© І. О. Мацко, 2017

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

* * *

Замість приправи

Коли серце співає, а душа мислить – це висока поезія. Так у Ліни Костенко. Серце плаче, мозок заспокоює тривогу, хоч щемить усе тіло – це В. Стефаник та І. Багряний. А якщо серце мислить, а душа радіє чи стогне від болю, мозок горить від назбираних і пережитих думок – це український кондоцентризм. А також М. Дочинець та В. Шкляр.

Проте думати серцем – талант небагатьох. Його начало і дієвість – незбагненна досконала сутність, як праця бджіл, як карпатські мольфари, як надвечір’я у морі. І найбільше тих, хто працює у літературі та мистецтві: художньому, театральному, музичному. Розумієш світ серцем: даруй людям слово, образ, мелодію.

Ірина тонко, хоч ще інтуїтивно, торує свою стежину у серцемисленні. Але це чисті кроки. Тому її новели як недільний церковний передзвін: справжній, життєво-світлий, свій. У неї звивиста і непроста путь. Але як наполегливо і вперто вона долає перешкоди, аби зародилося добре світло у сюжеті, аби з буденщини читачі побачили перлинку й смисл життя. Воно таки варте навіть найменшого промінчика у почуттях і диханні всіх нас.

Василь Ященко, член СЖУ, професор Українського Вільного Університету м. Мюнхен

* * *

Гіркувато-солодкий «Мигдаль для серця» має не тільки незвичайний присмак, але й цілий ряд корисних властивостей. У лікувальних цілях прийнято вживати свіжопрочитаний «Мигдаль», який містить найбільшу кількість корисних речовин.

Для того, щоб відповісти на питання, чим корисний мигдаль, потрібно заглянути всередину цього «горішка».

«Мигдаль для серця» – продукт універсальний. Його можуть вживати майже всі категорії людей, за винятком тих, у кого індивідуальна непереносимість душевного тепла або надлишок уваги до себе. Чим корисний «мигдальний» твір – так це своїми загальнозміцнюючими, заспокійливими і очищуючими думки властивостями. Регулярне вживання «Мигдалю для серця» у свіжому вигляді заспокоює нервову систему і сприятливо позначається на якості сну; забезпечує нормальну роботу головного мозку при підвищених інтелектуальних навантаженнях; заліковує травми серця, негативні спогади; покращує бачення прекрасного в житті.

Щоденне вживання десяти-п’ятнадцяти сторінок «мигдальних» творів забезпечує організм повноцінним комплексом думок та емоцій, необхідних для відчуття наповненості життя.

Представників сильної статі, напевно, хвилює питання, чим корисний «Мигдаль для серця» для чоловіків? Та саме тим, про що не прийнято говорити вголос! Інформація, що міститься в ньому, сприяє поліпшенню кровообігу, кращому розумінню жінок, а отже, і налагодженню відносин.

І головне! Вчені виявили, що вживання мигдалю знижує ризик серцево-судинних захворювань.

Мигдаль для серця

Страва 1

Мигдаль вірності

Порція

3 сторінки

Час приготування

10 хв.

Поживність

Допоможе пережити розлуку

Щоб смакувало краще

Добавте у страву пригорщу ніжності та підігрійте теплими спогадами.

Твій світ…

…Ранок. Ти прокидаєшся.

Я поруч. Хоч ми давно вже не разом. Просто я загубилася. Чи ти зник?

Але я…

…у воді, якою ти вмиваєшся.

Ти бачиш? У дзеркалі я поряд з тобою, отам за плечем. Я зігріваю його, чуєш?

…у повітрі, яке ти вдихаєш, виходячи на терасу. Ота свіжість? І запах мого волосся, змішаний із твоїми улюбленими парфумами.

…у сонці, яке зігріває тебе зараз. Кожен промінчик, який торкається твого тіла, – це я.

…у небі безмежному, як і моє кохання. Хмаринка. Невже ти не бачиш? Вона ж нагадує мою руку, яка так ніжно та трепетно гралась твоїм волоссям, обнімала, гладила тебе.

…у шелесті вітру, що грається у кронах дерев. Чуєш? Це я шепочу тобі слова кохання: ріднесенький, любий, єдиний… Так шепотіла я їх у першу нашу ніч. Коли довірилась тобі.

…у краплинках роси на зеленому листі. Поглянь, у їх прозорій чистоті моя усмішка до тебе.

…в очах людей, що йдуть тобі назустріч. Ти ковзаєш по них поглядом. Придивись. У них я. Така ж, як і була, закохана і сильна від цього кохання.

…у стукоті твого серця. Я з ним. Я ж віддала своє серце тобі.

Та я щаслива, що ти був. Ти навчив мене так багато:

Любити

Чекати

Приймати

Чути

Розуміти

Віддавати

І відпускати, якщо це потрібно. Відпускати без болю та образи…

Страва 2

Мигдаль свободи

Порція

3 сторінки

Час приготування

10 хв.

Поживність

Дозволить відпустити з вдячністю

Щоб смакувало краще

Добавте щедро віри і вдячності за спільні хвилини.

Без права володіння…

Твої очі сумні?

Ти плачеш, бо він уже не твій? Ви не разом, і тому тобі самотньо і гірко?

Але ж… Ти знайшла його. Ти була з ним, пізнала його. У великому світі, серед безлічі людей, облич, очей, сердець, доль, ти знайшла його – ту рідну частинку, яку кожен шукає і не завжди знаходить. А ти знайшла. Хіба це не варте щастя? Не варте твоєї радісної усмішки?

Тільки подумай…

Ти прокидаєшся зранку, відкриваєш очі, бачиш небо, краплини роси на листі, вдихаєш чисте повітря… і він теж. Нехай не поряд з тобою, нехай не біля тебе, але теж прокидається, і бачить те саме, що й ти. Радіє тому, що й ти.

Живи! З щастям у серці, що він є. А те, що не поруч…

Ось дивися – сонце. Його промені заглядають у твоє вікно, його тепло зігріває тебе. Але не лише тебе. Воно заглядає й у інші віконця, гріє своїм теплом мільярди людей. Ти ж не скажеш, що воно лише твоє. Не прагнеш володіти ним.

Отак і він.

А ти люби, твори, плач, страждай, гнівайся… просто ЖИВИ! Він є. Він як сонце – нічий.

Люби його – як сонце. Просто за те, що він є і ти про це знаєш.

Секрет страви

Ніхто у цьому світі нам не належить.

Страва 3

Мигдаль віри

Порція

5 сторінок

Час приготування

10 хв.

Поживність

Дозволить повірити, що любов переможе усі негаразди

Щоб смакувало краще

Дуже добре смакуватиме, якщо приправити страву вірою та любов’ю.

Кошеня

Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулося. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько нявкнуло, та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі – кошеня було саме-самісіньке. Скільки тут пролежало, воно не пам’ятало. У маленькій голівці пропливали лише приємні картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно, посапуючи та прицмокуючи, пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А тоді мати зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало несила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно нявкнуло.

У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їжу? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок, біля якого метушились люди.

Це була невеличка кав’ярня. У ній здебільшого засиджувалися не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал, на якому готували страву, що мала найбільший попит у цьому закладі, – шашлики. І хоч вони були надто пересмажені та пересолені, охочих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і вабило усіх бездомних собак, котів, щурів – та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід, перемішаний з запахом смаженого м’яса.

Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так садонув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.

– Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю, – блиснули злобою зелені очі.

Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись зі здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й, посмоктавши її, там і заснуло.

Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку, в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.

Знову прокинувшись наче уві сні, кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промайнула сіренька смугаста шубка. Рідні риси.

– Мамо! Мамо, це ти?

Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. «Ні, я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. Тож і я таким буду!» – міркувало воно. Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. На худющю, зморену тваринку страшно було глянути: її брудна шерсть місцями позлипалася і нагадувала колючки їжачка. Вона була хвора і хотіла їсти.

Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.

Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть найстарішому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали – Тигреня.

Але повертаючись увечері додому, воно ставало знову маленьким та безпорадним. Засинаючи, воно жалібно нявкотіло, сумуючи за мамою та її пестощами. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише тоді, коли показуватиме свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.

Так минула холодна зима і почалася весна. Сніг розтанув. Прокинулася перша травичка. Кошеня вже вжилося у свою роль «тигреняти» і все важче йому було скинути цю маску, залишаючись наодинці. Сьогодні воно навіть образило маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше, ніж звичайно, повернулось у свою домівку і тихо плакало.

Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може, й не захотіло тікати? Навпаки, вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.

– Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – Ти чиє?