Частина перша

Як добре, коли яблуні розквітають! Аромат у них не такий сильний, як у вишень, але куди п’янкіший. Мов медом повітря просякнуте, і хороше так дихається ним!

Сядеш так, озирнешся довкола – і ніби тільки і є на світі ці дерева в біло-рожевих квітах, трава зелена й теплий вітер, що так і заколисує, і відносить думки кудись далеко…

Зелена стіна верболозу, що слугував замість паркана навколо маленького обійстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати її від невсипущого ока сусідки – баби Райки. І слава Богу! Не бачить – то і не буде знову гудіти чоловікові, що «твоя Горпина годинами витріщається на що-небудь, або гав ловить, а діла робити не хоче…» Та ну його, те діло! Хіба усе переробиш? З досвітку до смеркання товчешся, світу білого не бачиш, а того діла менше не робиться… Та й допомоги нема ніякої, все на її руки. Чоловік хіба в полі працює, а так – усе більш у пана наймається на всеньке літо, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидві вже не в колисці – одній шість років, другій чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хаті лишити – старша за меншою пригляне.

– Мамо! Оленка б’ється! – долинув крик з-поза хати.

Посидиш тут…

Побігла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малі поторохтіли далі, тільки смуга за ними. Діти… Тільки і їхнього, поки ще не попідростали…

Вечоріє.

Треба далі йти щось робити…

І лише коли зорі повідкривали очі і без цікавості стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти і сісти під хатою.

Тиша тепер…

Ніч уже, спить малеча. А чоловіка не буде аж до п’ятниці.

Чи сумно їй одній? Та нема вдень коли сумувати, а вночі… Хіба вийде вона отак, посидить, на зорі подивиться, коли чоловік вдома? Одній теж непогано. Спокійно. Ніхто не кпинить тебе, не дорікає, нікому догоджати не треба…

А ніч така ясна, місячна, що хоч до ранку сиди.

Замріявшись, жінка геть не рахувала часу. Та і навіщо його рахувати? Весняні ночі короткі, скоро й сонце встане, а тоді – знову день і все спочатку. Коли ще можна відчути себе майже вільною? І в дівоцтві рідко коли вдавалося вивільнятися з-під пильного материного ока, а коли заміж вийшла – то й мови немає. Степан на десять років від неї старший, і серйозний чоловік. Порядок любить, і щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за інших гірша? І корові, й поросятам дає раду, і городина родить, і діти ситі й здорові, хвала богові… Та все одно – не догодиш. І що тут сказати…

Але думки її вже відірвалися від звичного свого кола щоденних турбот і злітали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольські очі – небесні зірки. І так хороше було на серці, і так чомусь тужно…

Аж раптом якийсь різкий звук вирвав її із задуми: бемкнуло кілька разів голосно, ніби десь дзвін ударив. Аж підхопилася; але які ж дзвони уночі?

А тут ще й з боку лісу крик долинув – та страшний такий! Чи звіриний, чи людський. А ліс недалеко – ще дві хати, та й ліс, хатина їхня на самій околиці…

Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.

Прошепотіла молитву перед іконою і сховалася на печі під рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звуків знадвору.

Проте більше нічого дивного не вчувалося.

Заспокоївшись, жінка невдовзі заснула.

Ранок зустрів її рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лісу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрібна, щоб росли добре. А вчора так і не сходила. То ж треба йти хутко, поки діти не прокинулися.

Узяла рядно та й пішла собі.

Знайома галявинка, поблизу якої зазвичай кропиву різала, зустріла щасливим щебетом. Геть збожеволіло птаство від буйства весняного – такі пісні виводять, що куди там тим музикам! Постояла, заслухалася… Схаменулася швидко – треба ж кропиву різати. Зуби стисла, взяла рукою оберемок молодої кропиви. Ніби голками гарячими руку пронизало. Спочатку завжди боляче, поки руки не звикнуть. А потім притерпишся – і вже ніби й не помічаєш того болю.

Швидко старим серпом ціле рядно нарізала. І коли стала вже те рядно за кінці зв’язувати, раптом почула стогін. Насторожилася; тиша. Й коли уже вирішила, що приверзлося, стогін повторився знову.

Серце калатало від страху аж десь у горлі, але ноги вже самі обережно несли до кущів, звідки ті стогони долинали.

Підійшла, поглянула обережно – і сама охнула – людина лежить долілиць на землі.

Чоловік якийсь, як панич убраний.

Вже сміливіше розсунула гілки і підійшла ближче.

– Гей… Що з вами?

Панич враз стрепенувся і через силу повернувся до неї. Його бліде – ні кровинки в щоках – обличчя перекошене мукою.

Якусь хвилину мовчки дививсь на неї, а потім з аж сірих губ злетів якийсь шепіт, проте вона не розібрала ні слова.

– Що ви кажете?

Горпина вже забула про свій колишній страх і схилилася над незнайомцем.

– Сховай мене… Нагороджу, як забажаєш, тільки допоможи мені сховатися… Не повинні тут мене бачити…

– Та що з вами, пане?

– Розкажу все потім, тільки заховай мене… Не можна мені тут бути…

– От лихо таке… Та куди ж я вас заховаю?

Каламутні очі незнайомця на мить пояснішали.

– До себе відведи… Ти ж тут живеш недалеко…

Не здивувалася Горпина – звісно, недалеко, не стала би вона з того краю села сюди іти по кропиву.

– То підіймайтеся, отак, потроху…

Незнайомець знову застогнав і, опираючись на її плече, поволі підвівся. Тільки тепер вона побачила рану у нього на грудях – страшний величезний опік. Порвана сорочка теліпалася брудними від крові клаптями.

– Ой лишенько… – зойкнула вона.

– Нічого страшного, заживе, як на собаці… – прошипів поранений.

– Тільки б сховатися…

Чоловік, опираючись на руку Горпини, поволі став вибиратися з заростей. Видно було, що кожен крок дається йому через силу, і сили тієї в нього майже не лишилося.

У Горпини аж сльози виступили на очі – так жаль було цього чоловіка і страшно тієї рани…

Вона не знайшла нічого розумнішого, як витрусити кропиву геть і накинути рядно незнайомцеві на плечі.

Тільки по дорозі до хати Горпині потроху почало доходити, що вона робить. Веде додому до себе незнайомця, пораненого, який від когось ховається. Та ще б коли чоловік був удома, то півбіди, а так бозна-що можуть люди подумати… Але і покинути його напризволяще вона теж не могла.

Кілька хвилин, поки вони йшли від лісу до хати, видалися їй за години; проте даремне вона так нітилася, що аж ховала голову в плечі – нікого з сусідів не видно було надворі. Навіть всюдисуща баба Райка кудись поділася, хвала богові…

Вже опинившись у власному подвір’ї, Горпина повела було незнайомця до хати, але тут він запротестував:

– Краще… куди-небудь… не в хату.

– Але тоді куди ж? – Горпина геть розгубилася.

– Ну мають же бути якісь… Для сіна там, чи ще для чого…

– Хіба що в клуню?

– Тоді в клуню…

Коли поранений простягнувся долі, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати і принесла в глекові холодної води. Чоловік жадібно припав до глека і за мить лишив його порожнім.

Кілька оберемків старого сіна, вкриті рядном, перетворилися на непогану постіль незнайомцеві, куди він відразу ж і звалився, закривши очі.

Горпина вийшла з клуні і перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтіли.

Але треба було робити щось далі, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо він не хоче нікому потрапляти на очі, тоді доведеться самій промити рану.

Повернулася з чистими ганчірками і старою сорочкою – хай і латана, та все ж чиста.

– Пане…

Він відкрив очі і повернувся до неї.

– Дайте я промию вашу рану.

– Пусте…

– Ні, не пусте. Треба промити.

Він більше не пручався; підвівся і допоміг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахміття.

Якомога обережніше, вона витерла мокрою ганчіркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справді сильний опік.

– Ви попеклися? – запитала обережно.

– Так сталося… – тільки й була відповідь.

– Я зараз вас перев’яжу.

Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було ніяково торкатися тіла незнайомого чоловіка, до того ж таким гарним було це тіло… Шкіра біла і ніжна, як у дитини.

– Одягніть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…

Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому він дивиться на неї так дивно?

Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину і знову опустився на свою постіль.

– Ви, може, їсти хочете?

Незнайомець лише заперечно похитав головою.

– Мені відпочити потрібно…

– Звичайно, спіть собі. Коли чогось треба, я надворі.

Чоловік раптом посміхнувся.

Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона відразу не помітила, який він гарний? Вродливе обличчя і очі – на пів того обличчя. Кучері чорні на високий білий лоб падають. І дивиться так…

– Дякую.

Вона ніби прокинулася.

Ховаючи очі, зібрала бігом своє шмаття – й сорочку його прихопила – і чкурнула геть.

Цілий день, метаючись по подвір’ю, ніяк заспокоїтись не могла. Купу роботи переробила – ще й прати до ставка пішла.

Вона раніше ніколи не бачила такої матерії, з якої була ця сорочка зроблена – тонка й міцна, вона ніби аж переливалася. Шкода, що порвана – мабуть, купу грошей коштує… Хто ж цей дивний чоловік? Тільки пан якийсь. Руки в нього панські – вона помітила – пальці, як у дівчини, і долоні гладенькі, без мозолів. Вона сама ніколи не могла такими руками похвалитися. Тоді звідки ж він прийшов? І чого мусить від когось ховатися?

Цікавість упереміж з неясним страхом не давали їй спокою; двічі вона обережно зазирала до клуні, але він спав. Лишила ще води і хліба, й вийшла тихенько.

А коли звечоріло, страхи почали зростати. А якщо чоловік раптом додому повернеться? Бувало ж таке. Прийде перевірити, як тут його господарство. І що вона йому скаже? Як пояснить?

Її неймовірно тягнуло піти провідати свого врятованого, але вона з усіх сил себе стримувала. І лише коли геть споночіло, взяла миску каші і прихопила каганця з собою.

Обережно відкрила двері – тихо й темно, тільки миші шкребуться десь.

– Пане!

Відповіді не було. Слабке світло каганця освітило порожню постіль у кутку.

Нікого.

Здивована і налякана, вона кинулася до дверей, і ледве не збила з ніг свого підопічного.

– Ой!

Чоловік упіймав каганця, який вже летів додолу.

– Злякав тебе?

– Я… Я поїсти принесла вам, – ледве видихнула Горпина.

– Досить звертатися до мене, як до пана. Я не пан.

– Тоді як вас називати?

– По імені. Я – Беат.

– Як-як?

– Беат.

– Ой, ім’я таке, що й не вимовлю…

– Тоді називай мене так, як тобі зручно, – посміхнувся він.

Горпина поглянула недовірливо.

– А хіба так можна?

– Тобі – можна.

І знову всміхається. Якого кольору у нього очі?

– Тоді, може, Богданом? – запитала, ніяковіючи.

Чоловік скривився.

– Вигадай щось інше.

– А Гнатом? Трохи схоже…

– Гнатом – вже краще.

Він стояв навпроти неї, і вона ледве діставала йому до плеча. Високий. Тільки сорочка ця латана на ньому кумедно дивиться. І рукава короткі.

Чоловік мовчки повернувся на свою купу сіна і махнув рукою Горпині, пропонуючи сісти поряд.

– Може, поміняти вам пов’язку?

– Її взагалі можна зняти. Я почуваюся набагато ліпше.

Як не дивно, він і справді мав набагато кращий вигляд, ніж вранці.

Сам стягнув сорочку і кинув поряд.

Він сидів, не поворухнувшись, поки вона розплутувала вузол, а потім обережно знімала пов’язку. І тут же їй забракло повітря – на місці, де ще вранці був страшний опік, тепер лишилася тільки червона пляма!

Проте Гната це зовсім не здивувало.

– На мені все заживає дуже швидко, я ж казав, – весело мовив він.

– І як же звуть мою рятівницю?

– Горпина…

– Дякую тобі за допомогу, Горпинко, – м’яко сказав він раптом.

– Та що ви… Я ж нічого такого не зробила…

– Я думаю інакше.

Він поглянув на неї пильно.

– Тобі, мабуть, цікаво, хто я в біса такий і як мене сюди занесло, так?

Вона лише кивнула.

– На жаль, я можу розповісти не так багато. Мені нічого додати до свого імені. І я здалеку, дуже здалеку. Я повертався додому, коли випадково натрапив на… на ворога. Убити він мене не міг, а от відібрати сили – у нього вийшло. Я відбився, але вже не міг утекти… А сонце мені ще додало б… Але потім з’явилася ти і мене врятувала. Тепер мені потрібно ще день чи два, щоб відновити сили, і більше я не буду обтяжувати тебе своєю присутністю… Не проженеш?

– Та що ви… Живіть, скільки треба. От тільки що клуня…

– Чудова клуня. А мишей я не боюся.

Він раптом взяв її за руку, обережно провів пальцями по долоні і… поцілував. Від несподіванки бідна Горпина зайнялася маковим цвітом – їй поцілували руку, мов якійсь пані!

– Та що ви…

Вихопила свою руку і не знала, куди подіти очі.

– Я вже буду йти…

– І не складеш мені компанію?

– Ви так говорите… Такі слова… Я не…

– Я хотів запитати, чи можеш ти ще трішки посидіти тут, чи тобі конче потрібно бігти до темної хати, де сплять дві маленькі дівчинки.

Вона не знайшла що відповісти. Їй справді не хотілося йти. Але й залишатися біля нього…

Тим часом Гнат, ніби й не чекаючи відповіді, раптом поклав їй голову на коліна. Спокійно і впевнено, ніби робив це раніше вже тисячу разів.

Горпина геть розгубилася. Вивільнитися й тікати? Але…

– Чому ти тремтиш? – тихо запитав він, лукаво позираючи на неї знизу вгору.

– Невже боїшся мене? Сама врятувала, а тепер боїшся…

– Не боюся… Але…

Горпина нарешті зібралася з духом.

– Але я заміжня…

Гнат навіть не поворухнувся.

– Якщо ти вважатимеш, що я поводжуся непристойно, просто скажи мені про це, гаразд?

– Гаразд… – видушила з себе Горпина.

Але більш нічого не змогла сказати. Натомість не втрималася – і обережно доторкнулася його волосся.

Він подивися їй в очі – і так вабив нестримно той погляд, що вона геть розгубилася. Отак сиділи і дивилися одне на одного, точніше, вона сиділа, а його голова так і лежала у неї на колінах.

– Поцілуй мене, – раптом попросив він.

– Що?…

– Поцілуй мене.

І очі закрив.

От зараз би підхопитися, сказати йому… Але чому вона вже нахиляється до нього? Так манять ці червоні губи… От тільки доторкнутися – й тікати, запертися в хаті і сидіти там…

Ледь – ледь доторкнулася й зупинилася.

Він відкрив очі. Самі очі сміються.

– Дурненька…

Обережно ковзнув губами по її губах, мов би розбираючи смак, ніжно і легко. А потім раптом припав – палко, аж гаряча хвиля прокотилася по всьому тілу… І знову відпустив. І знову… Не зчулася, як уже мліла в його обіймах, а він неквапливо гладив долонями її обличчя, цілував закриті очі – і знову повертався до губ…

– Які в тебе губи солодкі… – прошепотів у саме вухо.

А тонкі пальці вже знімали з голови очіпок.

Важка коса упала на плечі.

Обіймаючи її однією рукою, іншою швидко розплів косу. Волосся розсипалося рудою хвилею.

– Яка ти гарна… Як русалка. Ти колись бачила русалок?

Вона лише похитала головою, не наважуючись відкрити очей. А раптом це сон, і він зараз розвіється, ледве вона відкриє очі? Такий гріховний і солодкий сон… Степан ніколи не цілував її так.

Гнат тим часом гладив її волосся і обережно розплутував заплутані прядки. Вона боялася навіть дихнути.

– Горпинко… Ти все ще боїшся? Я не скривджу тебе.

– Але це гріх… – нарешті змогла вимовити вона.

– Що – гріх?

– Те, що ми робимо…

– Точніше, те, що я роблю, – знову посміхнувся він.

– А ти нічого гріховного не робиш. Просто хочеш втекти від мене. Хоча якраз це – гріх, тому що насправді ти йти не бажаєш, але силуєш себе. Навіщо? Хіба ти не хочеш просто лишитися зі мною і ні про що не думати? Гріх – тільки те, що ти сама вважаєш гріхом. І любити – це не гріх. Хіба тобі не хочеться крихту ласки?

Вона не змогла заперечити. Тим паче тепер, коли його губи ковзають легкими доторками по її шиї, а пальці вже розв’язують комір сорочки…

Вона більше не пручалася – ні коли він обережно знімав з неї одяг, ні коли поклав на свою постіль. Це було сном – тому що те, що відбувається, надто чудово, щоб бути правдою… Він не поспішав – він пестив її тіло, покривав його цілунками. Вона мліла і танула й тільки звивалася під його руками, боячись зайвий раз дихнути… І коли він нарешті взяв її, вона вже не знала, на якому вона світі…

А коли все закінчилося, то лише для того, аби початися знову. Тільки тепер вона вже ні про що не думала – і сама пестила його, спочатку несміливо, а потім все розкутіше. Він був чудовий… Відповідав на кожен її доторк, тремтів від її рук і стогнав від блаженства так само, як і вона… Його кучері ніжною хвилею лоскотали її шкіру, а від долонь його ішов струмінь тепла… Нічого подібного вона не переживала ніколи. Вони цілували і пестили одне одного знову і знову, майже не зупиняючись, то зливалися в одне, то роз’єднувалися, аби знову з’єднатися…

А коли нарешті зупинилися, то в обох уже не було сил.

Вона лежала у нього на грудях.

– Дивна ти… – раптом тихо сказав він.

– Чому дивна?

– Віддаєшся не тільки тілом, а і всією душею…

– А це неправильно?

– Це чудово… У мене ще не було такої.

Щось схоже на ревнощі пройняло її серце.

– А багато у тебе було жінок?

– Вони не такі, як ти…

Знадвору долинув рев корови.

– Мабуть, уже пізно… Мені треба йти.

– Не пізно, рано… Ще не йди.

– Не можу… Їсти дітям треба зварити.

Він нарешті відпустив її.

Похапцем вдяглася, підхопила свій очіпок – і до дверей.

Сліпуче сонце вдарило в очі. Дійсно, рано… Корова і свині мало не розвалюють повітку, а голодні діти граються перед хатою.

Що це було?

Що це було з нею…

Поки поралася, поки їсти готувала і робила свою щоденну роботу, думки ніяк не полишали минулої ночі. Як це могло статися? Вона завжди була порядною жінкою, і за все життя знала лише одного чоловіка – Степана. Навіть в дівоцтві ні з ким іншим не цілувалася… То як вона могла зважитися на зраду? Що було такого в незнайомцеві, що змусило її про все забути, геть втратити голову? І чому, як вона себе не картає, а все одно згадує знову і знову все, що цієї шаленої ночі відбувалося, і солодко озивається все тіло на ті думки гріховні?

Давно вже пора було б віднести Гнатові їсти, але вона ніяк не могла зважитися зайти туди, де кожна пилинка була свідком її зради…

Лише десь по обіді зважилася – все-таки, не сидіти ж йому голодному!