Каетан Ігнацій Солтик гнівався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рідній Польщі ані Любомирських, ані Чарторийських, цих руйнівників Корони! Од злості йшов він поспіхом, а від того в цей прохолодний вечір було йому спекотно. На чолі та підборідді виступив піт. Єпископ Краківський швидко рухався грунтовою алеєю парку палацу Вілянув у бік парадних воріт. Гості ж Любомирських – у гарному настрої сунули йому назустріч. Жіночий щебет, сміх та музика видавались єпископу какофонією, недоречною в такі буремні для Польщі часи. Один із гостей ледь не зіштовхнувся з архієпископом- той роздратовано відштовхнув неуважного молодика. В кінці алеї Каетан Ігнацій Солтик оминув череду карет. Коні, які довезли до палацу хазяїв, задоволено жували сіно. Візники спілкувались і жартували. За мить єпископ Краківський дістався навстіж відчинених воріт палацу.
Солтик у Варшаві – гість небажаний. Адже саме він розпочав бунт, який тепер щодня ширився країною. Спершу єпископ Краківський спровокував сварку із послом Московії Рєпніним. Попри свій сан, який зобов’язує бути смиренним, поляк дошкуляв і дорікав Рєпніну в його політичній необачності та короткозорості.
Ох, як же він влучно втрапляв своїми ремарками у саме серце царициного посланця! Москаль виявився мстивим і наказав солдатам пограбувати та понищити маєтки Каетана Солтика. Обійстя самого єпископа Краківського! Образа від Катерининого холопа, про яку дізналась уся Річ Посполита. Не дивно, що відтоді Солтик з легкістю збирав довкола себе невдоволених політикою короля поляків, які не бажали урівняння прав католиків та православних. Все вірно прорахував єпископ – і запальний характер посла, який нав’язує царицину волю королю, й реакцію шляхти, що лютувала через монарха, та найбільше його посіпак – русинських магнатів Чарторийських та Любомирських, які хоч і стали католиками, та, вочевидь, свої холопські русинські корені не забули. Стратегія єпикопа була правильною.
Солтик уже вийшов з Вілянува, звернув з освітленої ліхтарями дороги і тепер прямував попід величезними липами вздовж палацової стіни. Тут, серед гілля, його огрядну постать не розгледіти. На розі він побачив карету з четвіркою коней. На козлах сиділи двоє – один дививсь уперед, інший роздивлявся на всі боки. Щомиті екіпаж міг рушити. Каетан Солтик відкрив дверцята ридвана і плюхнувся на м’яке сидіння з подушками. Дістав хустинку і нарешті витер піт. Навпроти у кутку примостився худорлявий чоловік у чорному. Хриплуватим голосом латиною він звернувся до єпископа Краківського.
– Carus amicus,[3] брате. Бачу, пригод ви не боїтесь.
– Я мусив це зробити ваше…
– Не треба, взагалі не звертайтесь до мене. Ми говоримо з вами, як друзі.
Солтик кивнув.
– Мій люб’язний друже, те, що ми мусимо з вами зробити – річ необхідна. Господу потрібні ваші зусилля. Мир і спокій на нашій землі може гарантувати лише матінка Церква. А тому буллу нашого Папи Климента XII ми маємо виконати. Польща повинна бути очищена від масонів. І повірте мені: тоді вас і ваші задуми підтримають всі королі Європи, для яких Папа – названий батько.
– Так, ваше… Так-так, я розумію. Я все зроблю, що в моїх силах.
Карета з четвіркою мчала вулицями Варшави. Екіпаж пролетів повз розкішний палац єпископів Краківських. Але не зупинився. Ігнацій Солтик у Варшаві інкогніто. Більше того – у місті будь-якої миті йому загрожує арешт. Карета різко зупинилась, співрозмовник у чорному вийшов. Каетан Солтик оком не встиг моргнути, як постать розчинилась серед цілковитої темряви. Четвірка стрімголов рушила далі.
Єпископ Краківський взяв у руки розаріо. Він намагався молитись – та зосередитись було важко. Йому заважала лють і місяць, який, здавалось, цієї ночі по-зрадницьки надто яскраво світив. На небі й справді не було ані хмаринки.
Нарешті карета зупинилась біля брами. Єпископ почув голоси візників, скрипи засуву та воріт. Екіпаж в’їхав у монастир. Звідси лідер бунтівників вже на світанку поїде геть. Каетан Солтик важко спустився з підніжки екіпажу, почалапав до вузьких дверей у внутрішньому дворі обителі, а далі – коридором у крихітну чернечу келію. Там з вечерею чекав на нього відданий вікарій.
Солтик був втомлений, повільно зняв єпископський комірець, червоний сюртук і лишився в сорочці з пишними рукавами. Всівся за стіл і наказав вікарію брати перо й писати. Поки налив собі вина та присунув срібну тацю із засмаженою гускою, помічник вже приготувався нотувати.
– Пиши: «Брате Красинський, ми починаємо нашу справу. Веди своїх людей на Бар. Заберемо в князів Любомирських їхнє місто і зробимо нашою ставкою. Ми починаємо гру. І. К.»
Солтик зробив ковток вина. І продовжив:
– Цей лист відправиш брату єпископа Каменець-Подільського, копію – Йосифу Пулавському, адвокату. І ще одного листа пиши.
Солтик долив у келих води.
– Дуже міцне тут вино. Передай настоятелю, що негоже таке міцне тримати в монастирі. Пиши далі:
«Мій друже, пишу тобі і сподіваюсь, що після того, як ти цей лист прочитаєш, то спалиш його і нікому не розповідатимеш. Твоє завдання – зв’язатись із дружиною підстолія Литовського – молодшого брата Любомирського, слабкого розумом. Вона на тебе чекатиме у Львові. Після її сигналу ти поїдеш у їхній маєток у Побережі та захопиш його своїми силами. Малих дітей Любомирського ув’язниш і ні за яких обставин не здаватимеш фортецю. Лист цей знищ, а в разі провалу забудь моє ім’я. І хай Господь тобі помагає, друже мій».
Все. Цей папір не підписуєш і відправляєш шляхтичу Бобровському. Він все зрозуміє.
По вечері Каетан Ігнацій Солтик припав на коліна до темного хреста на білій монастирській стіні, дістав свої чотки й почав ревно молитись. З часом молитви переростали у важкі роздуми, й він не зчувся, як за крихітним ґратованим віконцем небо стало світлішати. Цієї ночі єпископ краківський не спав. З першим променем сонця, що втрапив у келію, одягнув перуку, кафтан та єпископську краватку й вийшов надвір. Там на нього вже чекала та сама карета з четвіркою. На мить Ігнацій Солтик спинився, задивившись на ранкове небо. Його плеча торкнувся незнайомець, що простягнув листа. Ігнацій папір благословив, запопадливо одягнув рукавички і взяв аркуш до рук. Понад усе боявся архієрей отрути.
В листі була лише одна фраза латиною:
Non cuilibet pulsanti patet ianua.[4]
Прочитавши це, єпископ Краківський послання розірвав на дрібне шмаття й сів у карету. Монастирська брама відчинилась, і четвірка помчала сонними вулицями Варшави.
Бризки розлітались навкруги, щойно рука торкалась пружних струменів водоспаду. Від наповнених веселкою дрібних крапель, які рясно обсипали усе тіло, стало весело, наче в дитинстві. Шипіт шурхотів і шипів, його води розбивались об камені «ш-ш-ш-умовинням», яке намагався переспівати невгамовний соловей. Де ж тут сховалась ця крихітна співуча пташка? Ох, як же радісно тріпоче серце! Як хочеться нестримно сміятись та веселитись у чистих прозорих водах! Шубувстати, штовхатись, шуміти. Щемнуло серце, йойкнуло – за стіною води примарою з’явилась темна фігура у чорній масці. Крижаним холодом це видіння скувало серце. Й лише вправний соловей попри все витинав свої пісні.
Ізабелла прокинулась – і хоч вікна в опочивальні були щільно зачинені, тут було добре чутно птаха, що у цей травневий ранок гучно закликав до себе пару. Біля ліжка стояв порцеляновий глечик з крижаною водою. В опочивальні зимно. Вочевидь, комин вже давно згас. І як же не хотілось вставати з нагрітої постелі! Рука хутко схопила холодний мідний дзвоник, який щоранку оголошував всім у палаці – пані прокинулась.
Зайшла Ольга. У сірій вовняній сукні з вишитими чорним рукавами – це вбрання відрізнялось від інших служниць. Ольга була особистою покоївкою господині. Княгиня наказала спершу розвести вогонь, і коли дрова в комині запалахкотіли й у кімнаті стало тепло, Ізабелла Любомирська схопилась із ліжка і загорнулась у домашню сукню зі сріблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квітами на хутряній підкладці. За мить їй повинні були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоїв і невдоволено дивилась на двері, звідки давно вже мала зайти служка зі срібним розносом. Наче ціла вічність минула, а цієї нероби все ще не було. Від сварливих думок її світлість відволік згорток у чорному оксамиті, що втрапив їй на очі. Вона недбало лишила його на консольному столі біля дверей. Ізабелла згадала всі події останнього вечора. Ох, який же тяжкий і моторошний день був учора!
«Батько був правий – у Варшаві направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рішуче наблизилась до дверей, вони розчинились, і служниця із заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась із чаєм, що плескався й парував у білосніжній порцеляні. На розносі в креманці шляхетно виблискували льодяники монпансьє.
– Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очі, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгині не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челяді. Вона під пильним суворим поглядом господині засервірувала стіл біля вікна й як опечена майнула з кімнати. Щойно двері за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолі.
«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, і потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли із секретного кабінету?»
Жінка розгорнула оксамит і відкрила футляр. Там були кілька розписок теслі, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луїдорів за інкрустації червоним деревом. Давній лист, підписаний італійцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 році, яким той засвідчив продаж батьку кількох предметів антикваріату. Та несподівано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячі луїдорів. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а він, людина не бідна, й рідний брат єпископа Краківського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, після чого той блискавично полишив Вілянув. Сьогодні ж в її руках з’явилась ця надзвичайно підозріла розписка – можливо, вона стане княгині ще й дуже корисною.
Увесь дивний набір паперів наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став підводити. Розписки були датовані різним часом. Зв’язку між ними не було. Мабуть, її сивочолий тато був не в собі – коли вирішив передати їх. І доньчине серце від того тужно защеміло.
Під час чаювання жінка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.
– Ваша світлосте…
– Карле, вже відомо, що саме зникло з кабінету?
– Ми до ранку з його світлістю співставляли всі документи. Мушу сказати – все на місці. Грабіжники нічого не встигли взяти. Вочевидь, їх щось лякало, і вони свою справу не завершили.
Ізабелла була здивована.
– А фамільні коштовності?
– Усе на місці, ваша світлосте.
– Добре, можете йти.
Двері за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках. Княгиня була певна: нападники повернуться, і хтозна, що може тоді статись…
По оббитих шовком стінах плигали сонячні зайчики – вікна золотились яскравим вранішнім світлом. Соловейко надворі ніяк не вгамовувався. Ізабеллі чимдуж захотілось опинитись де-інде. Десь, де буде набагато спокійніше й безпечніше. Її рука простягнулась до мідного дзвоника з високою ручкою у вигляді давньоримської колони. Він розливчасто задзеленькотів.
– Так, ваша світлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.
– Карле, ви ж посилите охорону палацу?
– Я вже це зробив.
– Добре, тоді я поїду звідси зі спокійним серцем. Я хочу сьогодні ж рушити до Ланцута.
– Як скажете, ваша світлосте.
По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вілянувський палац відразу загомонів. Служки поспіхом збирали речі своєї пані. У величезні скрині складали те, що їй мало б стати в нагоді в Ланцуті. В цю пору року там тепліше, ніж у Варшаві – це південніше й ближче до Кракова. І хтозна, може, саме в ті землі вирушив єпископ Краківський – Ізабеллі кортіло його провчити за учорашню неввічливість. Як він посмів прийти і поставити її, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати їй?!
Фамільний палац у Підкарпатті – в Ланцуті був улюбленою Ізабеллиною хованкою від галасливого варшавського вищого світу. Це був добре укріплений замок з бастіонами, перетворений на сімейну резиденцію. Палац-фортеця.
Була ще одна причина терміново рушити до Ланцута – Ізабеллі слід простежити за роботою архітектора, який у своїх листах вимагає щораз більших видатків. Замок в Ланцуті Любомирські перебудовують вже понад десятиліття. Реконструкція виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна діра, статки фамілії.
– Ольго! – гукнула княгиня.
Покоївка наблизилась. Вона була завжди поруч, із самого раннього віку. Дівчинкою русинку Ольгу, бідну шляхтянку, забрали від батька-матері з Волині і перевезли у краківський палац бабусі Ельжбети. Кароока і чорнява, вона ще тоді вирізнялась від решти челяді поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не єдиною людиною, якій Ізабелла довіряла. Вона знала всі секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинстві під час їхніх бешкетувань і завжди брала усі провини на себе.
– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть мої сукні. – Ізабелла простягнула покоївці батьків футляр. Про всяк випадок вона вирішила його взяти із собою. Ох, як княгиня воліла б утерти носа пихатому єпископу Краківському – і ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллі ще треба вигадати, як її використати.
– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотіла десь зупинятись на ніч.
О проекте
О подписке