Казочка патера Брауна

Стріла небесна

Боюся, що не менше ста детективних історій починаються з того, що хтось виявив труп убитого американського мільйонера, – обставина, від якої чомусь всі починають неймовірно хвилюватися. Щасливий, до речі, повідомити, що і наша історія починається з убитого мільйонера, а якщо сказати точніше, з цілих трьох, які навіть можна порахувати embarras de richesse.^[1] Але саме цей збіг чи, може, сталість у виборі об’єкта і виокремили справу з ряду банальних карних випадків, перетворивши в проблему надзвичайної складності.

Не вдаючись у подробиці, чутки стверджували, що всі троє стали жертвами прокляття, що тяжіє над власниками якоїсь коштовної історичної реліквії, цінність якої була, втім, не тільки історичною. Реліквія ця була чимось на кшталт прикрашеного коштовним камінням келиха, відомого під назвою «коптська чаша». Ніхто не знав, як вона опинилася в Америці, але вважалося, що раніше вона належала до церковного начиння.

Дехто приписував долю її власників фанатизму котрогось східного християнина, пригніченого тим, що священна чаша потрапила в такі матеріалістичні руки. Про таємничого вбивцю, котрий, можливо, зовсім не був фанатиком, ширилося чимало чуток і часто писали часописи.

Безіменне це створіння набуло ім’я, точніше прізвисько. Втім, ми почнемо розповідь лише з третього вбивства, позаяк лише тоді на сцені з’явився такий собі патер Браун, герой цих нарисів.

Зійшовши з палуби атлантичного лайнера і ступивши на американську землю, священик, як і багато англійців, котрі приїжджали в Штати, з подивом виявив, що він – знаменитість. Його низькорослу постать, його малопримітне короткозоре обличчя, його добряче поруділу сутану на батьківщині ніхто б не назвав незвичайними, хіба що не надто пересічними. Але в Америці вміють створити людині славу: участь патера Брауна в розплутуванні двох-трьох цікавих карних справ і його старовинне знайомство з екс-злочинцем і нишпоркою Фламбо створили йому в Америці популярність, в той час як в Англії про нього лише просто дехто чув. З подивом поглядав він на репортерів, котрі, наче якісь розбійники, напали на нього зусібіч уже в порту і стали питатися йому про речі, в яких він ніяк не міг вважатися авторитетом, наприклад, про жіночу моду і про статистику злочинів у країні, де він ще й кілька кроків не зробив. Можливо, за контрастом із чорним колом репортерів, що щільно зімкнулося навколо нього, патерові Брауну кинулася в вічі постать, що стояла трохи віддалік, яка також виділялася своєю чорнотою на ошатній, освітленій яскравим літнім сонцем набережній, але трималася осторонь. Високий, із жовтуватим обличчям чоловік у великих дивовижних окулярах. Дочекавшись, коли репортери відпустили священика, він жестом зупинив його і сказав:

– Даруйте, це не ви шукаєте капітана Вейна?

Патер Браун заслуговував певного вибачення, тим більше що й сам він гостро відчував свою провину. Згадаймо, що він вперше побачив Америку, головне ж – уперше бачив такі окуляри, бо мода на окуляри в масивній черепаховій оправі ще не дійшла до Англії. У перший момент у нього виникло відчуття, ніби він дивиться на окате морське чудовисько, чия голова чимось нагадує водолазний шолом. Загалом же незнайомець був одягнений чепуристо, і простодушний гість здивувався, як міг такий красунчик спотворити себе такими безглуздими величезними окулярами. Це було все одно, якби якийсь денді для більшої елегантності пригвинтив собі дерев’яну ногу. Загнало його в глухий кут і запропоноване незнайомцем запитання. У довгому списку осіб, котрих патер Браун сподівався побачити в Америці, і справді значився якийсь Вейн, американський авіатор, один із друзів прибульця, котрі живуть у Франції, але він ніяк не очікував, що цей Вейн зустрінеться йому аж так скоро.

– Прошу вибачення, – сказав він невпевнено, – то це ви – капітан Вейн? Чи… ви його знаєте?

– Що я не капітан Вейн – можу стверджувати досить сміливо, – незворушно відгукнувся чоловік в окулярах. – Я майже не сумнівався в цьому, коли залишав його в автомобілі, де він зараз чекає. На ваше друге запитання відповісти складніше. Вважаю, що я знаю Вейна, його дядечка і, крім того, старого Мертона. Я старого Мертона знаю, але старий Мертон не знає мене. Він бачить у цьому свою перевагу, я ж вважаю, що перевага за мною. Тямите, що я маю на увазі?

Патер Браун не зовсім збагнув його. Він поморгав, глянув на блискучу гладь моря, на верхівки хмарочосів, а потім перевів погляд на незнайомця.

Ні, не тільки тому, що він ховав очі за окулярами, обличчя його виглядало настільки непроникним. Було в цьому жовтому обличчі щось азійське, навіть монгольське, сенс його промов, здавалося, наглухо був прихований за суцільними пластами іронії. Серед товариських і доброзичливих жителів цієї країни раз по раз зустрічається такий індивід – непроникний американець.

– Моє ім’я Дрейдж, – сказав він, – Норман Дрейдж, й я американський громадянин, що все пояснює. Принаймні інше, я сподіваюся, пояснить мій товариш Вейн. А Четверте липня^[2] буде іншим святкуванням.

Приголомшений священик дозволив своєму новому знайомому затягти себе до автомобіля, що стояв неподалік, де сидів молодик із жовтим скуйовдженим волоссям і стривоженим змарнілим обличчям. Він здалеку привітав патера Брауна і назвався: Пітер Вейн. Священик не встиг отямитися, як його заштовхнули в автомобіль, який прудко промчав вулицями та виїхав за місто. Не звиклий до стрімкої діловитості американців, слуга Божий почувався приблизно так, ніби його звабили в чарівну країну в запряженій драконами колісниці. Й як не важко йому було зосередитися, та саме тут йому довелося вперше вислухати в розлогому викладі Вейна, який Дрейдж іноді переривав уривчастими фразами, історію про «коптську чашу» і про пов’язані з нею два вбивства.

Як він збагнув, дядько Вейна, такий собі Крейк, мав компаньйона на прізвище Мертон, і цей Мертон був третім за рахунком багатим махлярем, у чиї руки потрапила «коптська чаша». Колись перший із них, Титус П. Трент, мідний король, став отримувати листи з погрозами від невідомого адресанта, котрий підписувався Деніел Дум. Ім’я, без сумніву, було вигаданим, але його носій швидко прославився, хоча доброї слави і не набув. Робін Гуд і Джек Різник укупі не були б знаменитішими, ніж цей автор листів із погрозами, котрий не мав наміру, як незабаром з’ясувалося, обмежитися словами. Все закінчилося тим, що одного ранку старого Трента знайшли в його парку біля ставка головою в воді, а вбивця безслідно зник. На щастя, чаша зберігалася в сейфі банку і разом із іншим майном перейшла до кузена покійного, Браяна Гордера, також дуже заможного чоловіка, але й він незабаром отримав погрози безіменного ворога. Труп Браяна Гордера знайшли біля підніжжя скелі, неподалік від його приморської вілли, будинок же був пограбований, цього разу – дуже ґрунтовно. І хоча чаша не дісталася грабіжнику, він викрав у Гордера стільки цінних паперів, що справи останнього опинилися в найжалюгіднішому стані.

– Удові Браяна Гордера, – розповідав далі Вейн, – довелося продати майже всі цінності. Мабуть, саме тоді Брандер Мертон і придбав цю знамениту чашу. У будь-якому разі, коли ми познайомилися, вона вже перебувала у нього. Але, як ви самі розумієте, бути її власником – доволі обтяжливий привілей.

– Пан Мертон також отримує листи з погрозами? – помовчавши, поцікавився патер Браун.

– Гадаю, що так, – підтвердив пан Дрейдж, і щось у його голосі змусило священика поглянути на нього уважніше: Дрейдж безгучно сміявся, та так, що у священика побігли по шкірі сироти.

– Я майже не сумніваюся, що він отримував такі листи, – насупившись, сказав Пітер Вейн. – Я сам їх не читав: його пошту переглядає тільки секретар, і то не всю, оскільки Мертон, як і всі багатії, звик тримати свої справи в таємниці. Але я бачив, як він якось розсердився і засмутився, отримавши якісь листи. До речі, він одразу ж їх подер, отож секретар їх навіть не бачив. Секретар також стурбований: за його словами, старигана хтось переслідує. Коротко кажучи, ми будемо дуже вдячні тому, хто хоч трохи нам допоможе дати всьому цьому лад. А позаяк ваш талант, патере Браун, усім відомий, то секретар просив мене невідкладно запросити вас у будинок Мертона.

– То он воно що, – сказав патер Браун, котрий нарешті почав тямити, куди і навіщо його тягнуть. – Але я навіть не уявляю, чим можу вам зарадити. Адже ви весь час тут, і у вас у стократ більше даних для наукового висновку, ніж у випадкового відвідувача.

– Атож, – сухо погодився пан Дрейдж, – наші висновки достатньо наукові, але занадто наукові, щоб повірити в них. Убити таку людину, як Титус П. Трент, могла тільки небесна кара, і наукові пояснення тут не допоможуть. Як кажуть, грім із ясного неба.

– Невже ви маєте на увазі втручання потойбічних сил? – вигукнув Вейн.

Але не так просто було вгадати, що має на увазі Дрейдж. Утім, якби він сказав про когось «та ще штучка», то можна було б майже напевно припустити, що це означає «дурень». Пан Дрейдж мовчав, непроникний і нерухомий, як справжній азіат. Незабаром автомобіль зупинився, мабуть, прибувши до місця призначення, і перед ними відкрилася дивна картина. Дорога, яка до цього простягалася серед рідко засаджених дерев, раптово вивела їх на широку рівнину, і пасажири побачили споруду, яка складалася лише з однієї стіни, утворюючи коло на зразок захисного валу у військовому таборі римлян. Споруда ця чимось нагадувала летовище. На вигляд огорожа не була схожа на дерев’яну чи кам’яну і при ретельному огляді виявилася металевою.

Усі вийшли з автомобіля і після певних маніпуляцій, подібних до тих, що виробляються при відкриванні сейфа, в стіні тихесенько відчинилися дверцята. На превеликий подив священика, чоловік на ім’я Норман Дрейдж не забажав увійти.

– Я не піду, – заявив він із похмурою іронією. – Боюся, що старий Мертон не витримає таких радощів. Він мене так любить, що, не дай Боже, помре від щастя.

І він рішуче подався геть, а патер Браун, дивуючись все більше і більше, увійшов у сталеві дверцята, які тут же за ним затраснулися. Священик побачив великий доглянутий парк, що тішив око веселим розмаїттям барв, але був абсолютно позбавлений дерев, високих кущів і високих квітів. У центрі парку височів будинок, гарний і своєрідний, але так сильно витягнутий вгору, що швидше був схожий на вежу. Яскраві сонячні відблиски блукали там і тут на скельцях розташованих під самим дахом вікон, але в нижній частині будинку вікон, вочевидь, не було. Все навколо виблискувало бездоганною чистотою, здавалося, властивою вже самому повітрю Америки, на рідкість прозорому. Пройшовши через портал, гості побачили мармур, метал, емаль, що сяяли яскравими фарбами, але нічого схожого на сходи. Тільки в самому центрі виднілася вмурована в товсті стіни шахта ліфта. Доступ до неї перегороджували могутні на вигляд чолов’яги, схожі на поліціянтів у цивільному.

– Достатньо фундаментальна система охорони, не сперечаюся, – сказав Вейн. – Вам, можливо, трохи смішно, що Мертон живе в такій фортеці: в парку немає жодного дерева, за яким хтось міг би сховатися. Але ви не знаєте цієї країни, тут можна очікувати що завгодно. До того ж ви, мабуть, навіть не уявляєте, що за постать Брандер Мертон. На вигляд він скромний, тихий чоловічок, якщо такого зустрінеш на вулиці, то не помітиш. Утім, зустріти його на вулиці тепер було б дивно: якщо він і виїжджає, то в закритому автомобілі. Але коли щось із ним станеться, хвиля землетрусів струсоне весь світ від тихоокеанських островів до Аляски. Чи був колись імператор або король, котрий мав би таку владу над народами? Але ж, зізнайтеся, якби вас запросили в гості до царя або англійського короля, ви пішли б із цікавості. Як би ви не ставилися до мільйонерів і монархів, чоловік, котрий має таку владу, не може не бути цікавим. Сподіваюся, ваші принципи не перешкоджають вам відвідувати сучасних імператорів, на кшталт Мертона.

– Аж ніяк, – незворушно відповів патер Браун. – Мій обов’язок – відвідувати в’язнів і всіх нещасних, котрі потерпають у в’язниці.

Молодик насупився і промовчав, на його худому обличчі з’явився дивний, не дуже привітний вираз. Потім він раптом сказав:

– Крім цього не забувайте, що Мертона переслідує не просто дрібний шахрай або якась там «Чорна рука».^[3] Цей Деніел Дум – справжній чортяка. Згадайте, як він убив Трента в його ж парку, а Гордера – біля самого будинку, й обидва рази вибрався звідти непоміченим.

Стіни горішнього поверху були неймовірно товсті та масивні, кімнат же було тільки дві: передпокій і кабінет великого мільйонера. У той момент, коли патер Браун і Вейн входили в передпокій, з дверей другої кімнати з’явилися два інших відвідувачі. Одного з них Вейн назвав дядьком. Це був невисокий, але дуже міцний і енергійний чоловік, із поголеною головою, яка здавалася голомозою, і до того темним обличчям, що воно, здавалося, ніколи не було білим. Це був старий Крейк, котрий прославився у війнах із червоношкірими, природно, іменований Гікорі Крейком, в пам’ять ще знаменитішого старого Гікорі.^[4] Зовсім іншого типу був його супутник – верткий фертик із чорним, ніби лакованим волоссям і з моноклем на широкій чорній шворці – Бернард Блейк, адвокат старого Мертона, запрошений компаньйонами на ділову нараду.

Четверо чоловіків, із котрих двійко шанобливо наближалися до святая святих, а двоє інших настільки ж шанобливо звідти віддалялися, зустрівшись посеред кімнати, вступили між собою в нетривалу чемну балачку. А за всіма цими діями і маніпуляціями з глибини напівтемного передпокою, який освітлювало тільки внутрішнє вікно, спостерігав кремезний чолов’яга з обличчям негроїда і широчезними плечима. Таких, як він, жартівники-американці називають злими дядьками, друзі називають охоронцями, а вороги – найманими вбивцями.

Він сидів не рухаючись біля дверей кабінету і навіть бровою не повів при їхній появі. Зате Вейн, побачивши його, наполохався.

– А хіба господар там сам-один? – спитав він.

– Заспокойся, Пітере, – з усмішкою відказав Крейк. – З ним його секретар Вілтон. Сподіваюся, цього цілком достатньо. Вілтон вартий двадцяти охоронців. Він такий пильний, що, мабуть, ніколи й не спить. Дуже сумлінний чолов’яга, до того ж швидкий і безшумний, як індіанець.

– Ну, в цьому ви петраєте, – погодився племінник. – Пам’ятаю, ще в дитинстві, коли я захоплювався книгами про індіанців, ви навчали мене різним прийомам червоношкірих. Правда, в цих моїх книгах індіанцям завжди доводилося кепсько.

– Зате в житті – не завжди, – зауважив старий солдат.

– Справді? – доброзичливо поцікавився пан Блейк. – Хіба вони могли протистояти нашій вогнепальній зброї?

– Я бачив, як один індіанець, озброєний тільки маленьким ножем і в якого цілилися з сотні рушниць, убив білого, що стояв на мурі, – зазначив Крейк.

– Убив ножем? Але як? – здивувався Блейк.

– Він його кинув, – пояснив Крейк. – Метнув перш, ніж у нього встигли вистрелити. Якийсь новий, незнайомий мені прийом.

– Сподіваюся, ви з ним так і не ознайомилися, – реготнув племінник Крейка.

– Мені здається, – задумливо промовив патер Браун, – з цієї історії можна мати зиск.

Поки вони так патякали, зі суміжної кімнати вийшов і спинився трохи віддалік пан Вілтон, секретар Мертона, блідий чоловік зі світлим волоссям, квадратним підборіддям і незмигними собачими очиськами. В ньому і справді було щось від сторожового пса.

Він виголосив одну лише фразу: «Пан Мертон прийме вас через десять хвилин», але всі тут же почали розходитися. Старий Крейк сказав, що йому вже час, племінник вийшов разом із ним і правником, і Браун на кілька хвилин залишився наодинці з секретарем, оскільки навряд чи можна було вважати людською або хоча б живою істотою здорованя-негра, котрий, обернувшись до них спиною, нерухомо сидів, втупивши погляд у двері кабінету господаря.

– Обережність не завадить, – зауважив секретар. – Ви, мабуть, уже чули про Деніела Дума і знаєте, як небезпечно залишати господаря надовго самого.

– Але ж зараз він залишився сам-один? – спитав Браун.

Секретар зиркнув на нього похмурими сірими очима.

– Всього на п’ятнадцять хвилин, – пояснив він. – Тільки чверть години на добу він проводить на самоті, він сам цього зажадав, і не без причини.

– Що ж це за причина? – поцікавився гість.

Очі секретаря дивилися так само пильно, не моргаючи, але сувора складка біля рота стала жорсткою.

– «Коптська чаша», – сказав він. – Ви, можливо, про неї забули. Але господар не забуває, він ні про що не забуває. Він не довіряє її нікому з нас. Ховає її десь у кімнаті, але де і як – ми не знаємо, і дістає її, лише коли залишається сам. Ось чому нам доводиться ризикувати ті п’ятнадцять хвилин, поки він молиться там на свою святиню, бо гадаю, що інших святинь у нього немає. Ризик, утім, невеликий, я тут влаштував таку пастку, що й сам дідько не пробереться в неї, а вірніше – з неї не вибереться. Якщо цей чортів Дум завітає до нас у гості, йому доведеться тут затриматися. Всі ці чверть години я сиджу, як на голках, і якщо почую постріл або гамір боротьби, то натисну на цю кнопку, і металева стіна парку опиниться під струмом, смертельним для кожного, хто спробує через неї перелізти. Та пострілу і не буде, ці двері – єдиний вхід у кімнату, а вікно, біля якого сидить господар, також єдине, і дертися до нього довелося б на саму гору вежі по стіні, слизькій, як змащена смальцем жердина. До того ж усі ми, звісно, озброєні, і навіть якщо Дум пробереться в кімнату, живим він звідси не вийде.

Патер Браун поморгав, розглядаючи килим. Потім, раптом якось стрепенувшись, він повернувся до Вілтона.

– Сподіваюся, ви не образитесь. У мене тільки-но промайнула одна думка. Щодо вас.

– Справді? – відгукнувся Вілтон. – Що ж це за думка?

– Мені здається, що ви – людина, одержима одним прагненням, – сказав патер Браун. – Даруйте за відвертість, але, мені здається, ви більше хочете спіймати Деніела Дума, ніж урятувати Брандера Мертона.

Вілтон легко сіпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потім його жорсткий рот скривила дивна посмішка.

– Як ви про це… Чому ви так вирішили? – спитав він.