Бора

Чтобы получить наслаждение от прочтения этой книги:
1. читать после 35 лет :)
2. никуда не спешить:)
3. всегда иметь под рукой чашечку горячего кофе и мурлыкающего котЭ :) рядом
4. читать без анализа событий, а как будто именно тебе разрешили понаблюдать тайно за жизнью обитателей Дома
и в итоге Вы получите массу положительных эмоций от прочтения
чудесной светлой книги, достойной самых высоких оценок.

Творчість Галини Вдовиченко до цього часу залишалася для мене незвіданою. Якось не доходили руки до її книжок. Хоча книги авторки часто «миготіли» перед очима то в книжковій крамниці, то на просторах Інтернету. І ость, час настав.
Така чудова «затравка» на початку книги просто не могла не захопити читача. Ось зауважте. Христина Бора несподівано отримує у спадок дім у Львові. Чому саме їй заповіли будинок і врешті хто ж той таємничий дарувальник? Все це занадто швидко випливає на поверхню сюжету і далі стає просто не цікаво….

В цьому подарованому будинку з тих чи інших причин скупчується просто збіговисько людей: якась школярка, що розвозить піцу велосипедом; позбавлений піклування безпритульний дідуган; занадто ідеалізований авторкою герой-лісоруб та звісно ж майстер на всі руки; самотня мати трьох дітей подруга Бори; пес та кіт. Всі вони весело проводять час, спілкуються, розповідають кожен свою історію. Якось нудно це відбувається, якоюсь натягнутою вийшла книжка. Щось середнє між одкровенням і допитом. Якось так…

В книжці нема динаміки чи запаморочливих поворотів сюжету, проте в ній є неповторний шарм. Я прочитала цей роман із задоволенням, проникнувшись кожним з героїв. Вони виглядають типово, але від того реально, їм віриш беззастережно. Фінал відкритий... що ж, сподіваюся, головна героїня таки знайде того, кого втратила. Читайте, не пошкодуєте!