Воскресіння патера Брауна

Неправильний контур

Дороги північних околиць Лондона і за межею міста виглядають, як примарні вулиці, – нерівний і розтягнутий пунктир будинків наполегливо тримає лад. За купкою крамниць тягнеться пустир або галявинка з живоплотом, неподалік – завжди людна корчма, розплідник або город, за ними особняк, чергова галявина, чергова мордовня і так до нескінченності. Прогулюючись по одній такій дорозі-вулиці, не можна не помітити будинок, який, бозна-чому, завжди вабить до себе перехожих. Розтягнута, невисока, блідо-салатна споруда з верандою, фіранками на вікнах і безглуздими навісами, схожими на дерев’яні парасолі, якими прикривали двері в давнину. Це старовин-на садиба – добротна, заміська, справді англійська, як будували в багатому старому Клепемі. Але здається, що створений дім більше для тропіків: білі стіни і світлі фіранки викликають згадку про пальми та тюрбани. Його будівничим, мабуть, був англо-індус.

Обійстя це чомусь вас притягує, ви відчуваєте, що тут сталася якась пригода. Та так воно і є, і ви все зараз дізнаєтеся. Ось вона, ця історія, – ланцюг дивних, утім, реальних подій, що трапилися на Трійцю тисяча вісімсот… не пам’ятаю точно, якого року.

У четвер, за два дні до свята, о пів на п’яту пополудні двері світло-зеленого будинку широко розчахнулися, і звідти, попихкуючи довгою люлькою, вийшов патер Браун, священик церкви святого Мунго, в супроводі свого товариша, француза Фламбо, височенного чолов’яги з малесенькою цигаркою в зубах. Можливо, вам нецікаві ці двоє, але за їхніми спинами виднілося щось набагато цікавіше – у світло-зеленій садибі діялися всілякі дива. З неї ми і почнемо, щоб читач міг уявити і ту страшну трагедію, і те, що відкривалося погляду в проймі відчинених дверей.

Будинок у плані схожий на перевернуту літеру «Т» із досить довгою перекладиною на порівняно короткій ніжці. Поперечиною служив двоповерховий особняк із парадними дверима посередині, що стояв вздовж дороги і де розміщувалися всі житлові кімнати. Позаду, якраз навпроти ґанку, до нього примикала коротка одноповерхова прибудова, ніжка цієї «Т», що складалася з двох витягнутих, що переходили одна в іншу, зал. У першій був кабінет великого Квінтона, де він творив свої буйні східні співи. Друга, далека, була оранжереєю і потопала в екзотичних квітах неповторної та дикої краси, а в ясні погожі дні, на зразок сьогоднішнього, переливалася в яскравих променях. Варто було відчинити вхідні двері, й у випадкового перехожого аж дух перехоплювало: всередині, як у сцені з чарівної казки, в анфіладі багато прибраних кімнат, серед фіолетових хмар червоніли зорі і сяяли золоті сонця, до болю яскраві, далекі, прозорі, як мереживо.

Цей ефект у всіх деталях був ретельно обміркований Квінтоном, котрий був поетом, і навряд чи хоч раз так повно проявив себе в поезії. Бо Квінтон належав до тих, хто насолоджується кольором, купається в барві, і заради неї готовий забути навіть про найдосконалішу форму. Його душею повністю заволодів Схід і східне мистецтво. Чоловіка вабив щасливий хаос фарб, в якому кружляють, без узагальнень і без повчань, візерунки райдужних килимів і строкатих вишивок. Йому було досить і вміння, і вигадки – чого не скажеш про художній смак – зобразити спротив шалених, часом безжальних барв. Поет творив епопеї та любовні елегії, де полум’яніло золотом і наливалося кров’ю західне тропічне небо, де раджі в багатоярусних тюрбанах сиділи на зелено-синіх і попелястих слонах, де гори казкових скарбів, під вагою яких гнулися спини сотень негрів, палали стародавнім багатобарвним жаром.

Таким чином Квінтон витав у небесах Сходу, де було страшніше, ніж у пеклі Заходу. Він прославляв владик Сходу, котрі нам здалися б божевільними, і вихваляв східні скарби, в яких ювелір із Бонд-стрит, якби туди дісталися каравани знемагаючих невільників, визнав би за фальшивку. При всій своїй хворобливості, дар Квінтона був геніальним. Утім, його недуга більше позначалася на житті, ніж на мистецтві. Знервований і хирлявий, поет виснажував себе опіумом, чому опиралася його дружина, мила, роботяща жінка, як це буває, замучена життям. Найважче їй було терпіти присутність в оселі індуса-відлюдника, безмовної тіні, що міняла білу та жовту одіж, котрого Квінтон місяцями утримував при собі, бачачи в ньому свого Вергілія, провідника духовними морськими глибинами та висотами Сходу.

Із цього поетичного палацу вийшли патер Браун і Фламбо. Вони з явним полегшенням перевели подих. Фламбо знав Квінтона ще з Парижа, з бурхливих студентських часів. Нещодавно вони відпочивали разом на вихідні, але і тепер, ступивши на шлях чесноти, Фламбо з поетом не здружився: пари опіуму й еротичні станси на веленевому папері^[1] Фламбо не захоплювали. Він вважав, що джентльмени потрапляють у пекло іншою дорогою. Велет і коротун забарилися, звертаючи в сад, але тут хвіртка голосно грюкнула, і на ґанок, згораючи від нетерпіння, ввалився безпутного виду чолов’яга в габіку,^[2] що з’їхав йому на потилицю, й яскраво-червоній краватці, що була така пожмакана та перекручена, немов власник спав не роздягаючись. У руках молодик крутив складний ціпок.

– Я до пана Квінтона! – заволав він, засапавшись. – Він у себе? Я у невідкладній справі.

– Він у себе, – відповів патер Браун, не припиняючи чистити люльку, – тільки навряд чи вас пустять. У нього зараз лікар.

Нетвердим кроком захмелілого прибулець рушив у хол, але навперейми йому поспішив медик. Щільно причинивши за собою двері, він став натягувати рукавички.

– До Квінтона? – поцікавився він холодно. – У жодному разі, він тільки-но прийняв снодійне.

– Зрозумійте, друже, у мене зараз вітер у кишенях свистить, – із цими словами молодик в яскраво-червоній краватці спробував схопити лікаря за вилоги маринарки.

– Не завдавайте собі труду, пане Аткінсон, – медик став підштовхувати прибульця до виходу. – Я пущу вас, тільки якщо зумієте нейтралізувати дію снодійного.

Рішуче насунувши на чоло капелюх, він вийшов в освітлений сонцем сад. Фламбо і патер Браун подалися за ним. Зовнішність Герріса, доброчинного здорованя з широкою потилицею та маленькими вусиками, була непоказна, але пашіла силою.

Власник габіка, котрий тільки й умів, що виснути на фалдах ближніх, стояв під дверима, як побитий пес, і ошелешено дивився услід кавалькаді.

– Я збрехав заради порятунку, – сміючись зізнався лікар. – Щиро кажучи, ще не час приймати снодійне. Але не дам на розтерзання бідолаху Квінтона. Цей пройдисвіт тільки і знає, що канючити гроші, а коли з’являються свої власні, і не думає повертати борги. Пропащий негідник, хоча і брат такої чудової жінки, як пані Квінтон.

– Так, вона хороша, – кивнув патер Браун.

– Пошвендяю по саду, поки цей добродій не забереться геть, а пізніше віднесу ліки, – продовжував медик. – Я замкнув двері, й Аткінсону всередину не пролізти.

– Звернімо до оранжереї, – запропонував Фламбо. – Правда, з саду в неї не потрапити, зате помилуємося зовні, вона того варта.

– А я зиркну одним оком на хворого. Він дуже любить лежати на отоманці в глибині оранжереї, серед криваво-червоних орхідей. Від одного їхнього вигляду, – засміявся Герріс, – мороз по шкірі дере. Що це ви робите?

Схилившись на ходу, священик щось підняв – майже прихований густою травою, на землі лежав кривий східний ніж, інкрустований коштовним камінням і металевими накладками.

– Звідки він тут? – патер Браун несхвально дивився на дивне лезо.

– Мабуть, іграшка Квінтона, – недбало кинув лікар. – У нього весь будинок набитий китайськими дрібничками. А може, ніж і не його, а цього мовчазного індуса, котрого господар тримає при собі і вдень, і вночі.

– Індуса? – здивувався патер, не відриваючи погляду від кинджала.

– Так, чи то мага, чи шахрая, – безтурботно пояснив медик.

– А ви не вірите в магію? – священик так і не відводив погляду від леза.

– Ще чого, в магію! – була відповідь.

– Тільки погляньте! Які фарби! – мрійливо і тихо вимовив патер Браун. – А ось лінії нікуди не годяться.

– Для чого не годяться? – здивувався Фламбо.

– Ні для чого. Не годяться самі по собі. Ви ніколи не помічали, як заворожує колір і які погані та потворні лінії, причому зумисне погані і потворні, в творах східного мистецтва? Я бачив зло у візерунку одного килима.

– Mon Dieu!^[3] – засміявся Фламбо.

– Мені не знайомі ці письмена, – все тихіше й тихіше продовжував священик, – але зміст їхній мені зрозумілий: тут є загроза. Цей вигин іде не в той бік, як у змії, готової до втечі.

– Що ви таке бурмочете? – обірвав його гучним реготом лікар.

Йому відповів тверезий голос Фламбо:

– На патера Брауна находить іноді містичний туман, але маю вас попередити: щоразу це буває лише тоді, коли і справді поруч зачаїлося зло.

– Оце дивина! – здивувався представник науки.

– Та ви погляньте самі, – священик тримав криве лезо на відльоті, немов живу змію. – Гляньте на ці лінії. Для чого він створений, цей ніж? Яке його призначення, пряме і чесне? У ньому немає ні гостроти дротика, ні плавного вигину коси. Це скоріше знаряддя для тортур, а не для бою.

– Ну, якщо він вам не до душі, – сказав звеселившись Герріс, – то повернімо його законному власнику. Що це ми ніяк не дочвалаємо до тієї чортової оранжереї? Насмілюся заявити, тут і будинок такої ж підлої форми.

– Ні, ви мене не зрозуміли, – священик похитав головою. – Будинок цей, можливо, безглуздий і навіть сміховинний, але в ньому немає нічого підступного.

Балакаючи, вони дійшли до оранжереї, в скляному півколі якої не було жодного отвору – ні дверного, ні віконного. Крізь чисте скло в яскравому призахідному сонці палали червоні суцвіття, а в глибині, на отоманці в безсилій позі простяглася тендітна фігурка в брунатній оксамитовій куртці. Поет, либонь, задрімав над книжкою. Він був блідий, стрункий, із масою розсипаних каштанових кучерів, і вузький фальбанок бороди аж ніяк не додавав йому мужності. Все це багато разів траплялося бачити медику й іншим, але навіть якщо це було не так, вони зараз не вділили б Квінтону навіть побіжного погляду, бо очі людей були прикуті до іншого.

На стежці, за круглим виступом оранжереї, стояв високий чоловік у спадаючій до землі білій одежі, і призахідне сонце вигравало в прекрасній темній бронзі його гладенького черепа, обличчя та шиї. Дивак був нерухомий, як гора, і пильно витріщався на сплячого.

– Хто це? – здивувався патер Браун, і голос його стишився до шепоту.

– Той самий пройдисвіт індус, – пробурчав Герріс. – Якого дідька йому тут треба?

– Схоже на гіпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.

– Ну чому невігласи в медицині так люблять звалювати все на гіпноз? – обурився лікар. – Грабіж, а не гіпноз, ось чим це пахне.

– Що ж, спитаємо у нього самого, – не терплячи зволікань, Фламбо одним стрибком покрив відстань, що розділяла їх. З висоти свого зросту він кивнув не такому високому індусові і сказав миролюбно, проте зухвало: – Доброго вечора, сер! Щось шукаєте?

Повільно, немов корабель, що йде в гавань, до них обернулося велике й округле обличчя, щоб негайно застигнути над полотняною білизною плеча. Та найбільше вражало те, що жовтуваті повіки індуса були заплющені, як у сплячого.

– Дякую вам, – без найменшого акценту сказав він, – мені нічого не треба.

Піднявши трохи повіки, наче для того, щоб показати опалову смужку білків, дивак повторив:

– Нічого не треба, – і вже широко вирячивши очі, що світилися здивуванням, повторив: – Мені нічого не треба.

І з тихим шелестом зник серед густих тіней саду.

– Християнин скромніший, якщо йому щось потрібно, – пробурмотів священик.

– Що ж він тут робив? – насупився Фламбо.

– Побалакаємо пізніше, – кинув патер.

Сонце ще сяяло, але то було вже червоне світло заходу, на тлі якого гілки кущів і дерев швидко зливалися в чорні плями. Залишивши позаду оранжерею, всі троє тихо пішли до ґанку. У темному кутку між фасадом і прибудовою почувся неясний шурхіт, наче вовтузилася сполохана птиця, і білий хітон факіра, виринувши з темряви, ковзнув уздовж будинку до дверей. Але в темряві був хтось іще. Гості зітхнули з полегшенням, коли звідти виступила пані Квінтон. Її бліде широке обличчя під пишним золотом волосся дивилося строго, але голос був привітним.

– Вітаю, лікарю, – промовила вона.

– Добрий вечір, пані Квінтон, – тепло відгукнувся маленький чоловічок, – я якраз іду до вашого чоловіка зі снодійним.

– Мені здається, що вже час, – голосно підтвердила жінка й, усміхнувшись усім трьом, хутко зайшла в будинок.

– Напружена, як струна, – зауважив священик. – Вона з тих, хто двадцять років несе свій хрест, щоб на двадцять першому, збунтувавшись, вчинити щось жахливе.

Герріс уперше окинув священика зацікавленим поглядом:

– Ви вивчали медицину?

– Ні, але, лікуючи душу, треба знати і тіло, адже й лікарям необхідно розуміти не тільки тіло.

– Мабуть. Піду дам Квінтону ліки, – сказав медик.

Вони обійшли будинок і піднялися на ґанок. У дверях їм утретє трапився на очі чоловік у хітоні. Він ішов прямо на них, гейби тільки-но вийшов із кімнати, чого бути не могло – кабінет же був зачинений. Ні патер Браун, ні Фламбо не висловили вголос свого здивування, а лікар був не з тих, хто виснажує розум безплідними здогадами. Пропустивши вперед всюдисущого індуса, він поспішив у хол. Тут погляд медика впав на напівзабутого ним Аткінсона, котрий щось бурмотів собі під ніс, тиняючись із кутка в куток і тикаючи в повітря вузлуватою бамбуковою паличкою. Обличчям Герріса пробігла гримаса огиди, що негайно змінилася виразом крайньої рішучості. Він швидко зашепотів своїм супутникам:

– Доведеться знову замкнути, інакше цей пацюк пролізе всередину. Повернуся через хвилину.

І він миттю відчинив і знову замкнув двері, встигнувши водночас відбити недолугу атаку Аткінсона, після чого той розпачливо впав у крісло. Фламбо задивився на перську мініатюру, що прикрашала стіну, священик задумливо втупився у двері, які відчинилися рівно через чотири хвилини. Цього разу Аткінсон був напоготові. Він кинувся вперед, вчепився в ручку і закричав з усієї моці:

– Це я, Квінтоне! Я прийшов за…

Здалеку, перемагаючи чи то сміх, чи позіхання, ясним голосом відгукнувся Квінтон:

– Знаю, знаю, навіщо ви прийшли. Беріть і йдіть. Я зайнятий піснею про павичів.

І півсоверена, перелетівши простір, опинився в руці гуль-тяя, котрий рвонувся вперед і виявив неабияку спритність.

– Ну, цей свого домігся, – вигукнув лікар і, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.

– Бідолаха Квінтон нарешті трохи відпочине, – сказав Герріс патерові Брауну. – Двері замкнені, і годину, а то й дві його не турбуватимуть.

– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвів очима сад.

Неподалік бовваніла химерна постать Аткінсона, котрий грався монетою в кишені. А в глибині саду, серед лілових сутінків, виднілася пряма, як стріла, спина індуса, котрий сидів на зеленому пагорбі, обернувшись обличчям до заходу.

– А де пані Квінтон? – пожвавішав патер.

– Нагорі у себе, бачите тінь на гардині? – показав медик.

Священик глянув на темний силует у світлі вікна:

– І справді.

Зробивши кілька кроків, він опустився на лавку. Фламбо сів поруч, а непосидющий лікар, закуривши на ходу, зник у темряві. Друзі залишилися удвох, і Фламбо спитав французькою:

– Що з вами, патере?

Священик помовчав, потім пояснив:

– Релігія не терпить забобонів, але щось тут розлито в повітрі. Може, справа в індусові, а може, й не тільки.

Він замовк і став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тіло, на перший погляд нерухоме, насправді здійснювало помірні найлегші поклони, наче корячись вітрові, що зачіпав верхівки дерев і крався засипаними листям імлистими стежинами саду.

Як буває перед бурею, пітьма насувалася швидко, але священик і Фламбо ще бачили всіх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткінсон, тінь пані Квінтон лежала на гардині, лікар тинявся в оранжереї, блукаючий вогник його сигари спалахував віддалік. Так само, немов вріс у землю, тремтів у траві факір, і гіляччя у нього над головою гойдалося все дужче і ширше. Гроза висіла в повітрі.

– Коли індус заговорив із вами, – довірливо і тихо почав священик, – на мене немов осяяння зійшло. Він просто тричі повторив одне і те саме, а я раптом побачив і його самого, і всю його світобудову. Він уперше сказав: «Мені нічого не треба», і я відчув, що ні його, ні Азію не можна збагнути. Він повторив: «Мені нічого не треба», і це означало, що він, як космос: ні в кого і ні в чому не відчуває потреби – в Бога не вірить, а гріх не визнає. Блиснувши очима, він повторив свої слова ще раз. Тепер їх слід було розуміти буквально: ніщо – його оселя і заповітне бажання, він жадає порожнечі, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…

Фламбо, на котрого впали перші дощові краплі, сіпнувся, як від бджолиного укусу, і здійняв очі на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад біг лікар. Промчавши кулею повз двох друзів, він, немов шуліка, налетів на Аткінсона. Той ніяк не міг встояти на місці й усе норовив перебратися ближче до ґанку. Медик закричав, трясучи гультяя за комір:

– Закінчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?

Священик різко випростався і голосом, що дзвенів сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:

– Пустіть його, лікарю. Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?

– Не все гаразд із Квінтоном, – відповів зблідлий Герріс. – Я зазирнув у вікно і побачив, що він лежить в якійсь дивній позі, не в тій, в якій я його залишив.

– Ходімо, – уривчасто розпорядився слуга Божий. – І не тримайте Аткінсона. З того часу як Квінтон перкинувся з ним словом, він увесь час був на виду.

– Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдіть.

Лікар і священик швидко зайшли в будинок і, відімкнувши кабінет, поспішили всередину. З розгону налетівши на великий письмовий стіл із червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар каміна, що зігрівав хворого, вони помітили біліючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко підніс його до очей, прочитав і, сунувши патеру Брауну зі словами: «Боже милий, ви тільки погляньте!», кинувся в оранжерею. У зловісних червоних пелюстках немов згустіли відблиски заходу.

Священик перечитав записку тричі. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбірливим почерком Квінтона. Із запискою в руці він попрямував в оранжерею. Назустріч ішов його побратим-медик зі схвильованим обличчям, що не залишає надії. «Він зробив непоправне», – такі були його слова.

Тіло Леонарда Квінтона, мрійника і поета, лежало в гущині азалій і кактусів, чиїй пишні красі бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мідяні кучерики волосся розсипалися по підлозі, з рани в боці стирчав той самий дивний кривий ніж, який трапився їм у саду, слабка рука ще стискала руків’я.

Гроза налетіла раптово, як ніч у Колриджа,^[4] і під густою завісою дощу скляний дах і сад одразу ж потемніли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Він близько підніс її до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечірніх променях, потім став проти світла, але в білих спалахах блискавок, що на мить освічували вікно, папір став видаватися чорним.

Темрява повернулася, стрельнула громом і стихла. І негайно ж із чорноти почувся голос священика:

– Цей аркуш якоїсь дивної форми.

– Що ви хочете цим сказати? – насупився лікар.