Корсунська операція Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельності противника, після наради вирішив відступати із Корсуня на Богуслав під захистом табору з возів, але на шляху відступу козаки на чолі з Максимом Кривоносом перекопали прохід глибокими ровами і завалили деревами. Військо Потоцького в широкій балці, затиснутої з одного боку болотом, а з іншого кручами, наштовхнулося на перекопи і завали, та змушене було зупинитися. На стрімкому схилі вози переверталися, табір втратив порядок, не міг розгорнути артилерію. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащі Кривоносом, визвав паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-Бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена[7].
Після бою сотник Тихон Лобода під'їхав до обозу, організованому Гликерією.
– Ну, що, жіночки, святкуйте перемогу славних синів землі нашої, – сказав в запалі Тихон, стираючи сліди пороху зі свого обличчя. – Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть підійти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.
– То вам свято, а нам робота – поранених шукати, – сказала баба Одарка.
– Наші втрати повинні бути невеликі, – відізвався Тихон, – хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!
– Ти Павла не бачив? – запитала Гликерія чоловіка.
– Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.
– Та де ж він? – переживала Гликерія. – Марійка, баби, гайда, шукати поранених.
Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.
– Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, – сказала Марічка і стала тягнути козака.
Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
– Ух, важкий, – Марічка ніяк не могла затягти його на візок.
– Позвол мі помоч, пані, – звернувся до неї поранений поляк.
– Допоможи, – сказала Марічка, – і сам сідай на підводу.
Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.
Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.
– Скільки у тебе поранених, Марійка? – запитала бабуся.
– Восьмеро, один сильно важкий, – відповіла Марічка.
– Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, – сказала Гликерія.
– А Пашка знайшовся? – запитала Марічка у матері.
– Він сам мене знайшов, – відповіла Гликерія, – цілий, неушкоджений, слава Богу. Пішли, подивимось твоїх поранених.
Гликерія, Явдоха і Марічка пішли до підводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марічка знайшла першим, відкрив очі.
– От дівка, одних поляків понаходила, – засміялася Явдоха. – Двоє козаків, шестеро поляків.
– Зараз усіх лікувати будемо, потерпіть милі, – сказала Гликерія, – хто може встати, йдіть до вогнища зараз і нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блідий такий, ледь живий.
– Він, мамо, багато крові втратив, рана на спині глибока, я кров зупинила, – Марічка підклала сіна під голову драгуна.
– Красунчик, але не видужає, марний клопіт, треба його залишити, не доїде, – зауважила Явдоха.
– Не каркай, будемо виходжувати, – обірвала її Гликерія, – не таких на ноги підіймали.
– Ну, ну, лікуйте, – Явдоха обняла пораненого в ногу козака і допомогла йому дійти до вогнища.
– Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, – пожартував дядько Іван.
– А що мені, я молода, а хлопців – чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.
– Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, – заключив дядько Іван. – Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?
– Джьенкуе[9], – відповів на запрошення жовнір, сідаючи, – ай! – закричав він від несподіванки.
До нього підійшла Василина:
– А ну, покажи рану, – вона розірвала штанину, – так, осколок в нозі, операцію тобі будемо робити, терпи поки, як звуть тебе? – запитала вона молоденького жовніра. – Твоє ім’я?
– Мам на ім’є Радзимиш, – відповів жовнір.
– Скільки ж тобі років? Лят скільки? – запитав дядько Іван.
– Мам дваджьешьчя лят[10], – поляк показав двічі обидві долоні.
– Двадцять, який молодий, – сказала Одарка, – а моєму Олесю буде тридцять, а серце матері болить.
– Що ж з тобою робити? – запитала Василина хлопця. – Зараз самий раз операцію робити, сонце сідає, муха спати відлітає.
– Ось тобі й маєш, ось і поїли кулешу, – жалкував дядько Іван.
– На ранок залишати – втрата часу, – продовжувала Василина, – і запалення може піти, а там біди не оберешся. Будемо доставати, терпи, хлопець. Іван, неси дошки, давай, лягай на дошки. Явдоха, потримаєш його. Гликерія, дай йому пиття, баба Одарка, дайте йому щось в рот, щоб зціпив зуби.
Гликерія налила жовніру макового відвару, а баба Одарка піднесла стакан горілки.
– На, випий, легше буде, пий залпом, не замислюйся, – сказала вона.
Він слухняно ковтнув і обпік горло:
– Горжки[11].
– Пий, пий, до дна, – підбадьорила баба Одарка.
Хлопець випив і відкинувся на дошках.
Василина кип'ятила інструмент на багатті в солоній воді, а потім пронесла ніж над вогнищем. Гликерія в цей час перетягувала ногу жовніра джгутом.
– Ну, з Богом, Гликерія, тримай його, щоб не втік, – сказала Василина, вимивши руки горілкою і розрізаючи рану.
Марічка в цей час обробляла рани на грудях драгуна. Їй дуже хотілося подивитися, як мати і Василина роблять операцію, але драгун був у забутті, перетягнути його до вогнища було клопітно, потому вона обстежувала його рани, поки сідало сонце.
– Ти ба! Командир, мабуть, – підходячи, сказав дядько Іван, – бач, яке оздоблення, напевно оберст[12] драгунського полку, бачив я таких. Плащ дорогий, рукавички і штани шкіряні, бандолет[13] загубив, видно, в битві.
– Дядько Іван, а чого їх драгунами називають?
– У них прапорці з драконом, звідси і назва. Драгуни наближаються до противника вершки, потім спішуються і воюють, як піхота.
– Рана у нього на спині глибока, – сказала дівчина.
– Що ж він кірасу[14] не надів? Вберігся би.
– Мабуть, не встиг, дуже швидко наші наступали, – відповіла Марічка, протираючи рани і змащуючи їх мазями на лікарських травах.
– Так, наші соколи молодці! А Богдан Хмельницький – славний гетьман, так я скажу. Сміливу операцію затіяв, розумну, козаків полягло мало, а ворог повержений. Іще і всю лядську[15] верхівку в полон взяли. Їхні жовніри відбивалися, а Потоцький з панами сиділи в своїх каретах, так їх усіх тепленьких і привезли в козацький стан. Перев'язала? Ну, нехай спить, накрий його кожухом. Пішли до вогнища, – позвав дядько Іван.
Гликерія і Василина вже закінчували операцію.
– Глянь, ще й викотили кулі, – показала Гликерія, – зашивай, Василина, кінське волосся встав.
– А до чого волосся? – запитав Іван.
О проекте
О подписке