Записки патера Брауна

Багряний місяць гори Меру

Усі погодилися, що благодійний базар, влаштований у Меллоувудському абатстві (певна річ, за згодою леді Маунтіґл), був чудовим. Гойдалки, каруселі та панорами щодуху розважали народ. Я відзначив би і власне благодійність, якби хтось із присутніх там осіб пояснив, у чому вона полягала.

Як би там не було, нам доведеться мати справу далеко не з усіма цими особами, перш за все – з трьома з них, а саме – з однією жінкою і двома джентльменами, котрі, голосно сперечаючись, походжали між головними павільйонами або, точніше, наметами. Праворуч від них містився славетний провидець, в чиєму малиновому кублі оселилися чорні і золоті божества, багаторукі, як спрути. Може, вони свідчили про те, що не обділять його своєю допомогою. А можливо, вони просто втілювали мрію якогось хіроманта. Ліворуч стояв намет френології, прикрашений набагато скромніше, на подив шишкуватими черепами Сократа та Шекспіра. Як і личить справжній науці, тут були тільки біла та чорна фарби, тільки числа і креслення. Малиновий же намет, де панувала тиша, приваблював таємничим темним входом. Френолог на прізвище Фрозо – вертлявий смаглявий чоловічок з неймовірно чорними вусами – стояв біля свого святилища та пояснював невідь-кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, як у Шекспіра. Ледве нагодилася молодиця, то він накинувся на неї і з усією старомодною чемністю запропонував помацати її череп.

Пані відмовилася до грубощів ввічливо, але ми пробачимо їй це, бо вона була захоплена суперечкою. Даруємо ми і тому, що вона була господинею, самою леді Маунтіґл. Ніхто не назвав би її непримітною: глибокі темні очі світилися якимось голодним блиском, а бадьора, навіть несамовита усмішка дещо суперечила виснаженому обличчю. Одіж її була химерною, згідно з тодішньою модою, бо відбувалося це задовго до війни, що так успішно навчила нас серйозності та зібраності. Гарнітур жінки був схожий на намет провидця, в ньому було щось східне, його прикрашали дивовижні таємні символи. Але всі знали, що Маунтіґли схибнуті, тобто, в перекладі на мову науки, вони переймаються східною культурою та східними віруваннями.

Дивовижні властивості примадонни відтіняли досконалу пристойність обох джентльменів. Як веліла та допотопна мода, все в них було строгим і бездоганним, від білих рукавичок до блискучого циліндра. Однак різнилися і вони. Джеймс Гардкасл поєднував пристойність із вишуканістю, а Томмі Гантер – з вульгарністю. Гардкасл був багатообіцяючим політичним діячем, хоча в товаристві цікавився чим завгодно, але не політикою. Можна, звісно, сказати, що кожен політик багато обіцяє. Але, будьмо справедливі, цей жевжик багато і робив. Однак малинові намети не викликали в нього напливу діяльності.

– На мій погляд, – промовляв він, вкладаючи в око монокль, що оживляв своїм блиском його суворе обличчя, – перш ніж сперечатися про магію, маємо встановити межі ще непізнаних сил. Без сумніву, сили такі є, навіть у вельми відсталих людей. Факіри, наприклад, чинять дивовижні речі.

– Ви хотіли сказати, шахраї? – з наївним виглядом спитав другий джентльмен.

– Томмі, не мели дурниць, – сказала жінка. – Вічно ти сперечаєшся про те, чого не знаєш! Немов якийсь школяр, котрий викриває фокусника. Цей хлоп’ячий скепсис так застарів… Що ж до непізнаних сил, то вважаю…

У цю мить молодиця побачила когось, хто був їй потрібен, – незграбного чоловіка в чорному, котрий стояв біля павільйону, де діти кидали обручі в потворні фігурки. Вона і кинулася до священика з воланням:

– Патере Браун, а я вас шукаю! Мені треба з вами порадитися. Ви вірите в передбачення?

Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своїй руці.

– Я не зовсім втямив, – сказав він, – в якому сенсі ви вжили слово «вірити». Звісно, якщо це шарлатанство…

– Та ні! – засміялася жінка. – Учитель зовсім не дурисвіт! Для мене велика честь, що він прийшов. Він – провидець, пророк. Пророкує не якусь удачу в справах, а відкриває глибокі духовні істини про нас самих, про нашу справжню сутність.

– Саме так, – сказав патер Браун. – Якщо це шарлатанство, я нічого проти не маю. Хіба мало дурисвітства на таких базарах, так ніхто і не сприймає його всерйоз! Але якщо справа дійшла до духовних істин, то вважаю, що це – бісівська брехня, від якої треба триматися подалі.

– Ваші слова – парадоксальні, – з посмішкою зауважив Гардкасл.

– Ніяк не збагну, що таке парадокс, – задумливо сказав священик. – Мені здається, він дуже простий. Якщо хтось прикинеться шпигуном і стане брехати супротивнику, шкоди не буде. Але якщо людина справді працює на ворога…

– Ви гадаєте… – почав Гардкасл.

– Атож, – підтвердив священик. – Я гадаю, що ваш провидець пов’язаний із Ворогом роду людського.

Томмі Гантер захихотів від задоволення.

– Що ж, – сказав він, – якщо так, тоді цей темношкірий гультяй – просто святий!

– Мій кузен – невиправний, – зітхнула леді Маунтіґл. – Він і сюди приїхав, щоб викривати Вчителя. Воістину, він би став викривати навіть Будду і Мойсея.

– Ні, люба сестричко, – посміхнувся Томмі. – Я приїхав, аби тобі допомогти. Коли ці мавпи тут, я за тебе неспокійний.

– Ну ось знову! – обурилася леді. – Пам’ятаю, в Індії спочатку всі ми недолюблювали темношкірих. Але коли я переконалася в їхніх вражаючих духовних силах…

– У нас з вами різні погляди, – зронив священик. – Ви прощаєте темну шкіру, тому що хтось досяг вищої мудрості. Я ж вибачаю вищу мудрість, тому що хтось є іншого кольору, ніж я. Щиро кажучи, мене не дуже хвилюють духовні сили, бо моя справа – духовні слабкості. Але я ніяк не збагну, чим поганий чоловік, якщо він того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або північний струмок, що пробивається крізь торф. По суті, і прізвище моє означає цей самий колір, тому я трохи до нього упереджений…

– Ах, он воно що! – переможно вигукнула леді Маунтіґл. – Я так і знала, що ви жартуєте.

– Гм… – промимрив Томмі Гантер. – Коли балакають серйозно, то це – хлоп’ячий скепсис. Скоро він почне ворожити?

– Будь-якої миті, – хвилювалася молодиця. – І це не ворожба, а хіромантія. Але для тебе все однаково…

– Мені здається, є і третій шлях, – сказав, усміхаючись, Гардкасл. – Багато що можна пояснити природним чином. Ви підете до нього? Зізнаюся, я дуже заінтригований.

– Не терплю нісенітниць! – сердито зауважив скептик, і його кругле обличчя почервоніло від злості. – Ідіть ворожіть, а я піду метати кокоси.

Френолог, котрий вештався неподалік, кинувся до нього.

– Даруйте, – сказав він, – череп влаштований набагато цікавіше. Ніякий кокос не зрівняється хоча б з вашим…

Гардкасл тим часом пірнув у темний отвір намету, зсередини почулися невиразні голоси. Том Гантер різко щось гаркнув френологу, виказавши сумну байдужість до переваги цілком точних наук, а кузина його мала намір продовжувати суперечку з коротуном-священиком, як раптом із подивом замовкла.

Джеймс Гардкасл вийшов із намету, і, судячи з виблискування монокля і похмурого обличчя, здивування його було не меншим.

– Вашого індуса немає, – несподівано сказав він. – Він зник. Якийсь чорношкірий старий прошамкав, що Учитель не бажає видавати священні таємниці.

Леді Маунтіґл, сяючи, повернулася до своїх гостей.

– Ось бачите! – вигукнула вона. – Казала я вам, що він набагато вищий за все, що вам привиділося! Він ненавидить суєту і занурився у самотність.

– Вибачте, – серйозно сказав патер Браун. – Може, я був до нього несправедливий. Ви знаєте, куди він подався?

– Може, й знаю, – відказала господиня. – Коли він хоче побути на самоті, то ховається в монастирський дворик. Це наприкінці лівого крила, за кабінетом мого чоловіка і за нашим музеєм. Ви чули, либонь, що тут колись і справді був монастир.

– Чув, – підтвердив священик, ледь помітно всміхаючись.

– Якщо бажаєте, – сказала його співрозмовниця, – ходімо туди. Вам неодмінно треба переглянути колекцію мого чоловіка, особливо – «Багряний місяць». Чули? Це величезний рубін.

– Мене цікавлять всі експонати, – озвався Гардкасл, – у тому числі й Учитель.

І вони звернули на доріжку, що веде до замку.

– А я, – пробурчав невірний Фома, – хотів би знати, навіщо цей шахрай сюди з’явився…

Неприборканий френолог спробував зупинити його в останню мить і мало не схопив за поли маринарки.

– Ваш череп… – почав він.

– … зараз лусне, – докінчив Гантер. – Так завжди буває, коли приїжджаю до Маунтіґлів.

І він віртуозно вислизнув із лап ученого.

Дорогою у дворик гості пройшли довгу залу, відведену господарем під азійські дивовижі. За відчиненими дверима крізь готичні арки виднілося світле небо над квадратним двориком, по якому і чигали колись ченці. Але перед поглядами гостей відкрилося щось більш вражаюче, ніж монах, котрий постав із могили.

Це був літній чоловік, одягнений у все біле, в блідо-зеленому тюрбані, але з англійським рум’янцем і сивими полковницькими вусами. Господар замку сприймав чари Сходу серйозніше або безрадісніше, ніж його дружина. Спілкуватися він міг тільки про східну культуру та філософію і, демонструючи свої експонати, явно тішився не так ціною їхньою і навіть не рідкісністю, як прихованим у них сенсом. Навіть коли приніс величезний рубін, можливо, єдину річ, якій й справді ціни не було, він пишався іменем каменя, а не розміром.

Надзвичайно великий камінь палав, наче багаття крізь кривавий дощ. Але лорд Маунтіґл, безтурботно тримаючи його на долоні, дивився в стелю, докладно розповідаючи про те, яке місце займає гора Меру в міфології гностиків.

Коли він уже викрив деміурга і провів вичерпну паралель між гностиками і маніхеями, навіть терплячий Гардкасл міркував, як би це змінити тему. Нарешті він спитав, чи не можна подивитися камінь, і, позаяк у кімнаті вже сутеніло, попрямував до дверей, які вели у дворик. Тільки тоді він і відчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.

Дворик був такий, як це зазвичай буває в монастирях, але готичні колони сполучалися знизу, так що арки були скоріше не дверима, а вікнами. Ймовірно, стіни ці мурували давно. Проте було тут і новаторство – над ними, між колонами, висіли навіси в східному стилі, зроблені чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.

Вони зовсім не пасували до сірого каменя і не дуже добре пропускали світло, але все це було не найголовнішою невідповідністю, на які, кожен по-своєму, споглядали гості.

Посередині дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водяні лілії та золоті рибки. Над ними височіла скульптура. Сиділа вона спиною, і в такій позі, ніби у неї і голови немає, але навіть у сутінках, за одними лиш контурами, було відразу видно, що створили її не християнські ченці.

Неподалік, на світлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться віялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоїка був синювато-зеленим, голомозу голову вінчав дивний убір, що нагадував радше про Єгипет, ніж про Індію. Широко вирячені очі – зовсім такі, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на ідола. Він був такий дивний, що гості також дивилися швидше на ідола, ніж на нього.

– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Ніяк не пасує монастирському дворику.

– Від вас я цього не чекала, – відказала леді Маунтіґл. – Ми власне й хотіли поєднати великі релігії – Будду і Христа. Ви ж розумієте, що всі релігії певним чином однакові.

– Тоді навіщо ж, – лагідно запитав патер Браун, – шукати їх так далеко?

– Леді Маунтіґл хоче сказати, – почав Гардкасл, – що це – різні грані, як у цього каменя (захопившись новою темою, він поклав рубін на кам’яну перемичку або, якщо бажаєте, підвіконня між колонами). Але з цього не випливає, що ми маємо право змішувати стилі. Можна поєднати християнство з ісламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про індуський.

Тим часом Учитель вийшов зі заціпеніння, повільно перебрався на інше місце і зупинився прямо перед ними, за аркою, обличчям до ідола. Мабуть, він поступово обходив повне коло, як годинникова стрілка, але не відразу, а шматочками, зупиняючись для молитви чи споглядання.

– Якої ж він віри? – поцікавився Гардкасл із ледь помітним нетерпінням.

– Він каже, – статечно пояснила господиня, – що віра його – стародавній індуїзм, чистіший за буддизм.

– А… – протягнув Гардкасл, невідривно втупившись через монокль у загадкового Вчителя.

– Існує легенда, – повчально і м’яко зауважив господар, – що таке ж божество, але набагато більше, вартує в одній із печер священної гори…

Але мірний плин лекції перервав голос, який пролунав з-за плеча лорда Маунтіґла, з темряви музею. При звуці цього голосу Гардкасл і Гантер спершу не повірили собі, потім розсердилися, а потім зареготали.

– Сподіваюся, я не завадив? – чемно спитав френолог, котрий невтомно служив істині. – Я тут подумав, що ви, мабуть, знайдете хвилинку для недооціненої науки про шишки людського черепа…

– Ось що, – роздратувався Томмі Гантер, – у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..

Гардкасл стримав товариша, але всі секунду-другу дивилися не в дворик, а в кімнату.

Тоді це і сталося. Першим відгукнувся все той же рухливий Томмі, цього разу – не дарма. Ніхто ще нічого не допетрав, Гардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Гантер уже стрибнув спритно, як кішка, нахилився між колонами й ошелешив дворик зойком:

– Спіймав!

Але якоїсь миті, перед самим його криком, всі побачили те, що трапилося. Через одну колону вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і зникла відразу ж, немов язичок мурахоїда. Однак рубін вона злизала.

На каменях перемички нічого не виблискувало в слабкому світлі сутінків.

– Спіймав, – повторив, відсапуючись, Томмі Гантер. – Важко його тримати. Зайдіть же спереду, допоможіть!

Чоловіки послухалися – хто кинувся до драбини, хто перестрибнув через низьку стіну. Й усі, в тому числі й пан Фрозо, оточили Вчителя, котрого Томмі тримав за комір однією рукою і струшував час від часу, не зважаючи на прерогативи провидця.

– Ну, тепер не вирветься, – тішився герой дня. – Обшукайте його, камінь десь має бути.

Через сорок п’ять хвилин Гантер і Гардкасл уже не так бездоганно виглядали. Як і раніше, вони відійшли вбік і поглянули один на одного.

– Ви хоча б щось тямите? – спитав Гардкасл. – Дивовижна таємниця…

– Яка таємниця! – зойкнув Гантер. – Ми ж усі його бачили.

– Атож, – погодився Гардкасл, – але ми не бачили, щоб він поклав або відкинув рубін. Чому ж нічого не знайшли?

– Десь та штукенція лежить, – закопилив губу Гантер. – Треба трохи краще оглянути фонтан.

– Рибок я не патрав, – сказав Гардкасл, встромляючи монокль. – Вам згадався перстень Полікрата?

Оглянувши в монокль кругле обличчя, він переконався, що його співрозмовнику не спали на гадку паралелі з грецької міфології.

– Може, він його проковтнув, – припустив Гантер.

– Випатраємо Вчителя? – запропонував Гардкасл. – А ось і наш господар.

– Як це все неприємно, – промовив лорд Маунтіґл, крутячи сивий вус тремтячою рукою. – Крадіжка, в моєму власному домі!.. Ніяк не розберу, що він белькоче. Ходімо, може, ви збагнете.

Вони повернулися в залу. Гантер ішов останнім, і патер Браун, котрий швендяв двориком, звернувся до нього.