Про філософське

Визначеність чи свобода вибору?

Люди, які належали до різних культур, у всі часи поставали перед цією проблемою, зустрічались із цими двома підходами до життя: чи є все визначеним заздалегідь, чи, можливо, якимось чином ми в змозі змінювати хід подій – силою власної волі, наших бажань, наших сліз, здоланих нами труднощів та виправлених помилок?

Усі відомі нам народи ставили перед собою це питання; у їх пантеонах існували навіть певні божества, що з цим пов’язані. Наприклад, стосовно традицій та історії стародавнього Риму сьогодні нам відомо (а знаємо ми нині більше, ніж десять років тому, коли вважалось, що Рим зобов’язаний своїм заснуванням тільки Ромулові та Рему; коли творам Вергілія не приділяли належної уваги і не зважали на символічне значення міфу про Енея і невелику групу його товаришів), що у міфах римлян згадується Бог, котрий був вищим від Юпітера, божество без імені, якого вони називали просто «Невідомий».

Стародавні греки також ушановували божество, яке було набагато вищим від Зевса, володаря Олімпу; вони називали його Зевс-Зен. Есхіл згадує про нього як про божество, що керує долею. Зазвичай, у грецькій драмі, яка була відображенням містерій Елевсину, часто зустрічалися згадки про таємничий принцип долі, що править усім сущим. Згадаємо, наприклад, «Прометея закутого», загальновідомий твір Есхіла. Після того як Прометей викрав вогонь – світло та розум – задля блага всіх людей, Зевс карає його: титана приковують до гори Кавказ, й орел, прилітаючи щодня, видзьобує його печінку, яка виростає знов і знов, щоб таким чином, через біль та страждання, щодня здійснювалось велике жертвоприношення любові. В більш езотеричних варіантах цього міфу йдеться про те, що у лівий бік Прометея було увігнано залізного лемеша. І коли розіп’яте божество запитало: «Чому ви робите це зі мною?» – таємничий голос із далекої височини, вищої від Олімпу і самого Зевса, донесений до Прометея Гермесом – вісником, богом мудрості, – відповів: «Тому, що цього хоче Доля; тому, що це – Доля…»

Усі народи інтуїтивно відчували, що далеко за межами проявленого, навіть вище від будь-якого персоніфікованого божества, існує таємничий принцип Долі. У давньоєврейській Кабалі він зветься Ain Soph (Ейн-Соф), «Ніщо». Це той, хто знаходиться на вершині Корони, хто керує усіма невидимими істотами. Його імпульс опускається з височини, щоб досягнути нашого дуального світу, де всі речі проявляються і набувають форми завдяки «зіткненню», шоку, сплетінню сил, енергії та матерії.

У стародавньому індійському пантеоні також існує божество, яке перевершує можливості будь-якого інтелектуального, раціонального розуміння. Подібне йому зустрічається і в пантеонах доколумбової Америки і стародавнього Китаю. Мова завжди йде про верховне божество, яке не має імені та атрибутів і репрезентує незворушну долю.

* * *

Чи існує насправді така невблаганна й невідворотна доля? І чи існує бодай якийсь спосіб жити у злагоді з такою долею? Чи можна сказати, що долі не існує, а є лише непідлегла воля, завдяки якій ми, і тільки ми самі, будуємо свою власну долю?

Важко відповісти на ці питання, тому що завжди можна знайти приклади, які свідчать на користь обох підходів. Деякі з них вражають. Кілька місяців тому в Англії було знайдено роман, написаний маловідомим письменником близько 1890 року.

У книзі йдеться про величезний лайнер, який перевищував за розмірами всі кораблі тієї епохи і був водотоннажністю майже 60 000 тон; судно мало назву «Титан». Під час свого першого урочистого плавання з Англії до Нью-Йорка цей корабель узяв на борт більше двох тисяч пасажирів. За день до прибуття до порту призначення він зіштовхується з айсбергом, який серйозно пошкоджує його, і тоне. На всі сигнали тривоги та благання про допомогу, які він посилав одразу після аварії, практично ніхто не звернув уваги і не прийшов на порятунок – такою сильною була загальна впевненість у тому, що подібний корабель неможливо знищити. В результаті загинуло безліч людей; катастрофа стала найбільшою в історії мореплавства. Двадцять років потому історія, описана в романі, до найменших деталей повторилася в реальності.

Як можна пояснити таке? Звідки, яким чином цей невідомий нам письменник зміг дізнатися про те, що має трапитися через двадцять років? І взагалі, як відбувається, що інколи ті ситуації, які мають статися, позначаються заздалегідь, проявляючись людям у символічній формі?

Моїм першим учителем езотеричної філософії був літній професор, німець на прізвище Шміт. Мені було тоді 17 років. Я пам’ятаю, як одного разу він розповів мені історію про свого приятеля, також літнього пана, знавця астрології, який жив у Лондоні.

Справжнім учням, які переходячи із життя в життя на своєму учнівському шляху дають обітницю служіння на благо людства, під час вивчення астрології забороняється вираховувати дату своєї смерті. Учителі, боги вважають, що ми були б не в змозі жити нормальним повноцінним життям, якби знали, коли настане момент нашої смерті. Навіть той, хто вже не прив’язаний до фізичного світу і, відповідно, не вірить у смерть, може мати дітей, учнів, про яких ще треба піклуватися, справи та книги, які має завершити, – і якщо людина знає, коли настане її смерть, це може погано вплинути на відтинок її життя, що лишилося, й відняти у неї багато невідомих їй можливостей, які залишаться, таким чином, невикористаними. Саме тому, хоча для того, хто володіє справжнім знанням астрології, вирахувати його власні «точки смерті» (їх-бо ж маємо кілька) неважко, він ніколи не робить цього. Щоб зрозуміти той факт, що кожна людина має кілька «моментів смерті», треба уявити, що наше життя подібне до конуса, всередину якого ми входимо й рухаємося по спіралі; крізь першу «точку смерті» ми проходимо доволі легко, потім проходимо крізь інші, у яких, можливо, врятуємося, а можливо й ні; але кола, які ми описуємо, стають все меншими й меншими, поки ми не досягаємо останнього з них, де «точки смерті» уникнути вже не вдається.

Також забороняється вираховувати «точки смерті» близьких нам людей, яких ми любимо.

Отже професор розповів мені про те, як його товариш все ж таки вирахував власну «точку смерті»; він визначив не тільки дату, але й спосіб, у який він покине цей світ. Він дізнався, що помре від задушення. Проте, попри свої великі знання, він відреагував на це трохи спрощено: поїхав жити у пустелю Сахара, впевнений у тому, що у зв’язку з відсутністю людей хоч би там що, а від задушення померти неможливо. Єдина річ, яку він забув вирахувати у своєму гороскопі, – це, власне, спосіб, у який відбудеться задушення. І ця людина померла у той самий заздалегідь вирахуваний день, задихнувшись у піску під час бурі, викликаної потужним самумом, спекотним вітром пустелі.

Геродот розповідає історію про одного володаря, котрий наказав прибрати геть зі свого королівства всі колісниці, а також заборонив в’їзд на підвладні йому землі будь-яким візкам із сусідніх держав. Він зробив це тому, що якийсь провидець провістив, що причиною його смерті повинна була стати колісниця. Аж ось у королівстві стався заколот, і один із повстанців убив свого володаря, який саме сидів на троні, вразивши його мечем у серце. Останнє, що побачив той перед смертю, була рукоять меча з витисненим на ній зображенням колісниці, символом королівського роду, до якого належав убивця.

Усі ці близькі за змістом оповідання, почуті від різних людей, наводять нас на думку про те, що існує визначеність, невблаганна доля, якій підвладні всі речі та явища.

Індійська філософія говорить про Дхарман – закон, що керує Всесвітом і всіма його мешканцями; вона вчить також, що існує Садхана – сенс життя і заздалегідь визначений шлях, упродовж якого цей сенс виявляється. Вона стверджує, що існує Карма – закон дії (акції) і реакції.

Індуси уявляли Дхарму як широкий шлях, яким нам належить йти; уникнути цього шляху неможливо. У чому ж тоді може полягати свобода вибору, яку має людина? Яким чином можна було б вирізнити серед тих, хто прямує цим шляхом, поганих від добрих; тих, хто підкоряється інстинктам і вбиває все людське, від тих, хто іде за високими, священними мріями своєї душі? Філософи Індії стверджували, що свобода вибору полягає у тому, щоб рухатися цим шляхом повільніше або швидше. Щоразу, коли ми надто відхиляємося від шляху і наштовхуємось на його межі, ми страждаємо, ми відчуваємо біль, і цей біль пробуджує в нас усвідомлення того, що ми маємо повернутися до центру шляху.

Біль завжди був інструментом пробудження свідомості. Ми реально вміємо цінувати лише ті речі, які втратили.

Усередині кожного з нас живе тихий голос, той голос совісті, який в Гімалаях називали голосом наді; він спрямовує нас на шляху, розповідає, що ми маємо робити і допомагає розібратися, добрим чи поганим є те, що ми вже зробили. Але, зазвичай, ми не чуємо його – головним чином тому, що не маємо звички звертати на нього увагу. Його звучання ми сприймаємо, як шум води, що падає з висоти, або вітру, котрий розхитує гілля дерев. І ми завжди дозволяємо, щоб він приходив і зникав, залишаючись непоміченим нами. Ми забуваємо, що це голос Бога всередині нас, голос нашої безсмертної душі, нашого вищого «Я», щось найпотаємніше і найсвятіше з того, що ми маємо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навіть тоді, коли ми покинемо цей світ фізично. Цей внутрішній голос підказує нам, у чому полягає наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначеність, яка проявляється в усьому.

* * *

Тож чи існує свобода вибору? На жаль, у тому матеріалістичному світі, в якому нам доводиться жити, люди спромоглися досконало розвинути (у найгіршому значенні) діалектичний спосіб мислення – для нас речі бувають або білими, або чорними; або добрими, або поганими. Я кажу «на жаль» не тому, що я проти аксіом або проти існування будь-якої системи оцінювання, а тому, що не завжди те, що не є білим, автоматично стає чорним, і навпаки. Дозволити, щоб нас поглинула така діалектика, утворена з крайнощів та абсолютних тверджень, потрапити у пастку догматизму такого, найдеспотичнішого, типу – вкрай небезпечно. Розглядати і пояснювати подібним чином усе, що відбувається у природі, небезпечно, тому що такий підхід рано чи пізно призведе до багатьох помилок і до сутичок не тільки з іншими людьми, а також і з самими собою: ми будемо довіку мучити себе і жити у стражданні, оскільки нам доведеться весь час робити вибір з-поміж двох крайнощів. Насправді такий вибір часто виявляється хибним, штучним та ілюзорним, бо є лише породженням нашої фантазії.

Отже, визначеність чи свобода вибору? А чому б нам не припустити, що існує і те й інше? Чому обидва поняття не можуть існувати одночасно – за умови, що ми припинимо розглядати їх як дві абсолютні протилежності, що виключають одна одну?

У проявленому світі не існує абсолютних оцінок: усе залежить від того, з чим або з ким ми порівнюємо те, що намагаємося оцінити.

Отже, усе має свою власну долю. Кожна річ на даному етапі еволюції наділена іскрою свідомості, в якій відображено те, заради чого вона існує, її власна доля. Насправді ця доля є лише відправною точкою, що веде до нових шляхів, до нових далечин, про які ні зараз, ні згодом ми не можемо навіть мріяти.

Усі ми йдемо назустріч власній долі. Чим далі ми просуваємося шляхом, тим більше відкриваємо, що кожна доля має своє метафізичне значення. Далеко за межами нашого фізичного тіла і фізичного світу існує загадкове «щось», і воно весь час закликає нас, спрямовуючи усі наші кроки, ніби батько, що веде дорогою свого улюбленого сина.

Так, визначеність існує, але в ній немає ні болю, ні тривоги. Така визначеність несе у собі радість і життєву силу, бо вона вказує нам нові шляхи та нові далечини, ще недосяжні для нашого розуміння, до яких ми повинні наближатися крок за кроком, навіть коли несемо із собою увесь свій біль та страждання. Ця невідворотна доля дає нам поштовх, щоб ми могли йти без упину все далі, назустріч таємничій метаісторії, яку ми не в змозі збагнути, але котру кожен з нас у глибині свого серця відчуває.

Проте, усе це може чудово поєднуватися з нашою свободою вибору, яку теж не варто розуміти як щось абсолютне, а скоріше як дещо більш-менш відносне. У межах великого метаісторичного просування шляхом еволюції ми можемо творити свою власну історію, і ми відповідальні за все, що створюємо, а також за те, що робимо. Бо хоча з одного боку правильно, що все повторюється, рухається та повертається на коло своє, однак, з іншого боку, ніщо й ніколи не повторюється таким, яким воно було раніше. Те, що відбувається зараз, у даний момент, є унікальним та неповторним. У своєму теперішньому вигляді й у такій формі воно більше ніколи не повернеться, і в якомусь сенсі воно насправді ніколи й не існувало. Тому кожна мить є цінною і священною саме тим, що ми з неї робимо тут і тепер, оскільки вона більше ніколи не повториться такою, якою є на даний момент. Тому ми відповідальні за те, що з нами зараз відбувається; за те, щоб не опускати рук і не опускатися самим. Бо той, хто сповнений віри у невблаганну долю й дозволяє, щоб його зносило течією життя, ризикує перетворитися на колоду, яка може розбитися на друзки. Кожна людина має шанс, можливість йти шляхом згідно зі своїм ритмом та своїми здібностями; але якими б не були її ритм та здібності, вона повинна рухатися вперед, постійно вдосконалюючись та очищуючи саму себе. Є люди, котрі ледь-ледь плентаються шляхом, є також ті, хто крокує рішуче й прямо. Є люди, що переміщуються шляхом, спираючись на всіх, хто їх оточує, але є й ті, хто прямує так, щоб інші могли спиратися на них. Є люди, котрих не обходить, чи просуватимуться вони по головах інших і скількох вони скривдять, доки не задовільнять свої власні бажання та інтереси. Проте є й такі, кого не дуже хвилює, скільки людей пройдуться по їхніх головах, якщо це якимсь чином допоможе останнім просунутися на шляху. Не всі люди однакові, рівність – це один із міфів ХХ сторіччя. Ми всі відрізняємося один від одного: у нас різні обличчя, різні уподобання, різні способи життя. Але це не означає, що ми протистоїмо один одному, що ми один одному – вороги. Саме завдяки відмінностям ми можемо поєднати всі елементи, необхідні для того, щоб просуватися шляхом еволюції.