Славним синам роду козацького присвячується

Частина 1. Панночка мóя

1. Зустріч біля криниці

Гликерія, струнка, ще молода козачка поралася біля печі. Вранці її чоловік, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, і ось вже запашна юшка доходила у печі. У вікно заглядало привітне травневе сонце, освітлюючи куточок, де зберігалося кухонне начиння: глиняні глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник і дротове сито для просіювання борошна. Поруч, зліва на стіні, висів мисник^[1] для святкового посуду. В хаті у Гликерії завжди було чисто, стіни вибілені і розмальовані кольоровою глиною, утикані квітами і ароматними травами. У кутку над образами і на вікнах висіли вишиті рушники. А у вікна заглядали червоні маки і разом з ними фіолетові та жовті півники.

– Марічка, принеси води, – позвала Гликерія дочку, – поквапся, мені треба тісто на галушки замішувати, юшка майже готовий.

– Зараз, мамо! – відповіла Марічка і, залишивши сапку в городі, пішла мити ноги, щоб взути свої улюблені червоні черевички.

– Ой, іще ноги миє, – сказала мати, – не можеш до криниці збігати, не взуваючись?

– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – зніяковіла Марічка.

– Куди там, козаки, рано тобі ще про козаків думати.

– А вам же теж було шістнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.

– Згадала, то коли було! Твій батько мені проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч і невисокий, – засміялася Гликерія, – але міцний, що дуб. Давай, біжи, біжи, та не мели там з козаками, неси воду скоріше.

Марічка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрічку, вставила під неї коло лівого вуха ніжну білу дібровну вітряницю і пішла, взявши коромисло і відра. Вона не йшла по вулиці, здавалося, пливла, як лебідка. Струнка, немов берізка, в білій вишитій блузці, червоній тонкого сукна спідниці. А на шиї – до десяти ниток різних бус, а ще хрестик на суворої нитці і образок Богородиці.

– Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марічка зі старою сусідкою, – і вам води принести?

– Дякую тобі, Марічка, мені Тарас приніс. Ти мені краще допоможи курку загнати, перелетіла через паркан окаянна.

У палісаднику топталася строката курка і клювала дощового черв'яка. Марічка поставила відра, виламала лозину і загнала курку у двір.

– От спасибі тобі, Марічка, – подякувала сусідка, – компотом тебе пригостити?

– Ні, дякую, баба Ганя, мені по воду поспішати треба, мати чекає.

Марічка поквапилася до криниці. Неподалік від колодязя під високим в'язом стояли молоді козаки, а поруч з ними на пеньку сидів старий дід Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвіт, козак неповних дев'ятнадцяти років, спритно махав двома шаблями.

– Козак молодий, а вправність стара. Молодець! Перший козак здав іспит, другий, готовсь, – командував дід.

Данило передав шаблю Трохима Лисиці своєму другові та ровеснику Пахому Гордієнко.

– Лях ошуюю, – кричав дід, – куди розвернувся! Я казав зліва, а ти одесную повертаєшся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк^[2]. Передавай шаблі наступному.

– Дід, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.

– Ти на рожон не лізь, молодий ишо. Ти учись у старої гвардії, – говорив дід, набиваючи люльку тютюном.

Пахом передав шаблі Трохиму Лисиці, дев'ятнадцяти років, і той спритно почав обмахуватися ними.

– Ні, ні, не годиться! – закричав дід Яким. – Що ти, як дівка на виданні лозою від мух косно^[3] відбиваєшся. Треба темп дотримуватися. Співай зі мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся. І швидше.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – підхопили козаки.

Трохим вправно махав шаблями в такт пісні.

– О, зовсім інший кисіль, – сказав дід. – Пахомка, бери шаблі, друга спроба, ти вже потщися^[4], не підведи, козак.

Тут козаки побачили Марічку, яка несла коромисло.

– Ти що, Данило, плямами зашарівся весь? Дивись, долоні спітніють, шаблю урониш, – попередив дід. – Так, не дівка – вогонь, ладна, руката, ліпша на хуторі, вся в матір, така ж травниця. І бабка їх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула від руки османця.

– Данило, дружище, ти що обімлів? Ляхів в бою не боявся, а дівки злякався? – шепнув Пахом.

– Марічка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золоті пасма волосся. – Куди йдеш?

– Здоровенькі були козаки, – посміхнулась Марічка, – доброго здоров'я, дід Яким.

– І тобі не хворіти. Ти би мені, Марічка, якесь розтирання дала для кісток, – попросив дід Яким.

– Приходьте, дідусь, сьогодні на суп з галушками, мати варить, я вам і розтирання дам, – запрошувала Марічка.

– Ой, спасибі, тобі, молодиця, уважила діда, прийду, обов'язково прийду.

– Як там Остап Шмат себе почуває? – спросив Пахом.

– Витримає, рана неглибока, вилікуємо, – посміхнулася Марічка, – дайте часу.

– А Кіндрат Тримбач як? – пригадав Пахом свого наставника та побратима.

– У Кіндрата гірше справи. Нога до кістки розрубана. Кажу йому полежати, а він в бій рветься, говорить, як там хлопці без мене обійдуться? – шкодувала Марічка.

– Так, Кіндратка такий, бойовий хлопець, зане^[5] норовистий, що скакун, – підмітив дід.

Марічка поглянула на Данилу та, піймавши на собі його зосереджений погляд, посміхнулась.

– Марічка, а дозволиш тобі відра до хати віднести? – запитав Пахом. – А то ми тобі швидко проводжатого знайдемо, – засміялися козаки.

– Спасибі, нехай вас тут дідусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.

Набравши в колодязі води, Марічка пішла. Дійшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспівали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в поході, ходить слава по землі, чутка йде в народі». Данило Горицвіт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марічка посміхнулась та пішла по стежці, тихенько наспівуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся».

Данило повернув шаблю Пахому.

– Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.

– Ото таку дівку ще заслужити треба, – зауважив дід. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!

– Ага, Марічка минулого літа з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповідав Трохим Лисиця.

– Такій дівці справжній козак потрібен, сокіл сизокрилий, – подивився в небо дід Яким.

– Заради Марічки я осавулом стану! – в запалі сказав Данило.

– О, осавулом він стане! Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дід Яким.

– Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, – замітив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.

– Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! – командував дід.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – затягнув Трохим.

– Лях^[6] ошуюю, – кричав дід, – іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!