Розділ VII

У трапезній залі вигравали на дудках музики. На високих мідних та срібних канделябрах миготіли свічки, хоч надворі було ще сонячно. Панство збиралось уздовж столів, але сідати не поспішало, допоки не звелить голова роду Острозьких – Костянтин. Трапезна вражала убранством: на стінах французькі гобелени зі сценами з давньогрецьких міфів, попід ними численні скрині, в яких зберігається срібний посуд, під ногами – яскраві східні килими. Жіноцтво, затягнуте у корсети та сукні за європейською модою, різнобарвною і галасливою юрбою стояло окремо від панів. Чоловіки ж, вбрані у довгі жупани з візерунчастих тканин, підперезані широкими пасками та у високих чоботах, розбились на невеликі групи і розсіялись кімнатою. Поміж ними швендяв князівський блазень у сірому, він то зненацька щипав гостей, то закидався гострими зауваженнями – від чого то з одного, то з іншого кута залою ширився регіт.

Молоді Борзобагаті увійшли у трапезну, та на них ніхто знов не звернув уваги. Анна попрямувала до жіночого гурту. Помітивши її, панни зашушукались. Посередині юрми у чорній гаптованій золотом сукні з коштовного шовку, під якою, безсумнівно, було модне вертугадо, стояла донька князя Костянтина, Катерина. Її волосся було складене у зачіску на італійський манер – русі коси прикривали шию та вуха, чоло здавалось неприродньо високим, ймовірно, поголеним. А над ним блискотіло дорогоцінне каміння, вплетене у локони. Поруч із нею впівоберта – в темному вбранні – стояла племінниця князя, рудоволоса Беата, з надзвичайно білою шкірою, такою, що здавалось, вона просто світиться.

Сокольська присіла у реверансі і увійшла до гурту. Донька старого князя ще довго пліткувала із панною в зеленому фалендиші та в береті, аж поки звернула увагу на гостю, яка увесь час стояла самітньо.

– Бачу, серед нас з’явилась молода. Пані Сокольська, кажуть, це ваш другий шлюб.

– Так, ви праві, ваше світлосте, – Анна віддала належне магнатці, знову вклонившись.

– Щоправда, як на мене, дуже дивний вибір – зв’язати долю із Борзобагатими. Правду кажуть, що вони шляхтичі несправжні, а посади свої купують? – за цими словами жіночою юрбою рознісся сміх.

– Що ви, ваше світлосте, це дуже достойні люди! І мій чоловік свою посаду не купив! – Анна обурилась і схопилась рукою за талію. От якби в неї була при боці шабля, не пошкодувала б вона пихату князівну, хай би й Острозьку.

– Не переймайтесь люба, у нашої Катерини сьогодні поганий настрій, – Сокольську під руку схопила руда білолиця Беата і підвела до вікна. – Справа в тому, що пан Жабокрицький на неї сьогодні й не дивиться. Цей пан всім нам розбив серця. А все через просто божественне личко і гарні манери. Князь його й тримає біля себе, бо він розрада для наших дівочих очей.

До жінок підскочив блазень, який прихопив бозна-де кобзу і завів жартівливі пісні. Панни його слухали і звеселялись, допоки у залу не увійшли князь та його син Януш в оточенні радників. Старий Острозький, вдягнений у соболину шубу, вкриту чорним оксамитом із золотим гаптуванням та в червоний жупан із золотим паском, був круглолицим, мав великі карі очі та густу сиву бороду. Його хода була некваплива, але тверда. Поруч із князем – у яскравих шатах та довгій шубі – йшов трохи молодший за нього чоловік. Він промовляв до князя латиною, і, вочевидь, саме зараз сказав те, шо зацікавило Костянтина Острозького, бо той спинився і здивовано повернувся до співрозмовника.

– Хто це? – Анна спитала у мідноволосої Беати, яка дістала із кишені срібне люстерко і дивилась на свої пухкі червоні вуста.

– Той, що поруч із князем – Себастьян Монтелупі, італієць і банкір. Мешкає у Кракові, але має намір заснувати в наших землях поштовий транспорт. Його люди вже відправляють наші послання та вантажі у Відень, Венецію, Париж. А ще, – Беата нахилилась до вушка Сокольської, – він й досі бездітний, хоч дружину взяв собі років двадцять тому, їй тоді й шістнадцяти не було. Кажуть, що Монтелупі, якому вона не подарувала дітей, підозрює її у відьомстві – і звертався з порадами до астролога та алхіміка при дворі англійської королеви Єлизавети, аби той завдяки своїм вмінням з’ясував, чи не займається дружина темними чарами…

– А звідки це відомо? – Сокольська була здивована неабиякою поінформованістю племінниці старого князя.

– Та про це весь Краків знає! А якщо Краків, то й ми, – всміхнулась панна, повертаючи дзеркальце у кишеню.

Князь нарешті наблизився до столів і віддав наказ розпочинати трапезу. Музики вдарили з іще більшою силою. Панство вмощувалось на лавах та у кріслах, а з усіх дверей потягнулась челядь із блюдами та глеками. На столі з’явились гуска з грибами, перчена качка, запечена голова вепра, печінка із цибулею, рідкісна, привезена зі сходу, рисова каша із шафраном, фаршировані каплуни – молоді кастровані півні, самому князеві принесли лосося, запеченого у горщику. Виночерпії ходили поміж гостями зі срібними глечиками із мальвазією – солодким вином, привезеним із Канарських островів, острозьким пивом зі смаженими грінками, особливою «князівською» горілкою, виробленою на спеціально для князя доставленому тростинному цукрі та місцевих травах, а також з грушевим сидром, який тут називали квасом. Також посеред страв яскраво світились помаранчі, які Острозькі отримували з далеких теплих країн.

Старий володар підняв догори келих і вигукнув:

– Сьогодні до нас приїхали молодята! Княгиня старовинного роду Сокольських вийшла заміж за поважного шляхтича! Тож хай буде вам не лише солодко, але й гірко!

«Гірко!» пронеслось трапезною, Анна і Василь підвелись, аби за традицією поцілуватись і подякувати за шанування господарям.

– Ви прямуєте у Вільно? – почулось з іншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звідусіль і вони змогли вмоститись у крісла. Улюбленець князівської доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.

– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – відповів Василь Борзобагатий, протягуючи дружині заморський апельсин.

– Шкода… – ледь прошепотів кучерявий красень. Анна ж на це лише усміхнулась.

– Непрості часи зараз у Вільно, точніше у королівни, що єдиною зі свого роду лишилась у нашій Речі Посполитій. Анна Ягеллонка втратила чоловіка, так і не вийшовши заміж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регіт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королів, здається, майже не лишилось.

Тепер він і сам засміявся із власного жарту. Старий князь все ще продовжував перемови з італійцем Монтелупі і на молоде покоління уваги не звертав.

– Це ж треба – всі чоловіки від неї тікають. Цікаво, чому ж? Французик взагалі біг до кордону так, що аж п’ятки світились, – підігрував князю Янушу пан у темному кунтуші.

– Але ж це неповага до власної королівни та країни – кликати в чоловіки принца, що на двадцять вісім років молодший за неї! То ж Сейм і вельмиповажні шляхтичі обрали того француза Генриха Валуа їй за чоловіка! А як тільки у Франції звільнився трон – зрозуміло, що він і втік, розбивши серце нашої Ягеллонки, – Анна обурилась недоречним жартам.

– Так, королівні вже треба думати про вічне, а не про принців! Їй вже шостий десяток пішов, – все ще насміювався пан у темному.

– Невже їй треба обов’язково одружуватись?! Невже Анна Ягеллонка не може правити сама, подібно англійці Єлизаветі?! – Сокольська не вгамовувалась.

– Аби жінка нами керувала?! – обурився Януш Острозький, – В нас вже була одна керівниця, італійка Бона Сфорца! Вистачить з країни цього глуму! Більше такого не буде, це точно!

З іншого боку столу несподівано грюкнув кулаком старий князь.

– Що це ви ляси точите?! Жодної поваги до влади і віку! – князь загарчав, всі принишкли і навіть музики перестали грати.

Та пауза була нетривкою. Костянтин Острозький майнув рукою, даючи знак музикантам продовжувати. І розмови за столом поновились.

– Але ж як тікав той Валуа! Кажуть, що все, що встиг забрати із собою – то лише виделку з трапезного столу! Бо саме вечеряв, як отримав звістку, що брат його, король Франції помер.

Чоловік у темному не вгамовувався, але жартував вже пошепки, щоб старий Острозький на іншому боці застілля не почув.

– Кажуть, що в Парижі ту виделку визнали чудасією і дивом! Бо французьке панство та королі їхні досі їли руками, а тепер нарешті набулись шляхетності. І їдять виделками – нашими… – промовив Януш саме встромлюючи срібний двозуб у пропечене м’ясо.

Анна вже не втручалась у розмову, а роззиралась довкола. Її погляд знов перетнувся із Жабокрицьким. Його очі палали. Анна пригубила вина, не відводячи погляду від красеня-шляхтича. «Як же довго я не відчувала себе привабливою…» – промайнула думка.

Сонце покотилось за обрій – і почались танці. Чоловіки та жінки розсипались залою і по черзі вступали у сарабанду. Сокольська теж підвелась і несподівано перетнулась із Жабокрицьким – той виявився спритнішим за новоспеченого чоловіка і відразу повів її у коло.

– Ви мене не пригадали, панно? – прошепотів він, небезпечно наблизившись. Анна запитально на нього подивилась. – Ми якось, правда, давно вже, зустрічались у будинку вашого дядька у Луцьку. Ви ще тоді вразили моє серце. Та так сильно, що щойно ви зникли – подався я світ за очі і опинився врешті тут, на службі в князя Острозького.

Сокольська стала пригадувати. Так, так – це той самий шляхтич, який ходив за нею слідом, коли вона п’ять років тому гостювала у дядька. Він її так рознервував, що довелось перервати гостину. Як же вона могла таке забути!

– Я вас згадала, пане… – княгиня лукаво посміхнулась.

– А я вас й не забував. І цього разу вже не відпущу… – на ці палкі слова Сокольська лише розсміялась. I саме в цю мить перетнулась з гнівним поглядом високочолої Катерини Острозької, яка витанцьовувала поруч.

Та щойно музика припинилась, Сокольська вискочила притьма із зали. У сусідній було не так гамірно. Вона причаїлась біля вікна. За якийсь час на порозі з’явилась постать у світлому – княгиня побачила відблиск у шибці. Жабокрицький так наблизився до жінки у переливчастому єдвабі, що вона відчувала його гаряче дихання. Анна розхвилювалась, але стримувала себе і не поверталась.

– Чи вдовольнить вас ваш чоловік-нелюб?

– Чого ви вирішили, що я його не кохаю?.. – з придихом спитала княгиня. Вона виструнчилась, та до шляхтича не поверталась.

– Я це бачу… – Жабокрицький простягнув руку й обережно, наче маючи справу із хижим звіром, поклав її на княгинине плече.

Анна нарешті повернулась і ніжно провела рукою по сірому оксамиту жупана красеня. Він їй все ж таки подобався – не жупан, звісно. Чоловік розпашів, нахилився і поцілував чужу молоду. Нестримно, палко… Так, що княгиня ледве змогла перервати жагу шляхтича.

– Моя кімната напроти вашої. Я чекатиму цієї ночі, і наступної… Я чекатиму, скільки буде треба… – прошепотів на вухо сіроокий.

Від цього жіноче серце затріпотіло – як приємно було Анні чути такі палкі слова! Але ж вона потай смикнула себе за спідницю – її свідомість мала залишатися тверезою.

У трапезній лунали музика і сміх. А до зали, де від усіх сховалась Сокольська із Жабокрицьким, наближались голоси. Княгиня несподівано відштовхнула шляхтича і стрімко рушила на гамірні звуки. Вона видавалась розгніваною. У проймі дверей зіштовхнулась із Катериною Острозькою, присіла у кніксені і втекла до чоловіка.