, візьми на руки.
Візьми на руки хоч раз у житті…
 

І знову – осяяне видіння у стилі Драча: «Дід Лісовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро поніс Марину, а потім одвертає очі». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертає очі…

Німуєш, торопієш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жінка-гестапівка. «Красива, як сто чортів… Очі сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злі губи». Замовляє ув’язненому скульптору свій портрет: «Виліпиш – будеш вільний». А він клянеться подумки: «Я ж тебе виліплю, суко!» І виліпив кентавра: «Голова есесівки в кашкеті, а тулуб – вівчарки». Він був готовий до всього – «свою смерть ліплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурі, своїй подобизні, кулю за кулею».

Якщо це й вигадка, то вона правдивіше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет і зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі». Не вірмо авторові, коли він дещо іронічно зауважує: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику… – мої, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часові та обставинам». Не вірмо, читачу! Ми є свідками не просто унікального творчого експерименту, а сміливого прориву у сфері документальної драматургії. І щастя наше, що здійснив цей прорив не хтось інший, а відчайдушний Іван Драч. Прорив у вічну таємницю Тараса Шевченка.

Так, багато що тут начебто відоме, читане й перечитане. Жадання хати і кімнати, коханої жінки. Туга-жура за недосяжною Вкраїною. Листи, нотатки, свідчення, документи… Все це було і до Драча. Але віртуозний Драч зумів із розмаїття історичного матеріалу виткати на диво цільне полотно і прошити його золотою ниткою глибоко символічної наскрізної метафори. Ця метафора дихає неймовірною напругою. Кожен поетичний відступ, кожна авторська ремарка стають настільки ущільненими, що врешті вибухають, немов загадкова космічна речовина. І настає трагічний апокаліпсис великої душі…

«…Ликера тримає в руках білу вінчальну сукню. Макаров підпалює її. Ликера одвертає голову»…

«Хата на горі розвалюється. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».

Але це ще не завіса. Це лиш фінал першої частини, яка має назву «Хата, або Страсті Тарасові за Варфоломієм Шевченком». Друга частина – «Гора, або Страсті Тарасові за Грицьком Честахівським» – наскрізь осяяна монументальним рядком: «ГОРА, вона ж – майстерня Т. Шевченка».

Ось вона – символічна дійова особа цієї істинно драматичної дилогії! Гора свободи і неволі. Українська Олімпія…

Портрет нашого класичного митця має чітко визначені національні і вселюдські риси. Його конгеніальні переклади могли б заповнити не один том у зібранні творів. Його поезія квітне яскравими образами всіх країв піднебесного світу. Вірним цій благородній місії залишається Драч і в драматургії. Ще в минулому столітті усміхнулась йому Мельпомена. З-під гарячого ліричного пера Івана Драча вийшла грандіозна драматична поема «Зоря і смерть Пабло Неруди». Відомо, які були часи. Задушно. Страшно. Рік вісімдесятий. А тут – алегоричні характеристики дійових осіб, за якими впізнається щось дуже знайоме: «Капітан – професор секретної поліції… слідчий з твердими губами, чорний, жорстокий, віртуоз… слідчий з м’якими губами, солодкий, улесливий, підлий…» Ще лютують нещадні морози. Ще навісніє пролетарська диктатура. А Драч таранить випуклим чолом бетонні мури більшовизму. Дарма, що тема «забугрова». Все видно. Понесло вже драматурга!..

Навіть сьогодні, в епоху безоглядної свободи і тотальної демократії, вражає творча звага тогочасного Драча. В його багатоплановій драмі-панорамі болем відгукуються усі недуги розтерзаної людською ненавистю планети. Тут немає вже конкретних документів. Тут владарює поетичне слово. Тут поети «Сіють ножі», солдати «дивляться автоматами», а незрячі кулі «заплющують очі».

Вражають фантасмагоричні образи вселенського зла, які лиховісно нависають над приреченими жертвами у промовистих рефренах драматурга: «Входить Величезне Вухо. Воно слухає… Виходить Величезне Вухо. Воно слухає». У «чорному карнавалі» пропливають перед нами жахливі маски-привиди: «Маска-Кабан, Маска-Кажан, Маска-Гієна…» І як апофеоз карнавалу – «Над усіма масками верховодить Маска-Смерть…»

Особливо відчутне в цій драмі всесвітнє відлуння багатоголосих перекладів Івана Драча. Образ воскреслого у слові Пабло Неруди змальовано настільки правдиво і художньо переконливо, що в деяких епізодах важко відрізнити, де чилійський Неруда, а де український Драч:

 
Ну що ж, я закінчую, друже.
Я віддаю тобі те, що змогла
Донести до тебе моя поезія.
Все це я залишаю тобі.
Твоєму дню.
Твоєму вечору.
Твоїй ночі.
Залишаю тобі на завтра…
 

Хтозна, може, це небесна заповідь усіх нескорених поетів на Землі…

Читати Драча – відкривати Драча. Відкривати Драча – доростати до Драча. Народжений посеред антагоністичного століття, він уперше побачив небо над собою у глибинному гніздищі Українського Трипілля. Його колиску колисали вітри шумливого Дніпра. Його стежину зігрівала зелена київська околиця. Отак і зростав цей начитаний теліжинський очкарик. Від жахів найбільшої планетарної війни – до чудес найвищого інтелектуального злету в епоху науково-технічної революції. Не дивно, що саме Іван Драч перший побачив паростки прогресу і побував «На дні роси». Його «Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики» пролунав як грім у темній хмарі:

 
О ця свята жага енциклопедій!..
…Немов якісь невидимі гармати
Чи міномети били по селу
Із вікон школи білими книжками, —
Мов білі лебеді, вони злітали в небо,
Тисячокрильно б’ючи сторінками,
І розбивались, в пилюзі конали…
Я підібрав одного птаха…
Важкий він був – було мені п’ять років…
 

Цей птах виявився томом великої енциклопедії. Хлопчик «відігрів його у пазусі» – і здобув собі крила. Не випадок це, а закономірність. Ось тут, напевне, слід нам пошукати таємничий ключ до вселюдських цінностей космічної за своєю природою творчості Івана Драча. Україна у світі – світ в Україні. Саме в цьому сонячному спектрі загадково зблискує над нами невідкрита, непізнана поетична планета Богом даного Драча.

 
Читачу мій! Тобі – мої слова.
Які мої і не мої, читачу.
Та ними розквітає голова,
У них живу – і розкошую, й плачу.
 

Такими болючими рядками починається легендарна драматична поема «Дума про Вчителя». Присвячена вона Василеві Сухомлинському. Але за своєю масштабністю це поема про Вчителя Світу. Ми бачимо конкретні персонажі: Макаренко, Сковорода, Песталоцці, Януш Корчак, Вальтер Функе. Та все ж головною дійовою особою є Автор. Не просто Автор, а Вчитель учителів, який проникливо заглядає в душі усіх педагогів на землі. І хоч безіменний Автор намагається зійти зі сцени, заховатися у тінь, його незрима присутність відчувається у всьому велетенському калейдоскопі драматичного дійства.

Симфонічного звучання набуває в цьому синтезованому творі «Епілог, або Верховний Педагогічний Суд». Навчителі різних часів і суспільних формацій ведуть непримиренну дискусію про майбутнє світової педагогіки.

«Дума про Вчителя» з’явилася услід за «крамольною» поемою про Неруду. Це був 1982 рік. У передчутті неминучого краху комуністична система особливо люто реагувала на щонайменші вияви якогось вільнодумства. Ось чому під фінал із тривожного затінку несподівано виринає Автор і виголошує «виправдувальне» слово, яке по суті анічого не міняє. Дивовижа, але тільки завдяки цій своєрідній творчій дипломатії загрозлива для тоталітарного ладу драматична поема не була заборонена. Хоча про сценічну постановку її тоді не могло бути й мови. А втім, «Дума про Вчителя» – це насамперед велика література. Як, до речі, і вся елітарна драматургія нашого поета.

Нестримне тяжіння Івана Драча до театру дедалі наростає. Ще недавно мені доводилось читати перші начерки його п’єси про Володимира Сосюру. А вже вона повністю з’явилася у серпневому числі журналу «Дзвін» 2015 року під назвою достоту золотою: «Оріон Золотий». Нова п’єса ще раз підтверджує: як драматург-новатор Іван Драч – невичерпний.

На цей раз документи у творі відіграють лише допоміжну сценічну роль. Воно й не документи навіть, а скоріше побіжні уривки з інтернетної павутини. А все інше – навіяне уявою, але до щемливості реальне, відчутне на дотик і на смерть. Реальні обставини: доноси, табори, червоні кулі. Реальні люди й нелюди: Сосюра, Марія, Корнійчук, Ванда, Ворошилов, Хрущов, Судоплатов і, нарешті, вождь над вождями – Сталін…