Отзывы на книги автора «Ирэн Роздобудько»

Даже не знаю с чего начать и вообще, каким образом вместить все мысли в слова, чтобы рассказать о прочитанном. Может стоит просто закрыть глаза и подумать обо всем? О своей жизни, о своих ошибках, встречах, расставаниях. О всех "если бы", которые уже неосуществимы.

Как размышляет одна из героинь Ирэн Роздобудько в данной книге: "... сверхзадача настоящего творца - довести читателя до неловкости от узнавания себя в книге, на полотне или на экране. Бывало ли у вас такое чувство, что читать какую-то книгу становится нестерпимо, неудобно, как будто автор выставил на обозрение твою сущность без твоего на то согласия? Более того - не зная тебя лично? Вот это и есть чудо. Попадание в болевую точку". Ирэн Роздобудько очень часто попадает в мои болевые точки. Слишком часто.

Впрочем, о книге. В нее входят два романа автора - "Если бы" и "Лицей послушных жен". Надо сказать, что предшествует романам очень удачное предисловие, написанное журналисткой Татьяной Вергелес. Это как еще одно попадание. Она просто рассказала все, что хотелось бы сказать и мне. Вот слов не оставила и все! Поэтому, несколько цитат из ее предисловия о романах: роман "Если бы" - пьянящая порция мистики, приключений, приправленная специями юмора, а вот "Лицей послушных жен" - это подкоп под красивую телешоу-чушь о золушках, которой забивают головы современных девчонок. "Сюжет интригует, стиль так талантливо легок, что возникает опасность проглотить роман залпом. Не спешите! Детали важны - с Ирэн Роздобудько никогда не знаешь, что именно сработает и поможет конкретно вам. Может, вот это: "Иногда нужно отступить, чтобы двигаться дальше"?"

"Если бы"...
Я читала этот роман, как отдельное произведение, когда он только вышел. И сейчас еще раз попала под впечатление уже переведенного произведения. В нашем языке эти слова звучат так резко, одним словом - "якби". По-русски же, это так плавно, напевно - ес-ли-бы. Если бы... Мы так часто повторяем эти слова. Так часто мечтаем что-то изменить. Если бы тогда я не...

"Известный израильский профессор Амос Ори создал математическую модель, подтверждающую возможность путешествия во времени. Мировая наука обладает всеми необходимыми теоретическими знаниями для того, чтобы с полным правом утверждать - путешествие во времени возможно..."

А вам хотелось бы вернуться в прошлое? Изменить ну хотя бы один штрих, одну деталь? Подправить хоть одно вот такое "если бы"? Ох как хотелось бы! Верно? А если нет, то этот человек, наверняка, самый счастливый в мире.
Книга мистична и ужасно романтична. В ней столько мыслей, столько нужных слов, столько вещей, которые просто не замечаешь, а они важны. Очень важны.
"Настоящая жизнь - та, которую строишь внутри себя в полной тишине". Вот и после книги говорить совсем не хочется. Хочется просто помолчать. Подумать...

"Лицей послушных жен" объединяют с первым романом, пожалуй, всего несколько ниточек. Романтизм, чуточку фантастики и авторский стиль. Книга открывает какие-то новые грани, другую Роздобудько. Здесь жестокость. Жестокость реального гламурного мира, так откровенно открытая читателю. В этом романе много аналогий, много сопоставлений, много пересечений. И в то же время, он необычен и многогранен. И тоже заставляет задуматься, пересмотреть что-то из своих отношений, пониманий, понятий. Ох и сложное это чтение! После которого еще долго не отпускает и мурыжит, мурыжит, заставляет думать и что-то переосмысливать...

Опять-таки, со слов Татьяны Вергелес: "книг хороших так много, что жизни не хватит все пролистать..." Я с удовольствием перечитала роман "Если бы". И уверена, через время мне захочется еще что-то найти и в романе "Лицей послушных жен".

Фанфик по "Трём мушкетерам". Имеет право на существование, вечер скрасит. Но, пожалуй, приобрети я эту книжечку за деньги, я бы почувствовала себя нагло обманутой. Интрига нулевая, связность повествования отсутствует, герои - картон с распечатанными на нём красивыми картинками (в плохом разрешении). События (что прошлые, что настоящие) держатся на слюнях и мыле (там даже белых ниток нет). Это фантазии о Миледи в цветах подгнившей вишни. Почему-то произведения Ниэннах вспоминала и напевала про себя "Медленно назгулы улетают вдаль, если жив, то новой встречи жди..." Похожие ощущения - историю пишут победители.

Миледи мне не нравилась никогда и нигде, ни в книге, ни в многочисленных фильмах. Возможно, поэтому она (еще и в двойном размере) не понравилась мне и тут. Неистово-болезненное или жертвенно-шизофреническое отношение к любви и жизни никак меня не привлекает. А то, что мушкетеры - дебоширы, алкаши и разбойники - давно известно. Вот что я не знала, так это как их зовут))) Да и сейчас узнала не из книги, а погуглив. Я об именах, а то ж они друг к другу и возлюбленным только по кличкам и фамилиям обращались.

Занятно было почитать шпильки в адрес литературной тусовки, советской, народной, переобувшейся, с масковскими гостяаами и сермяжными пророками, одинаково везде пьющей как не в себя. И никакой плотской любви, кроме как в прошлом и с насилием. Только настоящему творцу доступны и душа, и тело (и бриллианты... а правда, причем тут бриллиант-то?!).

Найкраще місце для хорошого сексу –
Бібліотека – бібліотека!

А газ-то выключить догадались?..

Зізнаюся, я якось майже розминулася із творчістю Ірен Роздобудько, адже, коли всі мої подруги "запійно" читали її романи, я вважала, що це просто данина моді, і не читала їх. І лише 2,5 роки тому відкрила для себе цю авторку, прочитавши її підліткову книгу «Арсен» . Несподівано сподобалося.
Власне, і ця книга теж незалишила байдужою (бо як може залишити байдужою історія скандальної контрабандистки мене, палку шанувальницю «Острова скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона ?). Саме ця складова мене захопила найбільше. Крім того, було дуже приємно зустрітися на сторінках книги зі старими знайомими з інших історій (книжкових і життєвих).
Натомість історія зникнення Жанни та її подальша доля майже від початку була очевидною. Навіть дивно, що ніхто з героїв не здогадався раніше. До того ж прикро вразила "однобокість" персонажів. На мою думку, не може бути людина ідеальною в усьому (як і поганою в усіх сферах життя). А ще мені хотілося більш зрозумілого фіналу, бо довелося ще годинку перед сном "монтувати" свій власний фільм про подальше існування Макса, Жанни та Влади.
У підсумку роблю висновок, що це - не найкращий твір авторки, тож продовжу читати її книги далі.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Признаюсь, я как-то почти разминулась с творчеством Ирэн Роздобудько, ведь, когда все мои подруги "запойно" читали ее романы, я считала, что это просто дань моде, и не читала их. И только 2,5 года назад открыла для себя этого автора, прочитав ее подростковую книгу «Арсен» . Неожиданно понравилось.
Собственно, и эта книга тоже не оставила равнодушной (а как может оставить равнодушной история скандальной контрабандисткой меня, пылкую поклонницу «Острова сокровищ» Роберта Льюиса Стивенсона ). Именно эта составляющая мне понравилась больше всего. Кроме того, было очень приятно встретиться на страницах книги со старыми знакомыми из других историй (книжных и жизненных).
Зато история исчезновения Жанны и ее дальнейшая судьба почти с самого начала была очевидна. Даже странно, что никто из героев не догадался раньше. К тому же неприятно поразила "однобокость" персонажей. По моему мнению, не может быть человек идеальным во всем (как и плохим во всех сферах жизни). А еще мне хотелось более понятного финала, потому что пришлось еще часок перед сном "монтировать" свой собственный фильм о дальнейшей судьбе Макса, Жанны и Влады.
В итоге делаю вывод, что это - не лучшее произведение автора, поэтому продолжу читать ее книги дальше.

Отже, десять років по тому. Перед нами знову Ліка, Денис і Ліза. Кожного з них життя "нагнуло" по-своєму. Когось піднесло за страждання (Ліка), когось опустило нижче рівня моря (Ліза), а комусь дало чарівного пендаля під зад і можливість все виправити (Денис). Головний герой, після подій, що відбулися у першій частині, зализав рани, розжився здоровим глуздом, покинув самоїдство та вирішив знайти свою дружину Ліку незалежно ні від чого. Навіть якщо для цього знадобиться витягти з дурки свою тещу та заручитися її допомогою. Все вдається, разом з кількома друзями, які активно допомагають, Ліза і Денис у Штатах, шукають Лізу і представляють новий фільм Тенецької, а далі починається саме найцікавіше!
Спойлерити не буду =)
Автор вводить ще декілька яскравих і цікавих персонажів, розкриває суть самого твору (і першого і другого), додається ще одна лінія сюжету (Марина), яка тісно пов"язана з Денисом, і показує який насправді тісний світ.
Додам тільки, що з ІІ частини (ст.220) починається дещо кардинально інше, навкруги вирують не "дитячі події", Київ, кінець 2013, початок 2014 року. Революція Гідності. Далі не писатиму нічого про це.) Зазначу, що коли дочитала книгу до останньої сторінки, склалося враження, що вона писалася саме заради тих подій. Ніби то основна частина книги, а перша частина так, - ліричний відступ. І хай в мене полетять капці всіх можливих і неможливих розмірів, але варто було б робити дві книги, а не дві частини. Тому що вони сприймаються по-різному і мають різну динаміку сприймання. Перша - спокійна, м"яка і пухнаста, а від другої хочеться рвати волосся на голові разом зі шкірою.
Читати раджу, обов"язково, і тим, кому подобається творчість автора, і тим, хто любить "Гудзик" так, як люблю його я, і всім бажаючим.

Не вірив я в життя по смерті,
Тепер я вірю в диво з див.
Було для мене страшно вмерти,
Умер і нагло знов ожив.

Так само тут: і сонце, й зорі,
І люди наче ті самі,
Але якісь байдужі в горі
І в щасті, в радості — німі.

Весна, зима, і дні, і ночі,
Музика, сміх, і плач, і рух,
Та скрізь, як привід опівночі,
Блукає твій самотній дух.
(О.Олесь На чужинi)
Беручи до рук цю книгу я навіть не уявляла, що зі мною буде коїтись на останніх сторінках... Як і всі романи Ірен Віталіївни, цей мене вразив, зачепив, залишив слід і багато думок...
Коли людина живе на чужині, то все її життя складається з можливостей заробити гроші, самореалізуватися, досягнути якихось висот. Проте увечері, коли ти повертаєшся з роботи, думки твої линуть у рідний край, де народився і де на тебе чекають, тебе люблять,у тебе вірять...
Усі герої книги приїхали до Німеччини з України, всі оселились у фрау Шульце, всі одягли маски самостійності та незалежності... Кожен герой хоче ввижатися щасливим та задоволенним своїм життям, а насправді просто нещасна людина зі своєю історією...
Чомусь мені більш за інших запамятались Оксана та Соня. Оксана - жінка, що приїхала до Німеччини, аби хоч якось поправити статок у своїй сімї, вона ладна працювати на будь-якій роботі, аби отримати копійчину і відправити її додому - своїм дітям та чоловіку-пяниці... Її доля така важка, така безжалісна, що гортаючи сторінки долі цієї жінки я здригалась від сліз та неосяжного болю...
Соня - жінка заможного програміста, який весь час працює, заробляючі непогані гроші. Соня не повинна працювати - вона може займатися собою, в неї купа вільного часуі як каже її Саня :"Ну чого тобі ще не вистачає?" А не вистачає родини, не вистачає близьких та друзів, не вистачає тепла та порозуміння... Та врешті-решт Соня знаходить себе і справжнє кохання.
Ці дві героїні не єдині в романі, є ще й інші цікаві персонажі, кожен з яких заслуговує на увагу. Проте не варто зараз розкривати всі карти, ві неодмінно познайомитесь з усіма мешканцями фрау Шульце, як тільки прочитаєте роман.
Я ж, у свою чергу, хочу виразити безмежну вдячність авторці за той час, коли я жила у будинку українських емігрантів і проживала історії усіх героїв...

Люди вообще говорят друг с другом лучше, когда молчат.

Ну вот, только я дала себе обещание не читать больше Дашвар и читать из сучукрлит только Роздобудько, как в руки попала книга "Последний бриллиант миледи", словно сошедшая из-под пера Люко Дашвар...
Хнык, хнык, плакаю, а может это я потеряла вкус к современной украинской прозе?
Нет, мне все так же нравится стиль Ирэн, я нашла в романе для себя что-то, что заставило повертеть на языке фразы и мысли, но... весь этот авантюрный абсурд, запиханный в сюжет... И не надо меня пугать гневными аннотациями, уважаемая любимая писательница. Сюжет слаб, надуман и ... какой-то не Ваш.
Пойду с горя начну читать другую Вашу книгу :(

Единственное, за что огромное спасибо книге - у меня появился еще один любимый художник в стиле сюр - Рене Магритт.

Жоден український автор не зацікавив мене так, як це зробила Ірен Роздобудько. Зрозумійте правильно, я знала, яку літературу отримаю, знала, що сюжет може бути недопрацьованим і нереальним, але просто повинна була її прочитати. Це сталося за три дні. "ЛСД" викликав в мене емоції, і це головне. Тема виявилася цікавою( принаймні я такого не читала), так, можливо, деякі моменти абсурдні, але...але

Кожне "але" було для мене вагомішим за всі аргументи здорового глузду.

Чомусь я відчуваю, що повинна захистити цю книгу, адже в ній немає нічого поганого, вона світла, цікава, легка. Чи рекомендую я її? Так, рекомендую...тим, хто хоче відпочити від сьогодення, хто прагне відлучитися і побувати у ліцей, де є багааато дивних речей та думок.
Ах, і оформлення дійсно красиве.

Мені книга сподобалася. Дуже. Книга не тільки про кохання, життя головних героїв в Америці та Шотландії, а й про події в Україні в 2013-14-х роках. Як завжди, автор дуже тонко розкриває перед нами душі персонажів, їхні почуття. Для мене став несподіванкою незвичний сюжет: якось так спокійно та невимушено збігало життя героїв на сторінках книги, а остання третина твору - це просто приголомшлива розповідь про Майдан з його святковим духом спочатку і кривавою трагедію з незламним духом справжніх героїв України наприкінці. А ще, завдяки авторові, ми опиняємося ТАМ, де зараз мільони сердець українців, там, де зараз наша душа, там, де кращи сини країни творять історію і захищають Батьківщину.
Несподівана, але така мила серцю книга...

В неком абстрактном, ни разу не названном городе (хотя, конечно, четко читается что-то украинское, Киев, судя по всему) процветает учебное заведение для девочек - Лицей Послушных Жен. Это закрытое учреждение, очень таинственное и мало кому известное, пансион для избранных, особо красивых, изящных и одаренных мамзелей. Сдают туда совсем еще крошечных малявок, родители больше с ними отношения не поддерживают, ибо девочки должны сосредоточиться только на одном - Служении Мужу-Господину-Властелину-Любимому Мужчине. В выпускном классе на специальных балах сильные мира сего, политики-олигархи-шейхи-принцы, выбирают себе невесту и далее живут счастливо.
Но однажды система дает сбой. В мир поклонения и культа Будущего Мужа вторгается нищий, но очень талантливый саксофонист, случайно встречается с одной из девочек, и дальше все несется по нарастающей. Благолепие и безумное счастье выпускниц превращается в ад, любовь оказывается вирусным заболеванием, а нищие музыканты счастливейшими и свободнейшими из людей.
Книга Роздобудько - хорошо сделанная смесь мелодрамы, детектива и социальной фантастики, я бы сгоряча даже 10-ку влепила, если бы не несколько "но". Во-первых иногда мадам автор абсолютно неуместно скатывается в пафос, забывая, что ее книга всего лишь неплохая женская проза, и не более; во-вторых, у мадам автора порой скользит презрение к читателям, как будто бы это она принадлежит к сильным мира сего, а мы так, никто и звать нас никак; в-третьих, мне не понравился какой-то наспех состряпанный финал, в котором мадам автор много хотела рассказать, но не получилось как-то...
А в целом, мне понравилось, читать вполне можно.

Досить похмура книга, в якій описане життя емігрантів з України і їх нелегке життя. Всі вони залишили свою країну в пошуках кращого життя, але їх нова країна не спішить приймати їх в дружні обійми. Розпадаються сім'ї, дівчата стають повіями, а не вчаться в університетах, руйнуються долі. Можливо, в житті все не так погано, як описує автор, але те, що ми бачимо в книзі, примушує замислитись.

В якийсь момент під час читання у мене виникло відчуття, що я копирсаюся в брудній білизні людей, читаю жовту газету. Хто з ким спить, у кого які низькі бажання. Це все відтіняє чистоту і легкість Соні. Фінал книжки сподобався, але загальна оцінка всього 4.