4

Восени 1770 року Віден вирішив, що нарешті настав час повідомити про результати своїх спостережень. Йому було важливо зв’язати воєдино безліч фактів і був потрібен свідок, котрий міг би підтвердити, що все це – не вигадки, породжені ревнощами та жагою помсти. Своєю головною довіреною особою він обрав Джеймса Метьюсона, капітана «Ентерпрайзу», (той, з одного боку, знав його достатньо добре, а з іншого – був вельми шанованою особою в місті та користувався повною довірою). Бесіда Відена з капітаном відбулася в кімнаті на горішньому поверсі корчми «Сабіна» поблизу доків. На ній був присутній Сміт, котрий підтвердив усі заяви Відена. Було помітно, що розповідь справила на капітана Метьюсона величезне враження. Як будь-який мешканець Провіденса, капітан мав глибокі підозри щодо Джозефа Карвена. Отож знадобилося лише кілька фактів, аби цілком його переконати. Наприкінці бесіди він спохмурнів і змусив приятелів заприсягтися в тому, що вони будуть мовчати, як риби. Капітан зазначив, що конфіденційно передасть отриману інформацію десятьом найбільш освіченим і впливовим громадянам Провіденса, вислухає їхню думку та буде дотримуватися їхніх порад. У будь-якому разі, дуже важливо було тримати все в таємниці, бо це не така справа, з якою могли б упоратися міські констеблі. Головне – про це не має дізнатися легко збудлива юрба. Інакше в цей і без того неспокійний час може повторитися салемське безумство, що спіткало людей близько ста років тому, коли Карвен був змушений чкурнути із Салема до Провіденса.

На думку капітана Метьюсона, в таємницю слід посвятити таких осіб: доктора Бенджаміна Веста, чиї праці про орбіту Венери здобули йому славу поважного вченого та мислителя; преподобного Джеймса Меннінґа – президента коледжу, котрий нещодавно приїхав із Воррена та нині мешкає в новій будівлі коледжу на Кінґ-стрит, очікуючи завершення робіт у будинку на пагорбі, біля Пресвітеріан-лейн. А також колишнього губернатора Стівена Гопкінса, учасника наукового товариства в Ньюпорті, що вирізнявся неабиякою широтою поглядів. Слід залучити Джона Картера, видавця місцевої «Ґазетт»; усіх чотирьох братів Браунів (Джона, Джозефа, Ніколаса та Мозеса, себто міських магнатів, зокрема Джозеф проявляв значний інтерес до науки). А ще старого доктора Джеймса Бовена, великого ерудита, безпосередньо знайомого з дивними закляттями Карвена. А також Авраама Віппла, капітана капера, чоловіка фантастично енергійного та відважного, котрого готували в провідники в разі, якщо доведеться вдатися до якихось активних дій.

Місія капітана Метьюсона була більш ніж успішною, бо, попри те, що один чи двоє втаємничених поставилися доволі скептично до похмурих деталей оповіді Відена, ніхто не сумнівався в необхідності вдатися до таємних та добре продуманих заходів. Було ясно, що Карвен становить потенційну небезпеку для життя не лише міста, а й усієї колонії, і що його треба знешкодити за будь-яку ціну.

Наприкінці грудня 1770 року гурт найшанованіших містян зібрався в домі Стівена Гопкінса й обміркував попередньо плани. Уважно ознайомившись із нотатками Відена, які він передав капітану Метьюсону, самого Відена разом із Смітом запросили, щоб ті засвідчили деякі деталі. Під кінець зустрічі присутніх охопив неясний жах, але його пересилила похмура рішучість, яку якнайкраще висловив гучний і неотесаний капітан Віппл. Вони не будуть інформувати губернатора, бо, як видається, законні засоби тут безсилі. Маючи під владою таємні сили (про могутність яких присутні навіть не здогадувалися), Карвен не належав до тих людей, котрих можна було, не наражаючись на небезпеку, сповістити про те, що їхня присутність у місті небажана. Він може вдатися до відповідних заходів. Але навіть якщо цей страхітливий чоловік і погодиться виїхати, це буде лишень означати, що тягар його обтяжливої присутності переміститься в інше місце. Часи тоді були злочинні, й люди, котрі довгі роки служили в королівських митних судах, не зупинилися б ні перед жодною жорстокістю, якщо того вимагав обов’язок. Карвена треба було застати зненацька в Потуксеті, відправивши на його ферму великий загін загартованих у сутичках моряків, і змусити нарешті дати вичерпні пояснення. Якщо виявиться, що він не сповна розуму, і лише розважається лементом та уявними розмовами на різні голоси, то його доведеться відправити до божевільні. Якщо ж тут криється щось гірше і справді існують жахливі підземелля, то він і всі, хто в його оселі, мають померти. Це можна зробити без зайвого галасу, і навіть дружина Карвена та його тесть не повинні дізнатися, чому й як усе сталося.

У той час, коли обмірковувалися ці серйозні заходи, в місті стався випадок, настільки дикий і незрозумілий, що впродовж кількох днів у всій окрузі тільки про нього й торочили. Глухої січневої ночі, коли земля була вкрита глибоким снігом, почулося жахливе волання, що лунало спершу від узбережжя, а потім угору по пагорбу. У багатьох вікнах з’явилися обличчя розбуджених містян; люди, котрі жили навколо Вейбоссет-пойнт, бачили, як щось гарячково борсалося в крижаній воді перед брудним майданом біля шинку «Голова турка». Вдалині гучно гавкали собаки, але вони замовкли, коли до них долетів галас на вулицях розбудженого міста.

Гурти людей із ліхтарями та зарядженими мушкетами вибігали з будинків поглянути, що відбувається. Але їхні пошуки були даремними. Однак наступного ранку в крижаних заметах біля південних опор Великого мосту, між довгим доком і винокурнею Еббота, знайшли оголене тіло величезного м’язистого чоловіка, що стало темою для нескінченних здогадів і таємних балачок. Шепотілася не стільки молодь, скільки люди старшого покоління, бо замерзле обличчя з виряченими від жаху очима пробудило спогади у міських старійшин. Люди похилого віку, тремтячи від страху, обмінювались швидкими зауваженнями: в застиглих спотворених рисах вгадувалася схожість (хоча це було цілком неймовірно!) з чоловіком, котрий помер десь п’ятдесят років тому!

Ізра Віден був серед тих, хто виявив тіло: він пригадав, як шалено гавкали собаки минулої ночі в будинках уздовж Вейбоссет-стрит і мосту біля доків, звідки лунали зойки. Він немов очікував чогось незвичайного, тому й не здивувався, побачивши на снігу цікаві сліди там, де закінчувався житловий район і вулиця переходила в дорогу на Потуксет. Тіло оголеного велета переслідували собаки і кілька людей, узутих у чоботи; можна було також помітити сліди собак та їхніх господарів, що повертаються. Мабуть, вони відмовилися від переслідування, не бажаючи занадто близько підходити до міста. Віден зловісно всміхнувся, і, наміряючись довести справу до кінця, пройшов цими слідами до місця, звідки ті починалися. Як він і мізкував, це була потуксетська ферма Джозефа Карвена.

Ізра багато би дав за те, щоб подвір’я перед будинком було не так сильно затоптане. Але він не хотів нишпорити біля ферми посеред білого дня, виказуючи свою зацікавленість. Доктор Бовен, котрому Віден поквапився оповісти про побачене, провів розтин дивного трупа та виявив аномалії, які загнали його в глухий кут. Органи травлення гіганта перебували в зародковому стані: шлунок і кишечник виглядали так, ніби він ні разу не їв, шкіра нагадувала товсту та водночас пухку ряднину – явище, яке лікар ніяк не міг пояснити. Перебуваючи під враженням чуток, які розпускали старигані про те, що труп, як дві краплі води, схожий на давно померлого коваля Деніела Ґріна, чий правнук Аарон Гоппін працював лоцманом на одному з кораблів, що належали Карвену, Віден, немов між іншим, узявся розпитувати людей, де саме поховали Ґріна. Тієї ж ночі група з п’ятьох осіб вирушила на занедбане північне кладовище, що навпроти Герренденс-лейн, і розкопала могилу. Як вони й очікували, вона була порожня.

Усіх листонош міста попередили затримувати кореспонденцію, адресовану Джозефу Карвену. Незадовго до того, як знайшли оголене тіло невідомого, капітану Метьюсону переслали адресований Карвенові лист із Салема від якогось Джедедії Орна, який змусив задуматися всіх, хто брав участь у змові проти Карвена. Ось уривок із цього листа, переписаний і збережений у приватному родинному архіві, в якому його знайшов Чарльз Вард:

«Мені завдає неабиякої насолоди звістка, що Ви продовжуєте свої студії Стародавніх матерій відомим Вам способом. Вважаю, що пан Гатчинсон у нашому місті Салемі домігся, на жаль, недостатніх успіхів. Звісно, нічого, крім ожилого монстра, не вийшло, коли Гатчинсон відтворив ціле з того, що ми зуміли зібрати лише в малій кількості. Те, що Ви послали, не спричинило потрібної дії чи через те, що певної речі бракувало, чи таємні слова я виголосив неправильно (або Ви записали з помилками). Без Вас я приречений на невдачу. Я не маю Ваших знань у царині хімічних матерій, щоб дотримуватися вказівок Бореллі, і не можу належним чином збагнути Розділ VII «Некрономікону», Вами рекомендований. Але я хотів би, щоб Ви пригадали, що саме там сказано було про дотримання обережності щодо того, кого ми станемо викликати. Ви ж знаєте, що записав пан Метер у «Маргіналії», і Ви самі зможете вирішити, наскільки природно ця жахлива річ викладена. Я знову і знову кажу Вам: не викликайте Того, кого не зможете підкорити своїй волі. Під цими словами маю на увазі Того, хто зможе, своєю чергою, прикликати проти Вас такі сили, проти яких виявляться марними навіть Ваші найпотужніші інструменти та закляття. Просіть Меншого, бо Великий може не забажати Вам відповісти, і в його владі опинитесь не лише Ви, але і багато інших. Я вжахнувся, прочитавши, що Ви знаєте, що саме тримав Бен Зар’ят-натмік у скрині з чорного дерева, бо здогадався, хто виказав Вам це. І знову звертаюся з проханням писати мені на ім’я Джедедія, а не Саймон. У нашому товаристві людина не може жити настільки довго, як їй заманеться, і Ви знаєте мій задум, згідно з яким я повернувся під виглядом власного сина. З нетерпінням чекаю, коли Ви познайомите мене з тим, що Чорний чоловік дізнався від Сильвануса Коцідіуса в крипті під Римською стіною, та буду надзвичайно Вам зобов’язаний, якщо надішлете мені на час манускрипт, про який згадували».

До похмурих думок схиляв й інший, не підписаний лист, відправлений із Філадельфії, особливо наступний пасаж:

«Прийму до уваги Ваше прохання відправляти замовлення лише Вашими кораблями, але не завжди можу знати докладно, коли їх очікувати. У тому, що стосується згаданого предмета, вимагаю лише ще одну річ, але хочу впевнитися, що збагнув Вас правильно. Ви інформуєте мене, що жодна частина загубленою бути не може, якщо ми прагнемо найкращого ефекту, але Ви, без сумніву, знаєте, як важко бути в цьому впевненим. Буде неабияким ризиком і непомірним тягарем вантажити труну цілком, у місті ж (тобто в церквах Святого Петра, Святого Павла, Святої Марії або Собору Пресвятої Богородиці) це взагалі не є можливим. Але знаю, чого бракувало тим, кого відтворили в жовтні, і скільки живих взірців Ви були змушені створити, перш ніж знайшли правильну методу 1766 року. Я ж буду вірним Вашим послідовником у всіх цих матеріях.

З нетерпінням очікую Вашого бригу, про який щодня справляюся на корабельні пана Віддла».

Третій підозрілий лист був написаний незнайомою мовою та незнайомими літерами. У щоденнику Сміта, який знайшов Чарльз Вард, була грубо скопійована часто повторювана комбінація букв (авторитетні вчені з Університету Брауна оголосили, що алфавіт амхарський або абіссинський, але сам лист розшифрувати не змогли).

Жодне з цих послань не було доставлене Карвену, до того ж зникнення із Салема Джедедії Орна приблизно в той же час показало, що змовники з Провіденса вдалися до якихось таємних заходів. Історичне товариство в Пенсільванії, кероване доктором Шіппеном, отримало листа щодо появи у Філадельфії якогось небезпечного індивіда. Але відчувалася необхідність вжити рішучіших заходів, і товариство сміливих моряків, давши один одному обітницю вірності, таємно збиралося ночами в корабельнях і на складах Брауна. Повільно, але беззастережно розроблявся план, який мав не залишити й сліду від зловісних діянь Джозефа Карвена.

Незважаючи на всі заходи безпеки, Карвен, здавалося, відчував, що проти нього назріває змова, проявляючи не властивий йому неспокій. Екіпаж його постійно снував між містом і дорогою на Потуксет. Тепер із нього сповзла маска удаваних веселощів, за допомогою якої він останнім часом намагався боротися зі сформованим проти нього упередженням. Феннери, його найближчі сусіди, однієї ночі помітили яскравий промінчик світла, що випинався з дірки в даху загадкової кам’яної будівлі з високими та дуже вузькими вікнами. Про цю подію вони негайно повідомили Джону Брауну з Провіденса. Пан Браун, керівник ретельно відібраної групи, яка мала покінчити з Карвеном, повідомив Феннерам, що незабаром будуть задіяні рішучі заходи. Він вважав це за слушне, бо тямив, що від них буде неможливо приховати атаку на ферму, що готується давно. Він пояснив свої дії, повідомивши, що Карвен, як стало відомо, є шпигуном ньюпортських митників, до яких мали явну або таємну ворожнечу всі шкіпери, купці та фермери в окрузі Провіденса. Невідомо, чи повірили цим хитрощам сусіди Карвена, виявивши на його фермі так багато дивних речей. Але у будь-якому разі Фен-нери були схильні приписати все найгірше цьому чоловікові, чия поведінка була настільки незвичною. Пан Браун доручив їм наглядати за фермою та повідомляти йому про все, що там відбувається.