Розділ IV

Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на півночі Речі Посполитої вже розтанули сніги, полилися занімілі ріки, й уся країна потекла березневою водою, то на півдні від гір ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лісах лежали замети, замерзлі дороги стугоніли під копитами коней, дні були сухі, заходи сонця червоні, а ночі зоряні та морозні. Люд, що сидів на родючих глинах, на чорноземі та буроземі Малої Польщі, радів від тієї міцності морозів, переконаний, що загинуть від них як польові миші, так і шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем і відразу затріщала зимова шкаралупа. З угорських степів прилетів потужний і теплий вітер, узявся дмухати на луги, поля та пущі. Відразу ж поміж сяючих калюж зачорніла рілля, зелені пагони вистрелювали на низькому поріччі, і ліси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постійно погожому небі щодня виднілися журавлині ключі, зграї диких качок, чирянок і гусей. Прилетіли лелеки на минулорічні колеса, а під стріхами заметушилися ластівки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лісах і ставках, а вечорами вся країна була наповнена кумканням і кваканням жаб, які розкошували у калабанях.

Після цього полилися рясні дощі, що, наче нагріті, падали вдень, падали вночі, і так без перерви. Поля перетворилися на озера, ріки піднялися, броди сталися непрохідними, запанувала «в’язкість і непридатність заболочених доріг». Поміж цієї води, багнюки та боліт волоклися на південь шведські загони.

Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армію, яка свого часу вступила з Віттемберґом у Велику Польщу. Голод залишив сизі відбитки на обличчях старих воїнів. Вони йшли, більше на примар, ніж на людей схожі, замучені, пригнічені, без сну, знаючи, що наприкінці дороги не їжа їх чекає, а голод, не сон, а битва, а якщо й відпочинок, то хіба вічний спокій смерті.

Закуті в залізо кістяки вершників сиділи на скелетах коней. Піхотинці ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збігав за днем, а вони все йшли і йшли вперед. Підводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повільно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатів, як круки на стерво. Одні клацали зубами від лихоманки, інші лягали від слабкості на сиру землю, бажаючи краще померти, ніж далі йти.

Та шведський Александр уперто переслідував польського Дарія. Водночас він і сам був переслідуваний. Як за хворим буйволом ідуть уночі шакали, чекаючи, поки той із ніг звалиться, і той знає, що все одно впаде, чуючи завивання голодної зграї, так і за шведами йшли шляхетські та селянські загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухваліше нападаючи та дошкуляючи.

Нарешті підійшов і найстрашніший з усіх пан Чарнецький, і він був уже близько. У шведському ар’єргарді, коли озиралися позад себе, бачили вершників, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два постріли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.

Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неї шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Він чекав слушної нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокі партії, немовби сокола на водне птаство.

Так вони йшли одні за одними. Бувало, однак, що пан каштелян київський минав шведів, випинався і перетинав їм шлях, симулюючи, що шикується до зіткнення. Тоді сурми грали радісно з одного кінця шведського табору в інший і – о диво! – нові сили, новий дух враз оживляв потомлені ряди скандинавів. Хворі, намоклі, безсилі, на Лазарів схожі, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зіницях. Списи та мушкети рухалися з такою чіткістю, немовби залізні тримали їх руки, військові команди лунали так гучно, немовби із найздоровіших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.

Та пан Чарнецький ударив раз і другий, а коли загриміли гармати, відводив війська, залишаючи шведам даремні зусилля, ще більшу нехіть і розчарування.

А там, де гармати встигнути не могли, і лише спис і шабля могли у чистому полі розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашній шведська кавалерія навіть добровольцям протистояти не зможе.

І знову Віттемберґ пропонував королю відступити, щоб себе і військо не згубити, але той у відповідь кривив рот, вогнем сипав із очей і вказував рукою на південь, де в руських землях сподівався знайти Янa-Казимирa, відкрите для перемог поле, відпочинок, провіант, фураж для коней і багату здобич.

Тим часом, на його нещастя, польські полки, які служили йому до цього часу, єдині, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведів. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичі, а лише сліпе прив’язання до хоругви та жовнірська вірність тримали дотепер при Карлові. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунів Міллера, половину людей вирізав і зник. Після нього «подякував» пан Калинський, по шведській піхоті проїхавшись. Пан Сапєгa ставав що не день то пригніченішим, щось у душі переживав, щось планував. Сам ще не пішов, але люди з його хоругви втікали щодня.

Йшов таким чином Карл-Ґустав на Нароль, Цєшанув та Олешиці, щоб до Сяну дістатися. Підтримувала його надія, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву нав’яже. Перемога ще могла шведську долю поправити і фортуну на свій бік схилити. Тим більше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зі Львова з кварцяним військом і татарами. Але розрахунки Карла підвели, тому що Ян-Казимир волів зачекати об’єднання військ і приходу литовців пана Сапєги. Зволікання було його найкращим союзником, бо він дужчав із кожним днем, а Карл із кожним днем слабшав.

– Не військо на нас іде, і не армія, а похоронна процесія! – подейкували старі воїни в таборі Яна-Казимира.

Таку ж думку поділяла і більшість шведських офіцерів.

Сам же король повторював, що на Львів іде, але дурив і себе, і своїх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, він навіть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львові перебуває, бо міг відступити хоч на Поділля, щоб вивести за собою ворога в далекі степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.

Пішов Дуґлас під Перемишль долю випробувати, чи не захотіла б принаймні ця фортеця здатися. Повернувся не лише ні з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повільно, але невблаганно. Всі чутки, що долинали до шведського табору, були тільки її підтвердженням. Щодня надходили нові і щоразу грізніші.

– Пан Сапєгa йде, він уже в Томашевi! – повідомляли одного дня.

– Пан Любомирський насувається з Передгір’я з військом і горянами! – інформували наступного.

І знову потім:

– Король веде кварту⁶ і сто тисяч орди! З паном Сапєгою з’єднався!

Були між цими депешами життя і смерті як правда, так і дезінформація, але всі сіяли жах. Дух війська впав. Колись, як тільки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вітали тисячоголосі вигуки, в яких звучала надія на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухі та німі. Зате біля вогнищ зголоднілі та потомлені смертельно солдати більше гомоніли про пана Чарнецького, ніж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна річ! Коли впродовж кількох днів не зник жоден роз’їзд, коли кілька ночей спливло без тривог, без вигуків «Алла» і «Бий, убий», неспокій наростав ще більший.

– Чарнецький зачаївся. Бог зна, що він задумав! – повторювали солдати.

Карл зупинився на кілька днів у Ярославі, міркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржі хворих жовнірів, котрих у таборі було безліч, і відсилали рікою до Сандомирa, найближчого укріпленого міста, яке ще залишалось у шведських руках. Після завершення цієї роботи, коли саме прийшли звістки про те, що Ян-Казимир залишив Львів, вирішив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебуває.

З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.

– Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, – сказав йому король на прощання.

І справді, багато від цього роз’їзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.

Тому Канненберґ отримав найбоєздатніших солдатів і найкращих коней. Вибір був зроблений тим старанніший, що полковник не міг із собою брати ні піхоту, ні гармати, тому були потрібні такі люди, котрі могли б у чистому полі з шаблею в руці протистояти польській кінноті.

Дня 20 березня роз’їзд відбув. Коли проходили через міст, безліч офіцерів і солдатів їх проводжали до передмостового укріплення:

– Боже, веди вас! Боже, дай вам вікторію! Боже, дай вам щасливе повернення!

Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було їх тисяча, йшли двійками, по свіжовідновленому мосту, один прогін якого ще не був закінчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тільки пройти могли.

Добра надія світилася в їхніх обличчях, бо були нарешті ситі. Іншим відняли, а їх нагодували, і горілки налили їм до фляг. Тому їхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зібралися біля передмостя:

– Самого Чарнецькогo на аркані притягнемо!

Телепні! Не знали, що йшли, як ідуть воли на забій до різниці!

Все складалося їм на погибель. Як тільки пройшли, відразу ж шведські сапери розібрали після них тимчасовий поміст, аби покласти міцніші балки для майбутнього проходження гармат.

А експедиція завернула, підспівуючи собі тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькі виблискували на сонці, на закрутах раз і другий, потім вони занурилися в густий дрімучий ліс. Проїхали півмилі – нічого! Тиша навколо, лісові глибини були цілком спорожнілі. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, після чого рушили повільно далі. Так дісталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодної живої душі.

Ця порожнеча здивувала Канненберґa.

– Либонь, нас тут сподівалися, – зауважив він майорові Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деінде, бо не влаштував нам засідку.

– Чи ваша гідність накаже відступати? – поцікавився Свено.

– Ні, підемо вперед, навіть під сам Львів, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити і королеві про Яна-Казимира якусь звістку привезти.

– А якщо на переважаючі сили наткнемося?

– Навіть якщо зустрінемо й кілька тисяч цієї галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнірами дамо собі раду.

– Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них – головне.

– Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розіб’ємо.

– Ночі я боюся! – задумався Свено.

– Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.

Так що коли вони знову занурилися в густий ліс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережніше. П’ятдесят коней пішло вперед. Вершники їхали з мушкетами напоготові, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всі боки. Досліджували чагарники, хащі, часто зупинялися, прислухалися, часом з’їжджали з дороги набік, аби дослідити прибережний бір, але ні на дорозі, ні на узбіччях не було нікого.

Лише годиною пізніше, минувши закрут, доволі крутий, двоє рейтарів, котрі їхали попереду, побачили за чотириста кроків перед собою вершника на коні.

День був погожий і сонце світило ясно, тому того вершника було видно, як на долоні. Це був невисокий жовнір, одягнений дуже пристойно і по-чужоземному. Він здавався особливо малим, бо сидів на рослому буланому бахматі, відразу видно, що породистому.

Вершник їхав собі повільно, немовби не бачив, що військо за ним валить. Весняні повені прорили в дорозі глибокі канави, в яких шуміла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував їх із пружністю оленя і знову йшов підтюпцем, мотаючи головою і фиркаючи час від часу бадьоро.

Двоє рейтарів притримали коней і стали оглядатися за вахмістром. Той якраз під’їхав, зиркнув і промовив:

– Це якийсь гончак із польської псарні.

– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

– Помовчи. Може їх тут бути більше. Давай до полковника!

Тим часом під’їхала решта авангарду, всі зупинилися; низькорослий лицар і собі притримав коня і розвернув його до шведів, немовби їм хотів дорогу заступити.

Якийсь час вони дивилися на нього, а він на них.

– Є й другий! Другий! Третій! Четвертий, ціла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

Аж тут з обох боків дороги висипали вершники, спочатку поодинці, потім по двоє, по троє. Всі зупинялися біля того, котрий з’явився першим.

Тут і друга шведська варта зі Свенo, а відтак і весь загін із Канненберґом підійшли до форпосту. Канненберґ і Свено виїхали зараз же наперед.

– Я впізнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa під Големб’єм, це люди пана Чарнецькогo. Він і сам мусить тут бути!

Ці слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише коні дзеленчали мундштуками.

– Десь має бути якась засідка, – зауважив Свено. – Замало їх, аби нам протистояти, але в лісі мають ховатися й інші.

Тут він звернувся до Канненберґa:

– Ваша гідносте, повертаймося!

– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалі було виїжджати, якщо, побачивши кількадесят обідранців, маємо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!

Шведська шеренга просувалася далі дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Відстань між двома загонами зменшувалася.

– Плі! – скомандував Канненберґ.

Шведські мушкети нахилилися, як один, залізні шиї витягнулися в бік польських вершників.

Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польські вершники завернули коней і кинулися навтьоки безладною гурбою.

– Вперед! – рикнув Канненберґ.

Загін рушив із місця ступом, аж земля задрижала під важкими копитами рейтарських коней.

Ліс наповнився криками переслідувачів та втікачів. Після чверті години гонитви, чи то шведські коні були кращі, чи то польські дорогою вимучені, але простір, що розмежовував два війська, катастрофічно зменшувався.

Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у міру розвитку втечі, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втікала в щораз кращому ладі, щораз рівнішими рядами, немовби сама швидкість коней шикувала вершників у лави.

Свено це помітив, розвернув коня і помчав до Канненберґa, гукаючи:

– Ваша гідносте! Це не пересічна партія, а регулярне військо, яке навмисно втікає, щоб у засідку нас привести.

– У цій засідці будуть демони чи люди? – відрубав Канненберґ.

Дорога підіймалася дещо вгору і ставала щораз ширшою, ліс рідів і на його краю виднілося ще незаросле поле, точніше величезна галявина, оточена зусібіч густим і сірим бором.

Польська хоругва пришвидшилась і виявилося, що раніше вона зумисне не розвивала повної швидкості, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що ніколи вже її не наздожене. Діставшись до половини галявини і помітивши, що ворог уже майже іншого її кінця досяг, пригальмував своїх людей і наказав сповільнити біг.

Але, о, диво, польський загін, замість потонути в протилежному лісі, зробив на самому краю величезне півколо і розвернувся навскач до шведів, ставши відразу в такому взірцевому бойовому порядку, що здивував навіть свого ворога.

– Так і є! – вигукнув Канненберґ. – Це регулярне військо! Перешикувалися, як на муштрі. Чого ж вони хочуть до дідька?..

– Йдуть на нас! – пояснив Свено.

Натомість хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматі кричав щось до своїх, висувався вперед і знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме він був командиром.

– Вони справді атакують! – роззявив рота Канненберґ. А коні під нападниками розігналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землі. Вершники схилилися до ший тварин і сховалися за гривами. Шведи, котрі стояли в першій шерензі, відчували лише дихання сотні коней і бачили вибалушені очі. Вихор так не насувається, як мчала ця хоругва.

– Бог із нами! Швеція! Вогонь! – скомандував Канненберґ, підіймаючи вгору шпагу.

Гримнули всі мушкети, але цієї ж миті польська хоругва досягла шведів так стрімко, що розкидала праворуч і ліворуч перші їхні шеренги, врізалася в гущавину людей і коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкіт, кінське хропіння, лемент умираючих чоловіків розбудив таке відлуння, що весь дрімучий ліс відізвався битві, як круті гірські скелі вторують громам.