ГОЛУБ’ЯТА В ЛІСІ

Ізабель та Еморі не були безневинними, але й не були геть безсоромними. Більше того, в грі, яку вони затіяли, аматорський досвід мало що важив, ця гра мала б стати основною лінією для вивчення у прийдешні роки. Починали вони приблизно однаково: мали обидвоє привабливу зовнішність і збудливий темперамент, решта – то був результат популярних романів чи підслуханих у вбиральні уривків розмов старших за них. Коли їй було ледь трохи за дев’ять рочків, Ізабель вже навчилась кокетливо ходити, водночас її великі й променисті очі ще були квінтесенцією невинності.

Еморі мав значно менше ілюзій. Він чекав, поки ця маска спаде, але не заперечував її права цим бавитись. Вона, зі свого боку, не була надто вражена його навмисним витонченим скептицизмом. Вона жила у великому місті, що давало їй незначну перевагу у виборі. Але вона сприйняла його позу (це була одна із багатьох негласних домовленостей у такого роду справах). Він розумів, що користується особливою прихильністю лише завдяки попередній підготовці; він знав, що є просто найкращим варіантом в її полі уваги і що треба підсилювати свої позиції, поки він не втратив цієї переваги. Отже, вони продовжували цю заманливу гру, яка б нажахала її батьків.

Після вечері почались танці – як годиться. Себто хлопці наввипередки запрошували Ізабель, а потім сперечались по кутках: «Міг би дати мені ще хоч танець!», «Їй це теж не сподобалось, тож наступний танець – мій!» Але насправді для всіх хлопців відповідь була однакова: «Для мене велика приємність танцювати з вами, ви прекрасно танцюєте» – і всім однаково вона потискала руку.

Час спливав, пройшло дві години, врешті-решт менш заповзятливі кавалери звернули свій псевдопристрасний запал ще на когось. Об одинадцятій Ізабель з Еморі вже заховались у невеличкій читальній кімнаті нагорі. Вона усвідомлювала, що вони – гарна пара, і їм випало бути тут наодинці, поки хтось, не такий яскравий, сновигає і теревенить десь там унизу.

Хлопці, які проходили повз двері, із заздрістю дивились туди, а дівчата, заглядаючи, сміялись, дехто несхвально насуплювався і робив певні висновки.

Зараз вони вже досягли певної стадії. Розповіли одне одному, як складалось їхнє життя від останньої зустрічі (багато що із цього вона вже чула). Він нині другокурсник, член редколегії «Принстонівця» і планує її очолити на старших курсах. В свою чергу він довідався, що декілька її знайомих хлопців із Балтимора були жахливо «некеровані» і приходили на танці добряче «підігріті»; більшості із них було близько двадцяти, і всі вони їздили на яскравих «Штуцах». Багатьох уже не раз виключали із різних шкіл і коледжів, але дехто вже встиг заробити собі ім’я у спорті. Еморі дивився на неї із зрослим захопленням. Насправді близьке знайомство Ізабель із студентами університету тільки починалось. Вона була знайома (хоча й не близько) із багатьма молодиками, вони вважали її гарненькою лялечкою, варто придивитися. Але Ізабель так уміло сплітала байки про веселі пригоди, що їй би позаздрив навіть якийсь досвідчений віденський гуляка. (Така сила юного контральто на м’якому дивані.)

Еморі поцікавився: вона вважає його зарозумілим? Вона відповіла, що є різниця між зарозумілістю і впевненістю в собі. А вона обожнює впевнених у собі чоловіків.

– Фроґґі – ваш близький друг? – у свою чергу запитала вона.

– Доволі близький. Чому ви питаєте?

– Він – незграбний танцюрист.

Еморі засміявся і додав:

– Він танцює так, ніби хоче закинути дівчину за спину, як лантух, а не вести її в танці.

Метафора їй сподобалась.

– Ви дуже влучно змальовуєте людей.

Еморі усіляко віднікувався, але з ходу придумав кілька влучних епітетів для кількох знайомих. Потім розмова зайшла про інше.

– У вас дуже гарні руки, – сказав він. – Ви, мабуть, граєте на піаніно?

Як уже говорилось, вони досягнули певної стадії (ні, більше того, дуже критичної стадії). Еморі витратив увесь день, щоб побачити її, але його поїзд від’їжджав о дванадцятій вісімнадцять ночі. Його валіза й кейс чекали на вокзалі; годинник почав підступно цокати в кишені.

– Ізабель, – раптом почав він – я хочу вам дещо сказати.

Вони вже обговорили «цей веселий погляд її очей», його голос змінився, і вона зрозуміла, щό він захоче їй сказати (насправді їй було цікаво, коли він уже нарешті наважиться). Еморі простягнув руку і вимкнув світло над їхніми головами. У кімнаті запанувала темрява, лише приглушене червоне світло проступало крізь скло дверей читальні. Потім він промовив:

– Я не знаю, знаєте ви, чи ні, що ви… Господи, я намагаюсь вам сказати… Ізабель, я, мабуть, висловлюсь пишномовно, але це не так…

– Я знаю, – сказала вона ніжно.

– Можливо, ми ніколи більше не зустрінемось, як оце тепер.

Він сидів у іншому кутку дивана, але вона добре бачила його очі в темряві.

– Звичайно, зустрінемось, дурненький… – Вона зробила невеликий наголос на останньому слові, отож воно пролунало, як вияв приязні.

Він продовжував трохи захриплим голосом:

– У мене було багато захоплень – я гадаю, ви також захоплювались кимось, але, знаєте, ви… – Він раптом опустив підборіддя в долоні. – Але для чого це все? Ви підете своєю дорогою, я – своєю, мабуть.

На мить запала тиша. Ізабель була зворушена; вона зім’яла свій носовичок у маленьку кульку і впустила його на підлогу так, щоб тьмяне світло освітило її. Їхні руки на мить зімкнулись, але жодного слова не пролунало. Солодка тиша заполонила кімнату. За дверима якась заблудла пара щось музикувала на піаніно. Після стандартного «собачого вальсу» хтось завів «Голуб’ят у лісі», і в їхнє гніздечко долинув м’який тенор:

 
Дай руку мені,
В казковому сні
будемо поруч всі ночі і дні.
 

Ізабель почала тихо підспівувати і раптом аж затремтіла, коли відчула руку Еморі на своїй руці.

– Ізабель… – прошепотів він. – Ви знаєте, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий?

– Ні…

– Може, є ще хтось у вашому серці?

– Немає… – Він ледь міг чути її, хоча нахилився так близько, що відчував її подих на своїй щоці.

– Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шість місяців, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас.

– Зачиніть двері… – Голос її тихо прошелестів (він навіть не зрозумів, чи вона справді щось вимовила).

Він легко штовхнув двері, вони зачинились, музика, здавалось, вібрувала просто за дверима.

 
Місяць зійшов,
Час прощання прийшов…
 

«Яка прекрасна пісня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогодні, а передовсім – ця романтична сцена в цій затишній кімнаті. Руки їхні сплелись, і так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все її майбутнє видавалось їй нескінченною низкою ось таких чудових сцен: у місячному сяйві і під блідими зорями, в затишних салонах лімузинів і в затишних кабріолетах, ховаючись десь під кронами дерев (правда, головний герой міг помінятись, хоча цей теж був доволі милий). Він ніжно взяв її за руку. Потім раптом повернув її долонею догори і прилинув губами.

– Ізабель… – Шепіт його змішався з музикою, і ніби хвилею їх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцілую, Ізабель, Ізабель?

Її напіввідкриті вуста потягнулись до нього у півтемряві. Раптом звідкись долинув галас і тупіт ніг, який стрімко наближався до них. Еморі блискавично дотягнувся до вимикача й увімкнув світильник. І коли двері прочинились і до кімнати влетіло трійко юнаків, серед них – розлючений і обділений увагою Фроґґі, він уже гортав журнали на столику, а вона сиділа нерухомо, спокійна і зовсім не присоромлена, і навіть привітала їх люб’язною усмішкою. Але серце її шалено калатало, і почувала вона себе так, ніби у неї щось відняли.

Вочевидь, все скінчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, і в погляді його був відчай, а в її погляді – жаль. Вечір однак продовжувався, кавалери підбадьорились і знову змагались за право танцю з дівчиною.

О пів на дванадцяту Еморі чемно потиснув їй руку, оточений усіма, хто хотів побажати йому щасливої дороги. На мить він утратив витримку, та й її дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зі сховку:

– Та забирай її з собою, Еморі!

Він трішки стиснув її руку, вона відповіла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – і все.

О другій годині вони повернулись додому, і Саллі Візербі запитала: чи вони з Еморі гарно провели час у тій кімнаті? Ізабель спокійно повернулась до неї. Очі її світились замріяним світлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк.

– Ні, – відповіла вона. – Я більше такими справами не займаюсь; він просив, але я сказала «ні».

Коли вона влягалась у своєму ліжку, то думала про те, що він напише їй завтра у терміновому листі? У нього такі гарні вуста… Чи вони ще колись…

«Тринадцять янголів охороняли їх…» – мугикала Саллі в сусідній кімнаті.

«Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нічник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!»

КАРНАВАЛ

Еморі досягнув мети: він увійшов до редколегії «Принстонівця». Сноби із молодших курсів були вдалим показником його успіху, ставлення до нього суттєво потепліло із наближенням клубних виборів. Їх із Томом постійно відвідували різні старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столів і теревенили про що завгодно, тільки не про те, що було істинним мотивом їхнього візиту. Еморі був задоволений з напруженої уваги, зверненої на нього, і якщо візитери представляли клуб, який не дуже його цікавив, він із великим задоволенням шокував їх несподіваними запитаннями:

– Перепрошую, – ошелешив він якось одну делегацію, – який клуб, ви кажете, представляєте?

Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» він удавав «чемного, незіпсованого і простодушного хлопця», ніяковів, ніби не здогадуючись, чому вони прийшли.

Коли настав ранок вирішального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна істерія. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» і спостерігали, як їхні одногрупники раптом усі наче схибнулися.

Були там і групи ренегатів – вони перебігали із клубу в клуб; були й такі, що зазнайомились два-три дні, і вже були друзями. Вони слізно благали, щоб їх зарахували до якогось клубу; спливали тут старі, замовчувані конфлікти саме тієї хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурсні кпини. Нікому невідомі студенти, які набрали необхідну кількість таких жаданих голосів, раптом робилися поважними персонами; а ті, про кого говорили «у них все гаразд», довідувались, що в них є приховані вороги, і їх раптом викинули на берег і там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити університет.

Серед своїх однокурсників Еморі бачив і таких, кого сторонилися тільки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалі через якісь незбагненні причини, відомі тільки тим, хто вигадував усі нісенітниці.

Кульмінацією цієї всеохопної вакханалії «товариськості» стала грандіозна вечірка в Нассау Інн, де пунш лився із велетенських чаш, і весь зал перетворився на шалене галасливе дійство із вихору облич.

– Привіт, Діббі, вітаннячко!

– Молодчина, Том, ти зібрав багато голосів у «Капелюсі»!

– Чуєш, Керрі…

– Ага, Керрі, я чув, ти пішов у «Тигр» разом зі всіма штангістами?

– Точно! А що мені робити в «Котеджі» – в цьому раю для донжуанів?

– Кажуть, Овертон зомлів, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаєш, він першого дня зареєструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевіряти, чи не помилився хто.

– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?

– Вітання!

– Навзаєм. Кажуть, ти там зібрав добру масовку…

Коли бар зачинився, вечірка розпалась на невеликі групи і розтеклась, горлаючи, по вкритому снігом кампусу. Усі ще перебували у чудернацькому настрої: снобізм і напруга нарешті були позаду, і можна робити що забажаєш упродовж наступних двох років.

Набагато пізніше Еморі згадував цю весну другого курсу як найщасливішу пору свого життя. Його думки були в повній гармонії із реальністю; він хотів лише плисти за течією, мріяти і насолоджуватись спілкуванням із десятками нових друзів у ці прекрасні квітневі вечори.

Якось ранком до нього забіг Алек Коннедж. Прокидаючись, він побачив, як крізь вікно ввірвалось сонце, освітлюючи Кембел-Холл у його величній красі.

– Гей, вставай, чуєш, Первородний Гріх? Хутчій збирай себе докупи! Щоб був через півгодини біля Ренвіка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Він зняв кришку бюрка і акуратно прилаштував на ліжку – з купою нотаток і вирізок невеликих статей.

– Це ти поцупив машину? – іронічно запитав Еморі.

– Узяв у тимчасове користування для цільового використання! А будеш таким занудою – нікуди не поїдеш!

– Я, мабуть, іще посплю… – позіхнув Еморі, підводячись на ліжку, щоб дотягнутись по сигарету.

– Ти що – спати?

– А чом би й ні? У мене пара о пів на дванадцяту…

– Ей ти, зануда безпросвітна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?

Почувши це, Еморі кулею вилетів з ліжка, змітаючи все нагромаджене з кришки бюрка на підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його – ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.

– А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.

– Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.

– Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.

– А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.

Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.

– Ну, так навіть цікавіше.

– Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.

– Або отримаємо щось за повернене авто.

– А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.

– Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».

– Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.

– Один з цих днів – Шабат.

– Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.

– Викиньте його геть!

– Ет, далеко йти!

– Еморі, не викаблучуйся, чув?

– Краще розслабся.

Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:

 
Зимові дощі і печалі забуті,
Час старих помилок і білих снігів;
Коханих розвели ті дні на розпутті,
Де світло померло, і ранок зацвів;
Час йде, все минає, скорботу забудь,
Набрякли бруньки, і морози минуть,
В зелених підлісках без сліду снігів,
Од квітки до квітки луна весни спів…
 

– Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!

– Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.

– О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…

Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.

Був погідний день, вони наближались до узбережжя. Повіяло солоним бризом, і Еморі вже уявляв океан, довжелезні піщані пляжі і червоні дахи над блакитною водою. Вони мчали крізь маленьке містечко, і все бачене здійнялось в його свідомості зливою емоцій.

– Господи! Ви тільки погляньте на це! – скрикнув він.

– Що?

– Випустіть мене хутчіш! Я не бачив цього вже вісім років! Шановне товариство, зупиніть машину!

– Ну й дивак! – зауважив Алек.

– Авжеж, він у нас ексцентрик.

Автомобіль таки зупинили, і Еморі вискочив на узбіччя. Перед очима було море – синє і безмежне, воно ревло і шуміло. Справді, багато банальностей було сказано про океан, але якби хтось йому тоді сказав, що те, що він бачив, – банальне, він би остовпів від подиву.

– Уже час і пообідати, – нагадав Керрі, виходячи разом з усіма. – Давай, Еморі, повертайся до реальності. Почнемо з найкращого готелю, – продовжив він, – а далі подивимось.

Вони попрямували до найпристойнішого на вигляд готелю і, зайшовши до зали, умостились за столиком.

– Вісім «Бронксів»⁸, – наказав Алек, – клубний сендвіч і жульєн. Обід на одного. Решту – всім.

Еморі трішки перекусив, він пригледів собі стілець, з якого було видно море і відчутно його шумовиння. Коли обід закінчився, вони неквапно закурили.

– Який там рахунок?

Хтось глянув на чек.

– Вісім двадцять п’ять.

– Зухвалий грабіж. Дамо їм два долари і один – для офіціанта. Керрі, збери дрібні гроші.

Підійшов офіціант, і Керрі повагом вручив йому долар, два долари жбурнув на чек і розвернувся йти. Вони неквапно рушили до виходу, їх переслідував ошелешений погляд слуги Ганімеда.

– Тут, мабуть, якась помилка, сер!