4

– Встати, суд іде!

Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…

І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.

Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.

– Ким працюєте?

– Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».

– Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

– Так.

– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

– Так, зрозуміло.

– Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?

– Перший раз я його побачила на місці події.

– Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знали ви потерпілого?

– Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.

– Про що?

– Ні про що…Так, про життя…

– Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знайомі вам інші учасники події?

– Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.

Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.

– Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?

– Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка – на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…

– Зачекайте, секретар не встигає… Далі…

– Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.

– Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?

– Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.

– Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?

– Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.

– Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?

– Ні.

– Що робив Лисенко, коли ви приїхали?

– Він длубався в багажнику.

– Чи не мав він наміру їхати або йти?

– Ні, він спокійно робив свої справи.

– Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?

– Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.

– Що відбувалося потім?

– Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…

– Що у цей час робив підсудний?

– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.

– А що робив лисий здоровань… Кулик?

– Він не втручався…

– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?

– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.

Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…

– Скляна банка з-під каші.

– Він міг нацькувати на підсудного собак?

– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.

– А банку де подів?

– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …

– Почекайте, секретар не встигає… Далі.

– За п'ять хвилин голомозий….

– Кулик, – підказала суддя.

– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …

– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?

– Я не чула.

– Що вам заважало чути?

– Паркан, напевно. Я далеко стояла…

– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

– Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:

– Хто міг бачити перший постріл?

– Не знаю… Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

– У прокурора є питання?

– Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?

– При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…

– Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?

– Ні.

– Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?

– Не думаю…

– В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?

– Ні.

– Більше питань нема.

– У захисту є питання?

– Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?

– Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.

– Ви бачили підсудного через перешкоду?

– Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.

– Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?

– Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.

– Але Ваша честь!

– Прошу задавати питання по суті.

– Добре, яка того дня була видимість?

– Починало сутеніти…

– А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?

– Так, приблизно такою.

– По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?

– Так, все було так, як і тоді…

– У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?

– Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.

– Як він поводився?

– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…

– Як реагували на нього інші учасники події?

– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.

– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?

– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…

Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…

Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?

Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?

– … Підсудний, маєте питання?

– Маю. У який момент ви втратили свідомість?

– Після другого пострілу.

– Все, питань немає…

– У судовому засіданні оголошується перерва.