Глава 2
Голодомор як об’єкт і суб’єкт політики

Голодомор і влада: інтерес. – Легітимація. – Одержавлення. – Голодомор як суб’єкт політики. – Янукович і Голодомор. – «На круги своя?» – Криміналізація «заперечення»

У цій главі буде розглянуто проблему використання Голодомору в історичній політиці двома основними групами акторів: владою і опозицією. Треба взяти до уваги ту обставину, що ці поняття – «влада» і «опозиція» в новітній українській історії не мають чіткого змістовного наповнення через те, що одні й ті самі фігури і групи впродовж щонайменше двадцяти років невпинно мандрували між цими двома субстанціями. Подібно до будь-яких інших різновидів політики історична політика функціонувала в двох іпостасях: реальній і віртуальній. Реальна історична політика була підпорядкована реалізації конкретних завдань: дискредитації опонентів, мобілізації прихильників, відволікання уваги суспільства від нагальних соціальних, економічних, гуманітарних проблем. Віртуальна політика: гасла, моралізаторство, пафосні заяви та акції де-факто призначалася «широким колам громадськості» і підпорядковувалася реальній, в певному сенсі, була димовою завісою для неї. В будь-якому разі Голодомор у виконанні політиків передусім був об’єктом і суб’єктом реалізації політичного інтересу.

Голодомор і влада: інтерес

Зі здобуттям незалежності тема голоду 1932—1933 років певний час залишалася традиційним доменом політиків національно-демократичного і націоналістичного спрямування, на рівні публічного дискурсу головними адептами Голодомору залишалися літературно-мистецька і частково наукова інтелігенція та громадські організації, діяльність яких фокусувалася на радикальній ревізії радянської історії (зокрема «Меморіал»). Постійними і радикальними опонентами виступали «ліві», передусім комуністи.

Представники влади досить швидко оцінили політико-ідеологічний та мобілізаційний потенціал теми. Вже за часів Л. Кравчука спостерігалася досить активна позиційна риторика президента щодо «тоталітарного минулого», зокрема й голоду 1932—1933 років. Л. Кравчук дуже вдало скористався темою засудження «злочинів комунізму», аби максимально віддалити, відокремити себе особисто від цього минулого та відповідальності за нього – саме шляхом активного сприяння новому «націонал-демократичному» істеблішменту в його символічній «боротьбі з комунізмом» та «спадщиною тоталітаризму». Тема голоду 1932—1933 років була, крім іншого, важливим чинником мобілізації частини націонал-демократів, передусім літературно-мистецького істеблішменту, на підтримку ще слабкої президентської влади.

Якщо згадувати Л. Кучму, не можна не помітити, що для нього особисто проблеми звернення до радянського минулого та його «первісних гріхів» взагалі не мали самодостатнього ідеологічного значення. Він звертався до них з формально-прагматичних мотивів – чи то в рамках ситуативної політичної гри, чи то за порадами свого найближчого оточення.

Залежно від порад чи поточних політичних інтересів, він міг бути або активним пропагандистом символіки і комеморативних практик, пов’язаних з Голодомором як злочином комуністичного режиму, або негласним покровителем ініціаторів ювілеїв В. Щербицького та українського комсомолу – хоча і в цьому разі варто шукати в його діях не так особливі ідеологічні преференції, як прагматизм технократа у використанні ідеологічних баталій.

Коли ж ідеться про законодавчу владу і політичні сили, представлені в парламенті, справді можна твердити про намагання протистояти антикомуністичній ревізії національної історії – утім це стосується головним чином періоду відносного панування⁶¹ «лівих» у парламенті (1990—2000). Оскільки для «лівих» (переважно комуністів, представлених КПУ та політичних гомункулів на зразок Прогресивної соціалістичної партії України) питання ідеології були не лише традиційно важливою сферою життєдіяльності, а й надзвичайно вагомим засобом утримання політичної легітимності серед радянсько-ностальгійної частини населення. Вони досить успішно гальмували всі спроби (реальні та уявлені) націонал-демократів та їхніх союзників зафіксувати антикомуністичну ревізію української історії на рівні державної політики, аж доки 2000 р. не трапилася ситуативна фракційна перестановка сил у Верховній Раді, після якої розпочався політичний занепад «лівих».

Зрештою, варто пам’ятати й про те, що автори тверджень про «проект амнезії» дещо перебільшували ступінь «стурбованості» влади 1990-х – початку 2000-х своїм комуністичним минулим і нібито пов’язаним з цим острахом делегітимації у суспільній свідомості. Якщо йдеться про часи Л. Кравчука, ці міркування варто визнати слушними, бо інерція антикомунізму кінця 1980-х – початку 1990-х була ще досить потужною, і Л. Кравчук мав ураховувати ідеологічні амбіції націонал-демократів.

Якщо йдеться про часи Л. Кучми, ситуація вже була якісно іншою. Влада (і президентська, і законодавча) успадкували її удавані і реальні «гріхи» і була стурбована іншими, значно ближчими до неї у часі й просторі проблемами: економічними (не в останню чергу пов’язаними з перерозподілом власності й особистим збагаченням) і «політико-економічними» (боротьба за перерозподіл влади і власності). Ідеологічні питання, зокрема й такі, як ревізія історії, мали для неї значення лише тоді, коли прямо чи опосередковано були пов’язані з першими двома.

Зрештою, з плином часу виник цілий комплекс стійких понять, своєрідна ідеологічна «буферна зона», яка надійно захищала можновладців від атак тих, хто вимагав «суду над комунізмом» чи «другого Нюрнберга»⁶². Ця буферна зона була тим надійніша, що в Україні, як і в більшості колишніх радянських республік (за винятком, мабуть, лише Прибалтики та Вірменії), не сталося того, що у післявоєнній Німеччині назвали «денацифікацією», а у пострадянських і посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи – «декомунізацією», «люстраціями» тощо.

Не слід забувати і про те, що згадану буферну зону разом будували як колишні представники комуністичної номенклатури, що зберегли владу, так і їхні опоненти з «націонал-демократичного» табору, частина з яких сама увійшла до владних структур. На початку 1990-х років між цими двома силами був досягнутий негласний компроміс, заснований на формальній спільності інтересів – побудові української державності. Причому якщо серед націонал-демократів були діячі, для яких «побудова української державності» була не формальним символом чи зручним гаслом для пристосування при «новій» владі, а й справді справою морального обов’язку (це стосується передусім частини колишніх дисидентів), то для переважної більшості комуністичної номенклатури, яка перетворилася на номенклатуру нової держави, гасла державотворення були передусім зручним знаряддям утримання влади і засобом власної легітимації.

Колишні комуністи перетворилися на націоналістів і з не меншим запалом, ніж їх недавні опоненти, заходилися публічно засуджувати «злочини тоталітарного режиму»⁶³, таким чином нейтралізувавши можливі звинувачення на свою адресу.

Зрозуміло, що ті, хто відновив Комуністичну партію України у 1993 році, успадкували її удавані і реальні «гріхи» – створили в своїй особі додатковий буфер для можновладців – своїх колишніх колег. Боротьба з комунізмом і комуністичною спадщиною в особі тих, хто офіційно успадкував комуністичне минуле і став на його захист, стали зручною формою містифікації суспільства і відволікання уваги від масштабного переділу влади і власності в 1990-ті роки.

Зрештою, варто згадати й те, що тема тоталітарного минулого і голоду 1932—1933 років поверталася до колективних уявлень про минуле на тлі масштабної соціально-економічної кризи, коли переважна частина населення України переймалася передусім питанням виживання в нових, надзвичайно складних і незвичних суспільних умовах. Будь-які сигнали з політикуму, спрямовані на мобілізацію проти «важкого минулого», не викликали в цей час помітного резонансу в суспільстві, яке переймалося важким сьогоденням.

Важкий досвід сучасної повсякденності і супутня соціально-психологічна депресія, з одного боку, актуалізували спогади про важкі випробовування у минулому, з іншого – нівелювали гостроту сприйняття травматичного досвіду минулого. Не можна не помітити, що суспільний інтерес до теми голоду 1932—1933 років значно пожвавився у 2003—2007 роках як завдяки активізації політики пам’яті з боку президента, так і завдяки покращенню соціально-економічної ситуації.

За часів В. Ющенка політична інструменталізація Голодомору вийшла на якісно новий щабель. Тема голоду стала складової гострої боротьби за політичну владу. Утилітарне використання теми досягло апогею в діяльності усіх конкуруючих сил, незалежно від того, відстоювали вони «геноцидну» версію чи заперечували її. Саме в цей час питання визнання Голодомору геноцидом стало питанням зовнішньої політики. Саме з В. Ющенка Голодомор став першою в незалежній Україні спробою юридично-політичними засобами регулювати питання інтерпретації минулого – аж до спроб запровадження кримінальної відповідальності за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 років.

Цікаво, що утилітарне використання теми не зменшилося і за часів правління головного суперника «історичного президента». Правлячий клас часів В. Януковича визнав практичні можливості Голодомору у справі власної легітимації, хоча й у підкорегованому вигляді. Тим не менш, практично всі політичні сили, опоненти В. Януковича доклали чималих зусиль для використання Голодомору в політичній і моральній делегітимації президента, який своїми діями відкрив одну з найтрагічніших сторінок новітньої історії України.

Після 2014 року відновилися алгоритми політичної інструменталізації Голодомору групами у владі, способи і форми репрезентації, які були створені за часів В. Ющенка. Щоправда, в міжнародній політиці Голодомор зі сфери «війни пам’ятей» перейшов у сферу неоголошеної війни з Росією: він став важливим маркером для репрезентації Росії як одвічного ворога України. Усі ці обставини варто брати до уваги, оглядаючи динаміку дій влади в царині «політики пам’яті» в Україні стосовно голоду 1932—1933 років.

Політична легітимація

Мабуть, першою офіційною практичною дією центральної влади в Україні стосовно голоду 1932—1933 рр. було розпорядження прем’єр-міністра В. Фокіна від 26 серпня 1992 р. про фінансування будівництва комплексу «Дзвони світу» у м. Лубни Полтавської області. Йшлося про 1 млн карбованців. В Лубнах насипали курган, встановили хрест і дзвін.

Перший президент України Л. Кравчук, який вже звично користувався гаслами національно-демократичної опозиції періоду перебудови (йдеться про Рух), формально досить активно сприяв організації акцій, присвячених 60-й річниці голоду 1932—1933 рр. Чималою мірою його підштовхували до цього культурні діячі, які перетворилися на державних чиновників високого рангу⁶⁴, та «діаспорна номенклатура», яка через них здобула голос і моральну вагу в деяких питаннях культурної політики України⁶⁵. Водночас, не можна не помітити його прагнення ідеологічно нейтралізувати проблему – Л. Кравчук шукав опертя в «націонал-демократичному» таборі для боротьби проти своїх колишніх однопартійців у Верховній Раді, водночас намагаючись не загострювати конфлікт з потужним «лівим» лобі в парламенті. Тому він не був зацікавлений у надто радикальних діях, пов’язаних із засудженням «злочинів комуністичного режиму».

19 лютого 1993 р. Л. Кравчук видав указ, якому судилося відкрити серію офіційних звернень президентської влади до теми голоду 1932— 1933 рр. – «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Незважаючи на доволі технічний характер указу – йшлося про проведення у вересні 1993 р. «Днів Скорботи і Пам’яті жертв Голодомору» та відповідні організаційні заходи – документ був дуже важливою віхою у державній легітимації теми. Вживання слова голодомор у тексті указу мало велике символіко-ідеологічне значення: цим не лише «узаконювався» сам термін, він легітимував ту версію бачення і розуміння голоду 1932—1933 років, якій судилося стати «єдино правильною». Саме слово містило «закодовану» інформацію про причини і наслідки, встановлювало межі інтерпретації і розуміння історичного явища.

Указ також можна вважати першою офіційною спробою держави «інтернаціоналізувати» питання про голод 1932—1933 рр.: Міністерство закордонних справ отримало вказівку звернутися до ЮНЕСКО з пропозицією внести до календаря цієї організації згадки про 60-ту річницю трагедії. До організаційного комітету Днів Скорботи було запрошено 13 представників української діаспори Заходу та СНД, які очолювали найвпливовіші українські діаспорні організації⁶⁶, та двох іноземців – американця Джеймса Мейса і англійця Роберта Конквеста.

Водночас указ не містив жодних натяків на винуватців голоду, хоча «націонал-демократи» з президентського оточення явно намагалися загострити проблему. У травні 1993 р. у програмі офіційних заходів, яка була запропонована Організаційним комітетом, містився пункт щодо проведення Народного суду (Трибуналу) над винними у голодоморі⁶⁷, а «Дні Скорботи і Пам’яті жертв голодомору» планувалися як масштабна сценарна постановка (здійснити яку закликалися кращі режисерські сили – Ю. Ільєнко, М. Мащенко, Л. Осика). В червні того ж року сценарно-постановочний компонент з програми зник⁶⁸. Ідея проведення трибуналу, мабуть, також здалася надто радикальною – він так і не відбувся, хоча за кошторисом заходів, датованим липнем 1993 р., його проведення ще передбачалося. Цікаво, що трибунал разом з панахидою та хресною ходою чомусь мав стати державі більше як в 148,6 млн купоно-карбованців – це складало більше половини бюджету всієї програми заходів⁶⁹.

У вересні 1993 р. Л. Кравчук взяв участь у міжнародній конференції «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки» – присутність першої особи на конференції сприймалась як важливе свідчення зацікавленості влади у «відновленні історичної правди». Навіть більше, Л. Кравчук заявив: «Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру»⁷⁰. Певну пікантність цій заяві надавала та обставина, що за десять років до цього Л. Кравчук особисто був активним організатором контрпропагандистських акцій, спрямованих проти «розв’язаної на Заході антирадянської кампанії з нагоди так званого “50-ліття штучного голоду на Україні“»⁷¹. Згадана конференція може слугувати і зразком крайньої політичної актуалізації теми голоду 1932—1933 років: у виступах учасників (серед яких переважали політики і громадські активісти) голод згадувався у контексті таких проблем, як ядерний статус України, статус Севастополя і Криму, розподіл спадщини Радянського Союзу.

У червні 1993 р. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні⁷² виступила з ініціативою створення тимчасової комісії Верховної Ради України, що на «основі документів, які були у науковому обігу, змогла б кваліфікувати голодомор як злочин проти українського народу, акт безпосереднього геноциду, що підірвав його генофонд і духовно-культурний потенціал». справу далі мали передати до Міжнародного суду в Гаазі⁷³.

Інститут історії України Національної академії наук України «на виконання указу Президента України» запропонував Верховній Раді України «розглянути питання про голод 1932—1933 рр. в Україні і дати таку оцінку цій акції, яка не суперечила б істині… склалась ситуація, коли необхідна офіційна оцінка голодомору як цілеспрямованої акції тоталітарної держави. – Виокремлення моє. – Г. К.»⁷⁴. Як на прецедент автори пропозиції посилалися на висновки комісій Конгресу США та міжнародної комісії юристів і вчених 1988 р. і вказували на ту обставину, що офіційна оцінка, яка містилась у постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 р., «не повністю відповідає дійсності».