Є у світі місця дивовижні, місця сил, особливих енергетичних полюсів, місця-стихії. Місцини, де згодом зростають міста, – і міста ті завжди мають у собі щось від вічності, достоту довершені. Їх неможливо здолати, хоча вони століттями можуть бути поневолені. Їх неможливо описати словами – хіба відчути. Тілом, душею, розумом… Спробувати осягнути, а потім здатися, покинути цю невдячну затію.
І зроджуються в тих містах люди непереможні, досконалі й незвідані для самих себе. Люди, в яких живе сама стихія.
«Хіба ви не знаєте, що людина – храм Духа Святого?» – спитала б неодмінно вона. Якби могла говорити…
Особисто я знав декілька таких міст. Але два з них апріорі виняткові. Це міста левів. У будь-яких значеннях слова. Міста, назви яких збігаються, хоч звучать зовсім по-різному. І місця ці, знаєте, справді впродовж віків відповідали своїм назвам.
Одне іменується Львовом. Так, те саме місто, назване в честь князя Лева, місто, на гербі якого грізна кошача істота роззявляє пащу і красується кігтями десь під муром із трьома баштами. А інше місто