– О, Беббедж, – вигукнув він, – ваші магічні фоліанти достатньо безпечні, запевняю вас. Його прізвище Берридж, але я часто називаю його Беббеджем. Адже він такий же точний, як лічильна машина. Жоден чоловік, якщо ви зможете назвати його по-людськи, не матиме менше шансів відкрити чужі посилки, загорнуті у брунатний папір. Ми також можемо піти і привести його сюди. Хоча запевняю вас, я буду розглядати серйозно всі рішення, прийняті з ним. Насправді, скажу відверто, – і він знову кинув пильний погляд, – що я не зовсім упевнений у тому, чи ми маємо відкрити це тут і вже, чи відправити тому ж докторові Генкі.

Вони вийшли в прохідну кімнату. Але не встигли зачинитися двері, як професор зойкнув і кинувся до столу секретаря. Стіл був на місці, а от клерка не було. Серед обривків обгорткового паперу лежала книжка в шкіряній оправі. Вона була закрита, але чомусь відчувалося, що закрилася вона тільки що. У широкому вікні, що виходило на вулицю, зяяла діра, немов крізь неї пролетіла людина. Більше від пана Берріджа нічого не залишилося.

І гість, і професор немов скам’яніли. Нарешті науковець очуняв, повільно обернувся до Прінґла і простягнув йому руку. Зараз він ще більше скидався на суддю.

– Пане Прінґл, – сказав він, – даруйте мені. Вибачте мені написані та випадкові думки. Справжній учений зобов’язаний рахуватися з такими фактами.

– Мені здається, – невпевнено сказав відвідувач, – що нам треба дещо уточнити. Може, зателефонуєте йому? А раптом він удома?

– Я не знаю номера, – неуважно відповів Опеншоу. – Здається, він живе десь у Гемстеді. Якщо він не повернеться, його друзі або рідні зателефонують сюди.

– А могли б ми, – поцікавився Прінґл, – описати його прикмети для поліції?

– Для поліції! – стрепенувся професор. – Прикмети… Та начебто у нього немає прикмет. Ось хіба тільки окуляри. Знаєте, такий поголений жевжик… Поліція… гм… Послухайте, що ж нам робити? Яка безглузда історія!

– Я знаю, що мені робити, – рішуче сказав преподобний Прінґл. – Зараз же віднесу книгу доктору Генкі та розпитаю його про все. Він живе неподалік. Потім повернуся і поінформую, що він на це скаже.

– Добре, гаразд… – погодився професор, втомлено сідаючи в крісло.

Здається, він втішився, що хтось інший узяв на себе відповідальність. Кроки неспокійного місіонера простукотіли сходами, а науковець все сидів нерухомо і дивився в порожнечу, наче впав у транс. Він ще не отямився я, коли швидкі кроки знову простукотіли сходами і в контору повернувся Прінґл. Професор відразу побачив, що книжки в нього немає.

– Генкі її взяв, – підтвердив Прінґл. – Обіцяв нею зайнятися. Просить нас прийти за годину. Він зумисне повторив, професоре, що просить вас прийти разом зі мною.

Опеншоу мовчки дивився в далечінь. Потім спитав:

– Хто ж цей гаспидів доктор Генкі?

– Ви так це сказали, ніби він і справді сам нечистий, – усміхнувся візитер. – Мабуть, багато про нього так пліткують. Але він займається тим же, що і ви. Тільки він відомий в Індії – вивчав там магію і всі ці штукенції. А тут його мало знають. Він маленький, жовтий, кульгавий і дуже сердитий. Здається, в Лондоні він просто лікар, і нічого поганого про нього не скажеш, хіба тільки, що він один чув хоч трохи про цю кляту справу.

Професор Опеншоу важко підвівся і підійшов до телефону. Він зателефонував патеру Брауну і повідомив, що сніданок замінюється обідом, бо йому треба навідати вченого з Індії. Потім він знову опустився в крісло, закурив сигару і поринув у якісь роздуми.

Патер Браун чекав професора в вестибюлі ресторану, де вони домовилися пообідати, серед дзеркал і пальм. Він знав про сьогоднішнє побачення Опеншоу і, коли похмурі сутінки пом’якшили виблиски скла та зелені, вирішив, що непередбачені ускладнення затримали його друга. Він уже почав сумніватися, чи професор узагалі прийде. Але той прийшов, і з першого ж погляду стало ясно, що підтвердилися найгірші підозри: погляд чоловіка блукав, волосся було скуйовджене. Вони з Прінґлом дісталися-таки до північних околиць, де житлові квартали перемежовуються пустирями, особливо похмурими в негоду, розшукали будинок – він стояв трохи осторонь – і прочитали на мідній дверній табличці: «Дж.-Й. Генкі, доктор медицини, член Королівського наукового товариства». Але вони не застали Дж.-Й. Генкі, доктора медицини. А побачили лиш те, про що їм підказало моторошне передчуття. У звичайнісінькій вітальні лежала на столі проклята книга. Здавалося, що хтось лиш мить тому відкрив її.

Двері в сад були розчинені навстіж, і нечіткий слід тягнувся вгору по крутій садовій доріжці. Важко було уявити собі, що кульгавий чолов’яга вибіг нею, і все ж він був кульгавий – відбиток однієї ноги був неправильної форми. Потім залишився тільки неправильний слід, немов хтось стрибав на одній нозі. Далі сліди обривалися. Більше нічого не можна було дізнатися про доктора Генкі. Без сумніву, він досліджував книжку. Він порушив заборону і став жертвою долі.

Прибульці увійшли в ресторан, і Прінґл поклав книгу на столик, немов вона обпікала йому пальці. Священик зацікавлено поглянув на неї. На палітурці були витіснені рядки: «Хто в книгу цю заглянути наважиться, того крилатий жах зжере». Далі було написано те ж саме грецькою, латиною і французькою.

Прінґлу й Опеншоу хотілося пити – вони ще не заспокоїлися. Професор гукнув лакея і замовив коктейль.

– Сподіваюся, ви з нами пообідаєте, – звернувся він до місіонера. Але Прінґл ввічливо відмовився.

– Ви вже даруйте, – сказав він. – Я хочу битися з цією книгою сам на сам. Не дозволите скористатися вашою конторою години на дві?

– Боюся, що вона замкнена зараз, – скривився Опеншоу.

– Ви забули, що там розбите вікно.

І преподобний Люк Прінґл, усміхнувшись ще ширше, ніж зазвичай, зник у темряві.

– Дивний він усе ж, – зауважив професор, заклопотано суплячись.

Він обернувся і з подивом зауважив, що патер Браун спілкується з лакеєм, котрий приніс коктейль. Наскільки він збагнув, мова йшла про суто приватні справи – священик згадував про якусь дитину і висловлював сподівання, що небезпека минула. Професор спитав, звідки священик знає лакея. Той відповів просто:

– Я тут обідаю кожні два-три місяці, і ми іноді балакаємо.

Професор обідав тут п’ять разів на тиждень, але йому жодного разу і на гадку не спало потеревенити з лакеєм. Він задумався, але міркування його перервав дзвінок, і вченого покликали до телефону. Голос був глухий – можливо, в трубку потрапляла борода. Але слова доводили ясно, що на тому кінці дроту – Прінґл.

– Пане професоре! – сказав голос. – Я більше не можу. Мушу зазирнути в неї. Зараз я у вас в конторі, книга лежить переді мною. Мені хочеться з вами попрощатися про всяк випадок. Ні, не варто мене відмовляти. Ви все одно не встигнете. Ось я відкриваю книгу. Я…

Професору здалося, що він чує щось, якийсь різкий, хоча і майже беззвучний поштовх.

– Прінґле! Прінґле! – закричав він у трубку, але ніхто не відповів.

Учений відклав слухавку і, віднайшовши академічний спокій (а може, спокій відчаю), повернувся і тихо сів до столика. Потім безпристрасно, ніби мова йшла про провал якоїсь дурної вигадки на спіритичному сеансі, розповів у всіх подробицях цю таємничу справу.

– Так зникло п’ятеро людей, – резюмував він. – Всі ці випадки – вражаючі. Але найнеймовірніший – випадок з Берріджем. Він такий тихий, працелюбний… Як таке могло з ним статися?

– Справді, – погодився патер Браун. – Дивно, що він так вчинив. Працівник він дуже сумлінний. Жарти для нього є жартами, але справа – справою. Майже ніхто не знав, як він любить жарти і розіграші.

– Беррідж? – залупав очима професор. – Нічого не розумію! То ви і з ним знайомі?

– Як би вам сказати… – безтурботно відповів Браун. – Не більше, ніж із цим лакеєм. Розумієте, мені часто доводилося чекати вас у конторі, і ми з ним, певна річ, балакали. Він чоловік цікавий. Пам’ятаю, якось казав, що збирає непотрібні речі. Колекціонери люблять збирати всілякий мотлох. Пам’ятаєте стару розповідь про жінку, котра збирала непотрібні речі?

– Не зовсім вас розумію, – сказав Опеншоу. – Добре, нехай він жартівник (ось уже ніколи б не подумав!). Але це не пояснює те, що сталося з ним і з іншими.

– З якими іншими? – підняв брови священик.

Професор дивився на нього і сказав чітко, як дитині:

– Любий мій патере Браун, зникло п’ятеро людей.

– Любий мій професоре Опеншоу, не зник ніхто.

Слуга Божий дивився на свого візаві привітно і промовляв чітко, і все ж професор не збагнув. Священику довелося сказати ще чіткіше:

– Повторюю: ніхто не зник.

Він трохи помовчав, відтак додав:

– Мені здається, що найважче – переконати людину, що нуль плюс нуль плюс нуль дорівнює нулю. Люди вірять у найнеймовірніші речі, якщо вони повторюються. Ось чому Макбет повірив прогнозам трьох відьом, хоча перша сказала те, що він і сам знав, а третя – те, що залежало тільки від нього. Але у вашому випадку проміжна ланка – найслабша.

– Про що це ви?

– Ви самі нічого не бачили. Не бачили, як чоловік зник за бортом. Не бачили, як чоловік зник із намету. Ви все це знаєте зі слів Прінґла, які я зараз згадувати не буду. Але ви ніколи б йому не повірили, якщо б не зник ваш секретар. Зовсім, як Макбет: він не повірив би, що буде королем, якби не збулося пророцтво і він не став би Кавдорським таном.

– Можливо, ви маєте рацію, – задумався професор, повільно киваючи. – Але коли він зник, я переконався, що Прінґл не дурисвіт. Ви кажете, я сам нічого не бачив. Так, не бачив, але Беррідж справді зник.

– Беррідж не зникав, – сказав патер Браун. – Навпаки.

– Як це «навпаки»?

– Те, що він, скоріше, з’явився, – пояснив священик. – У вашому кабінеті з’явився рудий бородатий чоловік і назвався Прінґлом. Ви його не впізнали тому, що жодного разу в житті не спромоглися роздивитися власного секретаря. Вас спантеличив невигадливий маскарад.

– Стривайте… – почав професор.

– Могли б ви назвати його прикмети? – реготнув священик. – Ні, не могли б. Ви знали, що він гладко поголений і носить темні окуляри. Він їх зняв – і все, навіть гриму не знадобилося. Ви ніколи не бачили його очей і не бачили його душі. А у нього дуже хороші, веселі очі. Він приготував дурнувату книгу і всю цю бутафорію, спокійно розбив вікно, начепив бороду, одягнув плащ і увійшов у ваш кабінет. Він знав, що ви на нього не глянули жодного разу в житті.

– Чому ж він вирішив мене розіграти? – відкрив рота Опеншоу.

– Саме тому, що ви на нього не дивилися, – сказав патер Браун, і рука його стиснулася, немов він був готовий вдарити п’ястуком об стіл, якби дозволяв собі такі різкі жести. – Ви його називали лічильною машиною. Адже вам від нього потрібні були тільки підрахунки. Ви не помітили те, що міг помітити випадковий відвідувач за п’ять хвилин: що він розумний, любить жарти, у нього є своя точка зору на вас, і на ваші теорії, і на ваше вміння бачити людину наскрізь. Як ви не тямите? Йому хотілося довести, що ви не впізнаєте навіть власного секретаря! У нього було багато кумедних задумів. Наприклад, він вирішив збирати непотрібні речі. Чули ви хоча б колись розповідь про жінку, яка купила дві найнепотрібніші речі – мідну табличку лікаря і дерев’яну ногу? З них ваш винахідливий секретар і створив високоповажного Генкі – це було не важче, ніж створити Вейлза. Він оселив лікаря у себе…

– Ви хочете сказати, що він повів мене до себе додому? – Опеншоу був ошелешений.

– А хіба ви не знали, де він живе? – спитав священик. – Не думайте, я зовсім не хочу принижувати вас і вашу справу. Ви – справжній шукач істини, а ви знаєте, як я це ціную. Викрили багатьох ошуканців. Але не треба придивлятися тільки до дурисвітів. Гляньте, хоча б побіжно, на чесних людей – ну, хоча б на того лакея.

– Де тепер Беррідж? – спитав професор не відразу.

– Упевнений, що він повернувся в контору, – припустив Браун. – По суті, він повернувся, коли Прінґл відкрив книгу і зник.

Вони знову помовчали. Потім професор зареготав. Так сміються люди, достатньо розумні, щоб не боятися принижень. Нарешті він сказав:

– Я це заслужив. Справді, не помічав найближчих своїх помічників. Але погодьтеся – було чого злякатися! Зізнайтеся, невже вам жодного разу не стало моторошно від цієї книги?

– Ну що ви! – замахав руками патер Браун. – Я відкрив її, як тільки побачив. Там лиш чисті сторінки. Розумієте, я не забобонний.