Розділ VII

Після рудницьких пригод подався король далі в межиріччя між Сяном та Віслою, однак не перестав по-старому з ар’єргардом іти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрівнянної відваги. Переслідували його пани Чарнецький, Вітовський, Любомирський, заганяючи його, як звіра в сіті. Численні загони і вдень, і вночі допікали шведам. Продовольства було все менше, військо, вкрай потомлене та духом занепале, очікувало безславного кінця.

Врешті-решт дісталися шведи до того місця, де дві річки сходяться, і зітхнули з полегшенням. Тут їх із одного боку захищала Вісла, з другого Сян, широко, як зазвичай навесні, розлитий, а третій бік трикутника зміцнив король потужними шанцями, на які повитягували гармати. Неприступна це була позиція, та лише можна в ній було з голоду померти. Але й тут бадьорилися шведи, бо сподівалися, що їм із Кракова й інших прибережних фортець водою коменданти провіант надішлють. Адже під боком у них був Сандомир, в якому полковник Шинклер значні накопичив запаси. Toж він із допомогою не забарився. Знедолені їли, пили, спали, а прокинувшись, співали лютеранські псалми на хвалу Богові, що їх із такої важкої ситуації вирятував.

Але пан Чарнецький готував їм нові неприємності. Сандомир, окупований шведами, міг перманентно приходити на допомогу головній армії, тому замислив пан Чарнецький одним ударом відібрати місто, замок, а шведів винищити.

– Організуємо їм страхітливе видовище, – розповів він на військовій раді. – Дивитимуться з того берега, як на місто вдаримо, а з допомогою прийти через Віслу не зуміють. Ми ж, маючи Сандомир, продовольство з Кракова від Вірцa не пропустимо.

Пан Любомирський, пан Вітовський та інші досвідчені воїни відмовляли пана Чарнецького від цього задуму.

– Добре було б, – казали вони, – захопити таке значне місто і добряче могли б ми цим шведам нашкодити, але як його взяти? Піхоти не маємо, великих гармат також. Мало допоможе кавалерія мури штурмувати.

Але пан Чарнецький мав іншу думку:

– А що, наші селяни погано в піхоті б’ються? Нам би таких Міхалків кілька тисяч знайти, то я візьму не лише Сандомир, а й Варшаву!

І не дослухаючись більше до нічиїх порад, воєначальник переправився через Віслу. Як тільки по околиці поголос пішов, сипонуло до нього кілька тисяч люду, хто з косою, хто з рушницею, хто з мушкетом, і рушили під Сандомир.

Напали на місто зовсім несподівано і на вулицях почалася жорстока різанина. Шведи захищалися відчайдушно з вікон, дахів, але втримати навалу не змогли. Винищували їх, як паразитів, по будинках і повністю вигнали з міста. Шинклер заховався з рештками в замку, але поляки з тією ж стрімкістю погналися за ними. Розпочався штурм воріт і мурів. Побачив Шинклер, що і в замку не втримається.

Тому зібрав, скільки міг, людей, речей, запасів продовольства, завантажив на баржі та переправився до короля, котрий споглядав з іншого берега поразку своїх, не маючи змоги прийти їм на допомогу.

Замок повернувся під польську владу.

Але хитрий швед, утікаючи, підсадив під мури, по підвалах, діжки з порохом із запаленими ґнотами.

Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повідомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.

– Замок у повітря вилетить з усіма людьми, – рапортував він. – Може, навіть і сам пан Чарнецький загине.

– Якщо так, то хочу бачити, як побожні поляки на небо летіти будуть, – усміхнувся король.

І залишився з усіма генералами на місці.

Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольці та селяни розбіглися по всьому замку шукати шведів, котрі поховалися, і задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в місті, але вони цих сигналів не чули, або не хотіли на них зважати.

Раптом затряслася їм земля під ногами, страшний грім і гуркіт струсонув повітрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повітря землю, каміння, дахи, весь замок і понад п’ятсот тіл тих, хто відступити не встиг.

Карл-Ґустав аж у боки взявся від радощів, а догідливі царедворці одразу ж стали повторювати його слова.

– На небо летять поляки! На небо! На небо!

Але передчасна була їхня радість, бо Сандомир усе одно залишився під польським контролем і це зупинило постачання продовольством головній армії, замкненій у річковому трикутнику.

Пан Чарнецький розбив табір навпроти шведів, по той бік Вісли, і наглядав за переправою.

А тут ще й пан Сапєгa, великий гетьман литовський і віленський воєвода, підійшов із литовцями з іншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведів із усіх боків, затиснули їх наче в кліщі.

– Пастка замкнулася! – балакали між собою жовніри в обох польських таборах.

Кожен, навіть найменше з військовим мистецтвом обізнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хіба що надійшла би підмога і на якийсь час це відтермінувала.

Розуміли це і шведи. Щоранку офіцери та солдати приходили на берег Вісли і з розпачем в очах і серці споглядали на загони грізної кавалерії пана Чарнецькогo, що чорніли на протилежному боці.

Потім йшли над Сян, а там уже військо пана Сапєги чигало і вдень, і вночі, готове почастувати їх шаблею та мушкетом.

Про переправу через Сян чи через Віслу, поки обидва війська стояли так близько, годі було й думати. Могли хіба що шведи повернутися до Ярослава тією ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тоді жоден із них уже не побачить Швеції.

Потягнулися важкі дні, і ще важчі, бо гамірні та сповнені сварок, ночі. Продовольство знову закінчувалося.

Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування військом панові Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Віслу вище гирла Сяну, щоб із паном Сапєгою здибатися і про дальшу війну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрібне посередництво пана Заглоби, щоб два вожді змогли домовитися, бо обоє про вітчизну турбувалися більше, ніж кожен зокрема про себе самого, обоє були готові для неї пожертвувати особистим, почуттями й амбіціями. Литовський гетьман не заздрив панові Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обоє поважали один одного, тому зустріч між ними була така, що навіть найстарішим жовнірам сльози зарясніли на очах.

– Росте Річ Посполита, радіє мила вітчизна, коли такі її сини обіймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний із пана Чарнецький воїн і щира душа, але і пана Сапєгу хоч до рани приклади, то вона загоїться. Бодай би такі навіть на камінні родилися. То шкури шведські порепалися, щоб їхню сутність люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрістю панів. Хіба вони силою нас здолали? Оце я розумію! Душа в людині радіє від вигляду такої зустрічі. Ручаюся також вам і за те, що не буде сухо, бо пан Сапєга дуже вже бенкети любить, а вже з таким повірником охоче відпустить гальма.

– Бог ласкавий! Зло минає! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.

– Стережіться блюзнірства! – застеріг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже інакше це був би доказ того, що нечистий править світом, а не Ісус Христос, котрий милосердя має безмірне.

Дальшу розмову перервав прихід пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голів інших. Пан Володийовський і пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзів своїх не відразу й помітив.

– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як він схуд!

– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – інакше був би веселішим.

– Та звісно, що не добився. Адже відомо, що Богуслав під Мальборком, разом із Штейнбоком, фортецю штурмує.

– На Бога надія, що це йому не вдасться!

Пан Заглобa задумався:

– Навіть якщо Мальборк і візьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не віддадуть.

– Дивіться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.

Той нарешті помітив приятелів і взявся протискатися в натовпі, щоб до них дістатися, махав шапкою й усміхався здалеку. Привіталися, як добрі знайомі та друзі.

– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.

– Нічого доброго! Але не час про це базікати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаєтесь тут на ніч, тому ходімо до мене після бенкету на нічліг, поміж моїх татар. Курінь маю зручний, то собі за келихами потеревенимо до ранку.

– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажіть нам лишень, із якої причини ви так схудли?

– Бо мене в битві разом із конем скинув і розбив той пекельник, як глиняний горщик, і я з того часу кров’ю харкаю і прийти до тями ніяк не можу. На милосердя Господа нашого надія, що я ще крові з нього наточу. Але тепер ходімо, бо пан Сапєгa із паном Чарнецьким починають навзаєм церемонитись і про перший крок сперечатися. А це означає, що столи вже готові. З великим серцем тут на вас ми чекаємо, бо й ви також шведської юшки достатньо пролили.

– Нехай інші розкажуть, що я вчудив, – закотив очі пан Заглобa, – бо мені не годиться!

Тут вчинився рух і всі пішли на майдан між наметами, на якому вже були розставлені столи. Пан Сапєгa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стіл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанів, аж обоє вождів вже наприкінці добряче захмеліли. Не бракувало веселощів, жартів, тостів, гомону, та й погода була чудова, і сонце на подив зігрівало, і лише вечірня прохолода віднадила нарешті бенкетувальників.

Тоді пан Кміциц забрав своїх гостей до татар. Сіли всі в його наметі на галявині, набитому всілякою здобиччю від тих, кого розбили, і стали балакати про експедицію пана Кміцица.

– Богуслав зараз під Мальборком, – розповідав пан Анджей, – але дехто каже, що він в електора, разом із котрим на допомогу королеві має прийти.

– Це навіть краще! Тоді ми зустрінемося! Ви, молоді, не вмієте собі з ним порадити, побачите, як собі старий дасть раду! З ким він тільки не зустрічався, але із Заглобою ще ні. Передрікали, що ми зустрінемося, хоч би його князь Януш у своєму заповіті застеріг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!

– Електор хитра бестія, – підтримав розмову пан Ян Скшетуський, – і як тільки побачить, що з Карлом справи кепські, одразу ж про всі свої обіцянки та присяги забуде.