Присвячую моїй мамi, Тетянi Янченко, i всiм Захисницям України

© Ганна Гороженко, 2020

Частина I

Забіліло, захурделило,

Покровом всю землю встелило.

Загуло, припорошило

Білим птахів сизі крила.

І коли довкола крига

Серце збережи від лиха.

І без бою, і без болю

Відпусти пташку на волю.

Розділ I

До чернечих келій стрімко наближався молодий шляхтич. Одягнений у темний жупан, вицвілий на сонці ярмяк із темними шовковими шнурами, в гострій шапці, підбитій чорним хутром і при шаблі, він був таким непомітним, що його важко було побачити посеред різнобарвного ошатного люду, який заповнив усе подвір’я.

Монастирські дзвони закликали на ранкову службу. Панство рушило до церковного входу, а чоловік у темному прямував у протилежний бік – до низеньких кам’яниць, за якими темніли дахи монастирської броварні. Шляхтич потягнув на себе залізне кільце дубових дверей, ті піддатливо рипнули. Відкрилась крихітна каплиця із щільним ароматом сирості і медового воску. Від цієї суміші першої миті сперло дихання. Крижаний темний холод обпікали вогні біля олтаря. Коло образів у натертих до блиску срібних окладах мерехтіли свічки – сяйво відбивалось світлими плямами на стелі. Вогники блимали – наче безголосі живі істоти, вони то завмирали і благоговійно довго тримались на одному місці, то з шипінням підстрибували і тьмяніли, а за мить знов стрімко розгорялись.

Шляхтич повернувся до олтаря спиною. В каплиці майже нікого не було, лише в дальньому кутку схилив голову чернець. Пан у темному наблизився і ледве чутно прошепотів:

– Папери. Хутко…

Чернець мовчки захитав головою, замруживши очі.

– Папери! – шляхтич наблизився впритул.

– Нема їх… – прошепотів монах зблідлими губами і закрив лице рукою.

– Як?! – вибухнув гість, вхопивши співрозмовника за барки.

– Пане, пане, змилуйтесь… Нечистий попутав… Не винен я! – чернець, ще майже хлопчисько, відвернув налякане обличчя. Він ледве дихав: здавалось, ще мить – і він сповзе по стіні. Шляхтич схилився над закляклим юнаком. Очі його звузились у грізні риски, сірі зіниці уважно вдивлялись у ченця, губи зловісно побіліли і майже сховались під густими рудими вусами. В напруженій тиші тріскання свічок видавалось небесними громовицями. Шляхтич ще раз струсонув монаха та став поволі відпускати чернечу рясу.

– Що сталось, бидло? – цього разу він вже процідив крізь зуби.

– Біс поплутав… – чернець говорив рвучко. – Жінка… Це вона… Сам не знаю, як… Лихий на мене найшов…

– Ти віддав папери жінці?! – шляхтич замахнувся рукою. Монах впав на долівку і заплакав. – Жінка, кажеш… – чоловік відступив на крок, торкнувся холодного металу шаблі. – Коли це сталось? Як виглядала ця жінка?

– Зранку… Перестріла мене, коли йшов сюди, спокуслива…Чорнява чортиця… Грішна душа моя… – застогнав чернець і заплакав.

Шляхтич замислився, наблизився до підсвічників, де воскові статури плавились під вогнем, вимолюючи у Всевишнього мирські бажання. Вогняні помаранчеві пелюстки пестили зір, звали вдивлятися, наче втягували… Пан несамовито загарчав і звалив один з поставників. Десятки свічок впали на ліжник біля олтаря, і той спалахнув. У нестямі від люті, шляхтич ногою штурхонув ще один канделябр і вогонь стрілами посипався на дерев’яну підлогу. Чернець завмер від страху, ще більше забившись у кут.

Полум’я ширилось каплицею, чаділо. А шляхтич Іван Журавницький, гірко всміхаючись у руді вуса, прочинив двері і вийшов надвір. Він встиг зробити кілька кроків по засніженій бруківці церковного майдану, коли з віконниць келій повалив темний дим. Незабаром церковні дзвони почали бити на сполох – але шляхтич вже зник за муром монастиря.

* * *

Жінка у чорній сукні-фортугалі розглядала себе у венеційському дзеркалі. Вона милувалась відображенням, повертаючи голову то в один бік, то в інший. Пласкі кришталево чисті люстра вміли робити тільки венеційські майстри, і вони надійно зберігали секрет їх виготовлення. Такі чисті дзеркала все ще рідкість – вони є лише у заможних шляхтичів. Інші мають лише напівкруглі, випуклі, які здатні спотворити навіть найгарніші личка. Тож пані роздивлялась своє обличчя, намагаючись запам’ятати його до найменшої дрібниці. Вона поправила на голові оксамитовий берет із червоним пір’ям та вишуканим мереживом, торкнулась високого гофрованого комірця на іспанський манер і запроменіла усмішкою.

– Пані Анно… – пролунав чоловічий бас.

– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жінка розвернулась і присіла у кніксені.

– Бо я зайшов вже давно, і стежив за тим, як ви милуєтесь своїм личком. До речі, ви про це знали.

Кутики губ пані підвелись, вона посміхнулась, а потім прикрила очі густими віями, схиливши голову.

– Ось, – з таємної кишені сукні вона витягла білі аркуші, перев’язані червоною стрічкою, та простягнула сивому чоловікові із підстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.

– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркуші.

– Звісно, ні, – жінка хижо всміхнулась, але листи ще не відпускала.

– Бісиця, – ніжно прошепотів співрозмовник. І пані в чорному здалась.

– Ці папери допоможуть вам стати митрополитом всія Русі?

– Подивимось. Усьому свій час…

Чоловік наблизився до вікна і розгорнув аркуші. Він довго вдивлявся у текст, зітхнув і склав їх учетверо.

– Ось ваша платня, – він поклав на різьблений стіл оксамитовий мішечок.

– Владико Онисифіре, я хочу іншого…

Сивочолий вмостився у кріслі із високою спинкою. Він підняв чоло на жінку та підвів брову.

– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?

– Стати вільною!

Чоловік гучно зареготав. Він заплющив очі і кілька хвилин здригався від сміху, аж поки не закрив рукою чола. Нарешті гулко видихнув. І лише потому заспокоївся, опанував себе і зміг вести далі.

– Моя пані, ви найвільніша жінка, яку я тільки знаю. Ну й насмішили ж ви мене.

– Я хочу розлучитись із чоловіком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крісла, в якому сидів владика. А потім обережно поклала руку на різблену дерев’яну спинку.

– Анно, шлюби укладаються на небесах. Це не контракт, який можна розірвати. Врахуйте це.

– Але ж…

– Так, і не кожному королю це вдається. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – відрізав сивочолий.

Жінка похнюпилась, відступила від крісла і глянула на грубе скло вікна, крізь яке нестримно проривались промені ранкового сонця. За шибкою завивав вітер. Ошатний прискіпливо дивився на пані в чорному, яка так і застигла з високо піднятим підборіддям. Нарешті він перервав мовчанку.

– Але я подумаю, що з тим можна вдіяти. А тепер ідіть.

Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мішечок, вклонилась і за якусь мить зникла.