© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019

© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

За межами Еносу^[1] (У співавторстві з Гейзелом Гілдом)

Цей рукопис знайшли серед речей покійного Річарда Г. Джонсона, доктора філософії та хранителя Археологічного музею Кабо в Бостоні (штат Массачусетс).

I

Чи хтось із жителів Бостона – так само, як і будь-який більш-менш уважний читач за його межами – зможе забути дивну пригоду, що якось трапилася в музеї Кабо. Сенсаційні газетні публікації, присвячені бісівській мумії; галасливі чутки про настільки ж жахливі стародавні перекази, віддалено пов’язані з нею; хвиля нездорового зацікавлення, що здійнялася 1923-го серед прихильників усіляких заборонених культів, та трагічна доля двох відвідувачів, котрі потай залізли до музею в ніч на 1 грудня того ж року, – все це, узяте загалом, стало класичним прикладом формування міфу, який передавали з покоління в покоління і який попутно обростав усе новими жахливими вигадками.

При цьому кожній, навіть не надто обізнаній людині, було ясно, що всі до одної публікації свідомо замовчували щось вельми істотне в цій історії – щось, що має фатальне значення для всього людства. Занадто квапливо забули про тривожні натяки свідків на більш ніж дивний стан одного з цих мертвих тіл. А зовсім уже неймовірні зміни, яких зазнала мумія і які за будь-яких інших обставин привернули б невситимий інтерес преси, газетярі й узагалі обійшли увагою. Украй підозрілим здалося людям і те, що мумію більше ніколи не виставляли у призначеній для неї заскленій вітрині. Й уже зовсім непереконливо прозвучало пояснення, що розкладання тканин, яке посилюється, унеможливило її подальше експонування. І це в наші дні, коли мистецтво таксидермії досягло таких висот! Мені, як хранителю музею, мабуть, варто було б оприлюднити всі замовчані факти, але за життя я ніколи цього не зроблю. У нашому світі й у Всесвіті, що оточує його, існує щось таке, про що більшості людей краще не знати. Цю думку суголосно поділяють усі – персонал музею, лікарі, журналісти й правоохоронці – кому довелося зіткнутися віч-на-віч з цим утіленням пекельного жаху. Водночас здається незаперечним, що подію настільки приголомшливого наукового й історичного значення просто були зобов’язані якось зафіксувати документально. Керуючись цим останнім міркуванням, я і підготував для вузького кола серйозних учених справжній звіт про ті феноменальні події. Він займе своє місце в шерегу інших матеріалів, призначених для прочитання після моєї смерті, якщо, звісно, здоровий глузд моєї духівниці не підкаже їй кинути цей моторошний документ у вогонь. Додам також, що тієї миті, судячи з усього, залишилося чекати зовсім недовго, позаяк деякі зловісні та незбагненні події останніх тижнів підвели мене до думки, що моєму життю, як і життю інших посадових осіб музею, загрожує цілком реальна небезпека. Маю на увазі гостру неприязнь, яку відкрито виявляють щодо нас прихильники таємних культів, широко поширених серед азіатів, полінезійців і розмаїтих містиків без роду та племені.

(Примітка виконавця заповіту: Доктор Джонсон несподіваним і дуже загадковим чином помер 22 квітня 1933-го від паралічу серця. Вентворт Мур, таксидерміст музею, безслідно зник у середині попереднього місяця. 18 лютого того ж року доктор Вільям Міно, котрий керував анатомічним розтином мертвих тіл, був поранений ударом ножа у спину і помер наступного дня).

Фактично ця історія розпочалася 1879-го, коли музей придбав у «Східної транспортної компанії» жахливу мумію, що не піддається жодній класифікації. У ті часи я ще не був хранителем музею, але добре запам’ятав, що її виявили за неймовірних і дуже зловісних обставин у гробниці невідомого походження в сиву давнину на невеликому острівці, що раптово піднявся з дна Тихого океану.

11 травня 1878 року Чарльз Везербі, капітан торговельного корабля «Ерідан», що вийшов із новозеландського Веллінґтона й взяв курс на чилійське Вальпараїсо, зауважив у відкритому морі невідомий острів, не позначений на жодній мапі, що мав, вочевидь, вулканічне походження. Високим усіченим конусом він гостро стирчав над поверхнею води. Гурт матросів, що висадився на нього під орудою самого капітана, виявив на стрімких схилах, якими вони дерлися вгору, свідчення його тривалого перебування під водою. Верхівка острова мала сліди нещодавніх руйнувань, отриманих, імовірно, в результаті підземного поштовху. Серед розкиданих навколо уламків зустрічалися і великі каменюки, які все ще зберігали сліди штучного обробляння. Вже поверхневе обстеження острівця виявило наявність циклопічної кам’яної кладки явно з доісторичних часів, на кшталт тієї, яку час від часу знаходять на деяких давніх островах Тихого океану й яка становить одвічну археологічну загадку.

Нарешті матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що раніше була частиною іншої, ще грандіознішої підземної споруди. В одному закутку гробниці їх, власне, й чекала ця страшна мумія. Матросів, охоплених панічним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне різьблення на кам’яних стінах, усе ж вдалося змусити перенести мумію на облавок корабля, хоча навіть торкнутися до неї було неможливо без незрозумілого страху й огиди. Поруч із тілом знайшли загадковий циліндр, виготовлений із невідомого металу, що містив у собі щільно згорнутий рулон тонкої блакитної плівки, від початку до кінця почерканої незрозумілими ієрогліфами, намальованими на плівці сірим пігментом. У самому центрі гробниці з кам’яної підлоги виступала якась подоба віка велетенського люка, але через брак достатньо міцних інструментів матроси це віко підняти не зуміли.

Музей Кабо, на той час лише тільки-но створений, негайно придбав і мумію, і циліндр, але убогість наданого капітаном звіту про зроблене ним відкриття не могла вдовольнити науковців. Тодішній хранитель музею Пікман особисто подався до Вальпараїсо, де спорядив шхуну в сподіванні знайти загадкову гробницю. На жаль, він зазнав невдачі. Там, де, згідно зі звітом капітана, мав бути острів, тепер стелилася лише безмежна широчінь океану; було цілком ясно, що ті ж самі сейсмічні сили, що настільки раптово виштовхнули ділянку океанічного дна нагору, знову захопили його в похмурі безодні води, де він спочивав бозна-які незліченні століття. Зі зникненням острова була назавжди втрачена і таємниця важкого віка таємничого люка. Залишилися лише мумія та циліндр – їх і виставили в листопаді 1879 року на огляд публіки в спеціально відведеній для мумій залі.

Археологічний музей Кабо, який спеціалізується на реліквіях напівзабутих і маловивчених цивілізацій, що не мають особливої художньої цінності, – невелика установа, яка не набула широкої популярності, хоча в наукових колах його репутація достатньо висока. Він розташований на Маунт-Вернон-стрит, в самому центрі фешенебельного бостонського Бекон-гіллу, це колишнє приватне обійстя з прибудовою позаду. Маю сказати, що аж до нещодавніх жахливих подій, після яких він набув лихої слави, ця споруда, збудована 1819-го за проектом архітектора Балфінча, викликала чорну заздрість серед її манірних сусідів.

Залу мумій, розташовану на третьому поверсі західного крила музею, найвидатніші історики й антропологи справедливо вважають перлиною американських колекцій старожитностей. Тут зберігають не лише типові взірці давньоєгипетського мистецтва бальзамування – від найранніших експонатів із Саккари^[2] до пізніших коптських спроб бальзамування мертвих тіл, що відносяться до восьмого століття після Різдва Христового, – а й мумії інших цивілізацій, зокрема, доісторичні індіанські поховання, знайдені нещодавно на Алеутських островах. За ґлянцевим склом вітрин впокоїлися людські постаті з Помпеї, що скорчилися в передсмертній агонії, отримані при заливанні гіпсом трагічних пустот у лавові маси, і муміфіковані самою природою тіла загиблих під обвалами в копальнях та інших підземних приміщеннях (багато з цих тіл вражають найнеймовірнішими смертними позами). Одним словом, тут вдалося зібрати все, що тільки може збагатити колекцію на таку тематику. 1879 року експозиція музею, природно, була не настільки великою, як нині, але вже тоді вона вабила до себе відвідувачів. Та головною визначною пам’яткою музею був, певна річ, новий експонат – зловісна на вигляд мумія з первісної циклопічної гробниці з ефемерного острівця, що лише ненадовго піднявся з океанської глибочіні.

Муміфікований чоловік був середнього зросту і належав до невідомої науці раси. Він застиг у неприродно скоцюрбленій позі, наполовину прикривши схожими на клешні краба горішніми кінцівками обличчя з висунутою вперед нижньою щелепою. Варто сказати, що це обличчя вражало своїми висхлими рисами і було спотворене таким жахом, що декотрих відвідувачів, коли бачили його, починало тіпати. Повіки мумії за століття геть всохли, за ними опуклі очні яблука. На горішній частині голови і на вилицях збереглися кущики волосяного покриву; барва тіла загалом була близькою до матового сірого кольору. Поверхня мумії на дотик нагадувала щось середнє між шкірою та каменем, і всі без винятку фахівці, котрі намагалися встановити методу бальзамування, були змушені визнати свою цілковиту поразку. Деякі ділянки тіла постраждали від часу і розклалися. Мумію обмотали шматками тканини незвичайної вичинки і досі небаченого крою.

Навряд чи хтось зміг би достеменно визначити, що саме робило цей експонат настільки моторошним і відразливим. Висхле тіло викликало невиразне та незрозуміле відчуття безмежної вічності й абсолютної чужорідності, що може виникнути, якщо вам доведеться з краю жахливої прірви зазирнути в якусь таємничу безодню. Але насамперед глядачам упадав у вічі вираз божевільного переляку на зморщеному, напівзатуленому горішніми кінцівками обличчі з випнутою нижньою щелепою. Це уособлення нескінченного, нелюдського, космічного жаху не могло не навіяти таких же почуттів кожному відвідувачу музею, тим більше що цьому всіляко сприяла атмосфера таємничості та тривоги, яка огортала всю будівлю.

Серед достатньо вузького кола постійних відвідувачів цей релікт найдавнішого, давно забутого світу незабаром набув лихої слави, хоча самотність розташування і камерний характер діяльності музею аж ніяк не сприяли вибуху того сенсаційного зацікавлення, який викликав, наприклад, знаменитий «Кардифський велетень»^[3]. Минулого століття стихія вульгарного галасу ще не затопила наукові сфери такою мірою, як тепер. Крім цього, учені різних напрямків наполегливо, хоч і без успіху, намагалися визначити характер цього жахливого об’єкта. В їхньому середовищі перманентно функціонували різноманітні теорії про сутність давніх тихоокеанських цивілізацій, які залишили після себе помітні сліди у вигляді кам’яних статуй острова Пасхи або мегалітичних споруд Понапе та Нан-Мадола^[4]. Спеціалізовані журнали повнилися міркуваннями про таємничий континент, сліди якого нині позначали лише його колишні гірські шпилі, відомі нам як незліченні острови Меланезії та Полінезії. Відмінності у визначенні періоду існування цієї гіпотетичної цивілізації, як і континенту, одночасно вражали і бавили, а тим часом у деяких міфах Таїті й інших тихоокеанських регіонів виявили деталі, що дивним чином узгоджуються з цією теорією.

Однак усе більше уваги науковців став привертати циліндр із загадковим сувоєм, заповненим незрозумілими ієрогліфами, що дбайливо зберігають у бібліотеці музею. Прямий стосунок циліндра до мумії питань не викликав: усі без винятку втямили, що розгадка таємничих написів могла дати ключ і до таємниці жахливої фігури. Циліндр сягав близько чотирьох футів у довжину і сімох восьмих фута в діаметрі. Він був виготовлений із незвичайного металу, що переливається всіма кольорами веселки, і ніяк не піддається хімічному аналізу, а також не вступає в реакцію з жодними речовинами. Він був щільно закупорений накривкою з того ж металу і вкритий гравіюванням декоративного, а може, й символічного значення: розсипом переплетених між собою знаків, які, здавалося, були створені в якійсь цілком чужій, парадоксальній геометричній системі.

Не менш загадковим був і сувій, згорнутий у циліндрі, – акуратна, тонка, блакитно-біла рурочка плівки, яку неможливо жодним чином проаналізувати, – накручена навколо тонкого стрижня з уже згаданого металу в розгорнутому стані сягала в довжину близько двох футів. Великі виразні ієрогліфи, що тягнуться вузькою смугою вздовж центральної частини сувою та накреслені сірим, також із невідомими ознаками пігментом, не були схожі на жодну абетку, відому сучасним лінгвістам і палеографам. Ці письмена так і не вдалося розшифрувати, хоча адміністрація музею і розіслала їхні копії всім відомим фахівцям у цій царині.