Проклята книга

Професор Опеншоу завжди виходив з себе і голосно обурювався, якщо його називали спіритуалістом або хоча б підозрювали в причетності до спіритизму. Однак він гуркотів і тоді, коли його підозрювали в недовірі до спіритизму. Він пишався тим, що присвятив себе вивченню потойбічних явищ. Пишався і тим, що жодного разу не дав допетрати, вірить він у них чи ні. Найбільше на світі любив розповідати в колі переконаних спіритуалістів про те, як викривав медіума за медіумом і розкривав одурення за одуренням.

Справді, він був на диво пильним сищиком, якщо щось здавалося йому підозрілим, а медіум завжди здавався йому підозрілим і ніколи не вселяв довіри. Вчений казав, що якось викрив шарлатана, котрий виступав в личині то жінки, то сивочолого старигана, то темно-брунатного браміна. Від цих його оповідок спіритуалістам ставало моторошно – тому він, по суті, про це й базікав. Але причепитися не було до чого – адже жоден спіритуаліст не заперечує існування шарлатанів. Щоправда, з неквапливих оповідань професора можна було зробити висновок, що всі спіритуалісти – шарлатани.

Але горе тому простодушному, довірливому матеріалістові (а матеріалісти, здебільшого, довірливі та простодушні), котрий, скориставшись досвідом Опеншоу, буде стверджувати, що привидів не існує, а спіритуалізм – марновірство, дурня або, якщо хочете, нісенітниця. Професор оберне свої гармати на сто вісімдесят градусів і змете його з лиця землі канонадою фактів і загадок, про які невдачливий скептик навіть не чув. Він засипле його градом дат і деталей, викриє всі природні тлумачення, розповість про все, крім одного: чи вірить у духів він сам, Джон Олівер Опеншоу. Ні спіритуалісти, ні скептики так цього і не дізналися.

Професор Опеншоу – високий худорлявий чоловік зі світлою левовою гривою і владними блакитними очима – розмовляв зі своїм приятелем, патером Брауном, біля входу в готель, де обидва згаяли ніч і тільки-но поснідали. Напередодні професора затримав допізна один із його дослідів, і зараз він ще не отямився повністю – і боротьба зі спіритулізмом, і боротьба зі скептиками завжди виводила його з рівноваги.

– Я на вас не серджуся, – сміявся він. – Ви в спіритуалізм не вірите, навіть якщо вам подати незаперечні факти. Але мене вічно питають, що я хочу довести. Ніхто ж не тямить, що я вчений. А науковець нічого не хоче довести. Він шукає.

– Але ще не знайшов, – додав священик.

Професор спохмурнів і помовчав.

– Ну, дещо я таки намацав, – сказав він нарешті. – І висновки мої не такі негативні, як гадають. Мені здається, що потойбічні явища шукають не там, де треба. Все це надто театрально, б’є на ефект – якісь там етоплазми, трубні звуки, голоси, що нагадують старі мелодрами чи історії про привида роду. Якби замість історій вони звернулися до історії, гадаю, вони могли б дещо довести. Але тільки не існування привидів.

– Врешті-решт, – не став заперечувати патер Браун, – привиди – це лише об’яви. Ви, здається, казали, що привиди роду існують тільки задля дотримання пристойності…

Розсіяний погляд професора раптово зосередився, немов він вставив у своє око збільшувальне скло. Так дивився він на підозрілих медіумів. Не треба думати, однак, що священик був хоч трохи схожий на медіума, просто професора вразило, що його товариш подумав майже про те саме, про що міркував він сам.

– Об’яви… – пробурмотів він. – Як дивно, що ви сказали саме це. Чим більше дізнаюся, тим більше схильний вважати, що об’явами духів переймаються забагато. От якби придивилися до зникнення людей…

– Цілком згоден, – сказав патер Браун. – Адже в казках не так уже й багато розповідають про об’яви фей чи духів: пробудження Титанії або видіння Оберона при місячному світлі… Однак існує незліченна кількість легенд про людей, котрі зникли, їх викрали чарівники. Чи напали ви на слід Кілмені та Тома Рімера?^[5]

– Мені цікаві звичайні сучасні люди – ті, про кого ми читаємо в пресі, – спростував цю думку Опеншоу. – Дивуйтесь, якщо хочете, – так, я захоплююся зникненням людей, і доволі давно. Чесно кажучи, не важко розкрити одурення, коли з’являються духи. А ось зникнення людини ніяк не можу пояснити природним чином. У часописах часто пишуть про людей, котрі зникли без сліду. Якщо б ви знали подробиці… Та що там, якраз нині я отримав ще одне підтвердження. Достойний літній місіонер надіслав мені дуже цікавого листа. Зараз він прийде до мене в контору… Чи не поснідаєте зі мною сьогодні? Я розповім вам, що з цього вийшло, вам одному.

– Дякую, зі задоволенням, – сором’язливо погодився священик. – Неодмінно прийду. Хіба що феї мене кудись затягнуть…

Вони розійшлися. Опеншоу завернув за ріг і пішов до себе в контору. Він орендував її неподалік, головним чином для того, щоб видавати «Нотатки», в яких друкувалися дуже сухі й об’єктивні статті про психологію та спіритизм. Його єдиний клерк сидів у першій кімнаті і підбирав якісь дані. Проходячи повз, професор спитав, чи не телефонував пан Прінґл. Не відриваючись від паперів, секретар відказав, що не дзвонив, і вчений пройшов до свого кабінету.

– До речі, Беррідже, – сказав він, не обертаючись, – якщо він прийде, пришліть його прямо до мене. Працюйте, працюйте. Дані потрібні мені до вечора. Коли піду, покладіть їх мені на стіл.

І господар увійшов до свого кабінету, міркуючи над проблемою, про яку нагадало йому ім’я Прінґла або, точніше, що це ім’я втілювало. Навіть найнеупередженіший агностик – все ж людина. Тому не виключено, що лист місіонера здавався йому настільки важливим, бо він підтверджував його власні гіпотези. Опустившись в глибоке м’яке крісло, навпроти якого висів портрет Монтеня,^[6] професор узявся знову за лист преподобного Прінґла.

Ніхто краще за нього не розбирався в епістолярному стилі божевільних. Учений знав, що їхні листи допитливі, розтягнуті, багатослівні, а почерк – нерозбірливий і вибагливий. Люк Прінґл писав не так. У його посланні, надрукованому на друкарській машинці, повідомлялося діловито і коротко, що він бачив, як зник чоловік, а це, мабуть, входить у компетенцію дослідника неймовірного. Це дуже сподобалося професору, і він не розчарувався, коли, звівши очі, побачив перед собою преподобного Люка Прінґла.

– Ваш секретар сказав мені, щоб я йшов одразу ж сюди, – повідомив відвідувач, усміхаючись широкою, приємною посмішкою. Вона ховалася в заростях бакенбардів і рудої зі сивиною бороди. Настільки буйна рослинність нерідко прикрашає обличчя білих, котрі живуть у диких джунглях. Але очі над кирпатим носом не можна було назвати дикими.

Опеншоу просвердлив візитера недовірливим поглядом і, як не дивно, не побачив в ньому ні шарлатана, ні маніяка. Вчений був абсолютно в цьому впевнений. Такі бороди бувають у шаленців, але таких очей у них не буває: очі серйозних пройдисвітів і серйозних безумців не сміються так просто і привітно. Чоловік із такими очима може бути глузливим, веселим жителем передмістя. Жоден професійний шарлатан не дозволить собі виглядати так несолідно. Відвідувач був у потертому плащі, застебнутому на всі ґудзики, і тільки зім’ятий крислатий капелюх видавав його приналежність до духовенства. Місіонери з покинутих куточків світу не завжди одягнені так, як духовні особи.

– Ви, мабуть, міркуєте, що вас знову хочуть ошукати, – весело сказав Прінґл. – Ви вже вибачте, професоре, що я сміюся. Розумію, що ви мені не довіряєте. Що ж, все одно буду про це розповідати всім, хто тямить у таких справах. Нічого не вдієш – було! Ну, гаразд, пожартували – і годі, бо веселого тут катма. Коротко кажучи, я був місіонером у Ніа-Ніа. Це в Західній Африці.^[7] Заповітний ліс, і тільки двоє білих – я і місцева військова влада, капітан Вейлз. Ми з ним потоваришували, хоча він був – як би це сказати? – неметкий. Такий, знаєте, типовий солдафон, як то кажуть, «твереза людина». Тому я й дивуюся – люди такого типу мало думають і рідко у щось вірять. Якось він повернувся з інспекції і сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенція. Пам’ятаю, ми сиділи в наметі, він тримав книгу в шкіряній палітурці, а потім поклав її на стіл, поруч із револьвером і старим арабським ятаганом (здається, дуже цінним і давнім). Він сказав, що книга належить одному чоловікові з пароплава, який він оглядав. Цей чоловік запевняв, що книгу не можна відкривати, інакше вас чорти вхоплять або щось таке. Вейлз, природно, посміявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, і той відкрив книгу. Але тут же впустив і рушив до борту…

– Хвилинку, – перебив гостя професор, котрий зробив у нотатнику дві-три позначки. – Спочатку скажіть: чи розповідав той чоловік, звідки у нього книга?

– Аякже, – цілком серйозно відповів Прінґл. – Якщо не помиляюся, він сказав, що везе її в Лондон власникові, такому собі Генкі, сходознавцю, котрий і попередив про небезпеку. Генкі – справжній учений і великий скептик, це і дивно. Але суть події багато простіша: людина відкрила книгу, переступила через борт і зникла.

Професор мовчав. Нарешті він спитав:

– Ви цьому вірите?

– Ще б пак! – гмикнув Прінґл. – Вірю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповіді є одна деталь, гідна поета. Він сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.

Господар кабінету знову заглибився в нотатки.

– А друга причина? – спитав він.

– Друга причина полягає в тому, – повідав преподобний Люк Прінґл, – що я це бачив на власні очі.

Він помовчав і продовжив свій ґрунтовну розповідь. У його промові не було й сліду тієї нетерплячки, яку виявляє божевільний або просто затята людина, намагаючись переконати співрозмовника.

– Отже, він поклав книгу на стіл поруч із ятаганом. Я стояв біля входу в намет, спиною до нього, і дивився в ліс. А той стояв біля столу і лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столітті боятися якихось книг. «Якого біса! – обурився він. – Ось візьму і відкрию». Мені якось стало не затишно, і я сказав, що краще б повернути книжку як є доктору Генкі. Але він не міг впокоїтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Він мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, і почав чіплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А він мовчить і мовчить. Я обернувся, а його й немає. У наметі нікого не було. Розкрита книжка – на столі, палітуркою догори. Ятаган – на підлозі, а в полотні – діра, наче її проштрикнули мечем. Через дірку видно тільки ліс. Я підійшов, поглянув і мені здалося, що рослини чи то прим’яті, чи то поламані. З того часу я Вейлза не бачив і нічого про нього не чув. Книгу я з острахом узяв, закинув і повіз до Англії. Спершу думав віддати її доктору Генкі. Але тут я прочитав у газеті про ваші дослідження і вирішив прийти до вас. Кажуть, ви чоловік об’єктивний, вас не обдуриш…

Професор Опеншоу відклав олівець і пильно глянув на чоловіка, що сидів по інший бік столу. У цьому довгому погляді він сконцентрував весь свій досвід спілкування з різними типами шахраїв і навіть із найрідкіснішими типами чесних людей. У будь-якому іншому випадку він вирішив би відразу, що все це – суцільна маячня.

Хотів вирішити так і зараз. Але оповідач заважав йому – такі люди якщо і брешуть, то брешуть інакше. На відміну від шарлатанів, Прінґл зовсім не намагався здаватися чесним, і, як не дивно, здавалося, що він справді чесний, хоча щось зовнішнє, стороннє було приплутане тут. Може, хороший чоловік просто схибнувся невинним чином? Ні, і тут симптоми не ті. Він спокійний і якийсь байдужий. По суті, він і не наполягає на своєму пунктику, якщо це взагалі пунктик.

– Пане Прінґл, – сказав професор різко, як юрист, що задає свідкові підступне запитання. – Де зараз ця книжка?

З бороди знову виринула посмішка й освітила обличчя, напрочуд серйозне під час розповіді.

– Я залишив її в сусідній кімнаті, – сказав преподобний. – Звісно, це небезпечно. Але я вибрав з двох зол менше.

– Про що ви торочите? – поцікавився професор. – Чому ж не принесли її сюди?

– Боявся, що ви її відкриєте, – пояснив місіонер. – Гадав, що треба спершу все розповісти.

Священик помовчав і додав:

– Там був тільки ваш секретар. Здається, він достатньо тихий – щось пише, міркує.

Oпеншоу невимушено засміявся.