Це був вирок долі – шлях до Стамбула відрізаний. І все ж в цю мить сама значущість того, що сталося, справила на Ґабріеля менше враження, ніж спокій Тер-Айказуна. Він не сумнівався в достовірності сказаного. Духовенство, незважаючи на наявність ліберального «Дашнакцутюна», як і раніше, було найбільшою силою і єдиною справжньою організацією вірменського народу. Сільські громади жили в місцинах, віддалених одна від одної далекими відстанями, і про хід світових подій найчастіше дізнавалися, лише коли вже були затягнуті в їхній вир. Священик же отримував відомості задовго до того, як зі столиці прибували газети. Найшвидшими та таємними каналами йому першому ставало відомо про кожну подію, що загрожує небезпекою. І все ж Ґабріелю хотілося переконатися, що він правильно зрозумів повідомлення.

– Справді заарештовані? І хто? Це правдива інформація?

Тер-Айказун поклав мляву руку з великим перснем на папери, що лежали на столі.

– Щонайправдивіша.

– І ви, духовний наставник семи великих громад, кажете про це так спокійно?

– Від того, що я буду не спокійний, мені легше не стане, а моїм парафіянам – одна шкода.

– Чи є серед заарештованих священики?

Тер-Айказун похмуро кивнув.

– Поки що семеро. Серед них архієпископ Амаяк і троє високопоставлених владик.

Якою б нищівною не була ця новина, Багратян знемагав від бажання курити. Він витягув цигарку і сірники.

– Я мав би раніше прийти до вас, Тер-Айказуне. Ви навіть гадки не маєте, як болісно мені було мовчати.

– Ви зробили добро тим, що мовчали. Ми і далі маємо мовчати.

– А чи не доцільніше підготувати людей до майбутнього?

Немов відлите з воску обличчя Тер-Айказуна було байдужим.

– Майбутнє мені не відоме. Але мені відомо, якими небезпеками можуть загрожувати моїм парафіянам страх і паніка.

Християнський священик промовляв майже такими ж словами, що і правовірний мусульманин Ріфат. Але перед Ґабріелем раптом постало бачення, сон наяву. Величезний пес, із тих бездомних тварин, які тримають в страху всю Туреччину. На його шляху – старий, він завмер від страху перед собакою, переминається з ноги на ногу, потім раптом рвучко обертається, кидається навтьоки… Але лютий звір уже наздогнав його, вп’явся зубами в спину…

Багратян провів рукою по чолі.

– Страх, – сказав він, – найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства… Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?

Здавалося, Тер-Айказун прислухається до чогось далекого.

– Часописам заборонено писати про все це – не хочуть розголосу за кордоном. До того ж навесні багато роботи, часу у людей обмаль, наші селяни і поготів рідко кудись виїжджають… Тому з Божою поміччю страху ми на якийсь час позбавлені… Але колись це станеться. Рано чи пізно.

– Що станеться? Як ви собі це уявляєте?

– Це неможливо уявити. Наші солдати роззброєні, наші вчителі заарештовані!

Так само незворушно Тер-Айказун продовжував перелік злочинів, буцімто йому потай було приємно робити боляче собі та гостю:

– Серед заарештованих – Вардгес, близький товариш Талаата й Енвера. Частину в’язнів вислали. Можливо, їх уже немає в живих. Уся вірменська преса заборонена, всі вірменські підприємства та крамниці зачинені. І поки ми тут із вами бесідуємо, на майдані перед сераскеріатом^[35] стоять шибениці з повішеними ні в чому не винними вірменами, п’ятнадцять шибениць…

Ґабріель рвучко схопився, перекинувши очеретяне крісло.

– Що за божевілля! Як це зрозуміти?

– Я розумію це тільки так, що уряд готує нашому народу такий удар, якого не посмів би завдати навіть сам Абдул-Гамід.

Ґабріель звернувся до Тер-Айказуна з такою злістю, немов перед ним був ворог, іттіхатист:

– І ми що, зовсім безсилі? Справді маємо, навіть не пискнувши, сунути голову в зашморг?

– Безсилі. Повинні пхати голову в зашморг. Кричати, сподіваюся, наразі дозволяється.

«Нехай буде проклятий Схід зі своїм кисметом^[36], його пасивністю», – майнуло в свідомості Багратяна. Й одразу ж у пам’яті вигулькнула ціла купа імен, зв’язків і можливостей. Політики, дипломати, з котрими він був знайомий, – французи, англійці, німці, скандинави! Треба сколихнути світ! Але як? Пастка зачинилися. Туман знову згустився. Багратян ледь чутно зронив:

– Європа цього не допустить.

– Не дивіться на нас чужими очима, – нестерпною була це безпристрасність Тер-Айказуна. – Зараз є дві Європи. Німці потребують турецького уряду більше, ніж турецький уряд німців. А інші нам допомогти не можуть.

Ґабріель втупився у вардапета. Ніщо не могло спотворити тривогою це розумне, схоже на камею обличчя.

– Ви – духовний пастир багатьох тисяч душ, – голос Багратяна звучав майже по-командирськи, – і весь ваш вплив надається лише для того, щоб приховувати від людей правду, як приховують нещастя від дітей і людей похилого віку, щоб уберегти їх від страждань. І це все, що ви робите для вашої пастви. Що ще ви робите?

Цього разу докір Ґабріеля глибоко зачепив вардапета. Руки його, що лежали на столі, повільно стислися в п’ястуки. Голова схилилася на груди.

– Молюся… – пошепки відповів парох, наче йому було соромно відкрити іншому, яку духовну боротьбу веде він удень і вночі з Богом за порятунок своєї пастви.

А якщо онук Аветіса Багратяна – вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.

– Моліться, Тер-Айказуне!

І тим же командирським тоном:

– Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!

Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В п’ятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.

Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгір’ї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.

Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з п’яти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири – в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, – весь цей військовий ритуал приваблює і п’янить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою:

– Годі!

У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.

– Підемо, Стефане, погуляємо трохи, – вирішив батько.

Ґабріель боявся залишитися наодинці, – його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.

Авакян поніс зброю в будинок.

Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно в десяти хвилинах пішки. Ґабріель відчув себе раптом немічним дідуганом, і власне тіло виявилося такою важкою ношею, що довелося спертися на Стефана.

Не доходячи до церковного майдану, вони почули гомін голосів. На відміну від арабів та інших східних людей, неабияк галасливих, вірмени поводяться в громадських місцях тихо й стримано. Сам стародавній фатум наказує їм не втручатися в гучні збіговиська, так само як і влаштовувати їх. Але сьогодні тут зібралося близько трьохсот селян, вони півколом огорнули церкву. Дехто з цих чоловіків і жінок, селян і ремісників голосно вигукували лайку, прокльони та погрожували п’ястуками. Лайка призначалася заптіям – їхні потерті смушкові шапки тут і там миготіли над натовпом. Правоохоронці, вочевидь, намагалися відтіснити натовп від церкви, звільнити прохід на сходи і в арку. Ґабріель узяв Стефана за руку і став разом із ним пробиратися крізь гущу щільної юрби.

Першим кинувся у вічі довготелесий обірванець зі сплетеним із соломи вінком навколо високої чорної шапки. У руці він тримав соняшник на короткому стеблі, яким він час від часу розмахував. Прибулець із серйозним виглядом виробляв па якогось танцю, втомлено тупцяючи ногами, ніби підкоряючись якомусь внутрішньому ритму. Однак його рухи зовсім не були схожі на п’яне тупотіння. Це відразу було видно. І все ж натовп дивився не на танцюриста із соняшником. Погляди людей були прикуті до іншого видовища.

На ґанку сиділо четверо. Чоловік, дві молоді жінки і дівчинка років дванадцяти. Кожен був такою заціпенілою грудкою людського горя, якого Ґабріель ніколи ще не бачив: мертвий дух у живому тілі. У такій позі знаходять на розкопках тіла людей, котрі збереглися в двотисячолітній лаві після виверження вулкана:

«Як живі». Всі четверо безмовно дивилися перед собою. Байдужий погляд широко вирячених очей, в яких нічого не відбивалося: ні схвильований натовп, ні будинок аптекаря, що стояв навпроти. (Що таке, по суті, людський погляд? Ледве помітна зміна зіниці: він трохи світлішає або темніє. І в той же час – окрилена істота, янгол, із яким людина посилає світові звістку. Але тут янголи-провісники пролітали повз, прикривши свій лик крилом.)

Чоловік із худим, зарослим щетиною обличчям був у довгому сірому люстриновому костюмі, які зазвичай носять тутешні протестантські священики. Його м’який солом’яний бриль скотився на сходи. Краї дуже пошарпаних штанів звисали френзлями. Подерті черевики, товстий шар пилу на обличчі й одязі свідчили про те, що чоловікові довелося багато днів іти пішки. Жінки також були в європейських сукнях і, можна було здогадатися, – колись навіть витончених. Та, що сиділа, притулившись до священика, – без сумніву, його дружина – не в змозі, мабуть, подолати нудоту або серцевий напад, раптово відкинулася назад і вдарилася б потилицею об сходи, якби чоловік не підхопив її. (Так ця група прибульців уперше вийшла із заціпеніння.) Друга жінка – ще зовсім юна – не втратила своєї привабливості навіть у цьому стані. Очі її на безкровному схудлому личку палали гарячковим блиском, напіввідкритий рот жадібно хапав повітря. Її, либонь, мучив біль чи то від рани, чи від перелому, бо ліва рука дівчини безсило звисала на бандажі. І нарешті, дівчинка – субтильне, схоже на горобця створіння в смугастому халаті, в яких ходять діти в сиротинцях. Вона гидливо підбирала босі ноги, боячись ними чогось торкнутися. «Так підбирає лапи хворий звір», – подумав Ґабріель. Бідні дитячі ноги спухли, були в чорно-синіх синцях, у відкритих ранах. Цілий і неушкоджений і в повному здоров’ї був, мабуть, лише танцюрист із соняшником.

Через майдан до церкви біг літній чоловік. Його, либонь, викликали з роботи, бо він навіть не встиг зняти синій робочий фартух. Стефан упізнав майстра Товмасяна, котрий керував ремонтними роботами на їхній віллі. З цікавості хлопчик часто навідувався до майстрів на роботі, і тоді Товмасян із гордістю розповідав йому про свого сина Арама, видатного чоловіка в Зейтуні, тамтешнього священика і директора притулку для сиріт. «Той, хто на сходах, мабуть, і є його син», – здогадався Багратян-молодший.

Старий Товмасян із безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрівників. Пастор Арам насилу відвів порожній погляд від якоїсь невидимої далечіні, з удаваною легкістю зістрибнув і спробував бадьоро усміхнутися, ніби нічого особливого й не сталося. Встали зі своїх місць і жінки, їм також це коштувало великих зусиль. Молодшій заважала зламана рука, а дружина священика була вагітна. І тільки дівчинка в смугастому халаті залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи – такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.

Навіть Ґабріель, приїжджий парижанин, громадянин світу, що давно вже здолав у собі владу роду, навіть він ледве впорався з чимось, від чого перехоплювало подих. Ґабріель непомітно зиркнув на сина. З обличчя чемпіона зі стрільби зникли всі барви. Жульєтта злякалася б, але не тільки блідості та виразу здивованого жаху на обличчі хлопчика. Вона злякалася б і того, що Стефан став таким схожим на вірменина.

Незабаром на церковному майдані з’явилися один за одним доктор Алтуні з дружиною Антарам, обидва вчителі, за котрими послали в школу, і нарешті Тер-Айказун, що повернувся з Бітіаса, куди їздив верхи на своєму віслючку. Вардапет гукнув турецькою заптію Алі Назіфу, щоб той нікого не впускав до церкви. Потім парох завів родину Товмасянів і сирітку в храм. Лікар із дружиною, вчителі та мухтар пішли за ними слідом. Увійшли в церкву і Багратяни. Іззовні, під спекотним полуденним сонцем, залишилася юрба і танцюрист із соняшником, котрий заснув у знемозі на сходинках під церквою.

Тер-Айказун завів потомлених людей до ризниці – просторої, світлої кімнати, де стояло кілька лавок і тапчан. Паламаря послали за вином і гарячою водою. Доктор Алтуні й Антарам негайно взялися за справу. Перш за все надали допомогу дівчині з хворою рукою – Іскуї Товмасян, сестрі священика. Потім перев’язали рани Сато, дівчиська зі сирітського притулку, котру священик взяв із собою з Зейтуна.

Як особа стороння, або наразі ще стороння, Ґабріель стояв віддалік, тримаючи сина за руку, і прислухався до сумбурного діалогу: безладні запитання перебивалися безладними відповідями. Так, поступово, якою б хаотичною та непослідовною була розповідь, Багратян дізнався про сумну історію міста Зейтуна, а також історію пастора Арама та його близьких.

Зейтун – це стародавнє гірське селище, що тягнеться далеко вгору західним схилом Кілікії Тавра. Населяли його, як і села Муса-Дага, з давніх-давен вірмени. Це був достатньо великий населений пункт із тридцятьма тисячами жителів, тому турецький уряд тримав там велику кількість жандармерії та війська, офіцерів і чиновників із сім’ями, як відбувалося всюди, де треба було встановити чисельну перевагу і контроль над нетурецьким населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно панує над національними меншинами. У Туреччині таке чинилося особливо брутально, бо османи, хизуючись своїм «шляхетним походженням», не мали навіть чисельної переваги над іншими націями – міллетами. Тільки такі люди, як Багратян, котрі жили в Парижі або в інших європейських столицях, могли в своєму ідеалізмі сподіватися до весни цього року, що можна примирити суперечності, знищити расову ворожнечу, домогтися справедливості під молодотурецьким прапором. Ґабріель знав чимало адвокатів і журналістів, котрі зайняли високі посади після революції. Коли готувалася змова, він у монмартрських кафе проводив із ними в суперечках цілі ночі. Присяги вічної вірності чергувалися з взаємними зізнаннями в месіанській ролі турецького та вірменського народів. В ім’я оновленої вітчизни (з якою він мав дуже мало спільного) Багратян, тоді вже одружений чоловік, вступив до Військової академії та пішов на війну, що здогадалися зробити лише зовсім небагато турецьких патріотів у Парижі. А зараз? Він подумки бачив перед собою їхні обличчя, і спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Мої старі друзі – відтепер мої смертельні вороги?»

Жорстоку відповідь на це дали події в Зейтуні.

Уявіть собі високу в балках гору, увінчану природною цитаделлю, в неї ніби врізані соти старого міста. Неприступна, пихата піраміда нагромаджених одна на одну вуличок, що обриваються тільки в новій частині міста, на рівнині.

Сіллю в оці був Зейтун для турецького націоналізму. Бо якщо є в світі священні місця та реліквії, які ваблять прочан і занурюють їх у побожне споглядання, то поряд із цим є й такі місця, які збуджують люту злість і ненависть фанатиків-шовіністів.

Причини такої ненависті до Зейтуна були цілком зрозумілі. По-перше, в цьому місті майже до кінця ХІХ століття існувало вільне самоврядування, такий порядок речей, який панівній нації нагадував про якийсь неприємний досвід, здобутий у старі часи. По-друге, в зейтунських вірменів збереглося споконвіку притаманне їм упродовж усієї їхньої історії прагнення до незалежності, що часом обертається зарозумілістю та пихою. Але не могли пробачити вірменам несподівану поведінку 1896 року. Вона залишилася незабутнім спогадом, постійним джерелом для ненависті турків.

Саме тоді «добрий» султан Абдул-Гамід сформував, серед інших добровольчих загонів, і «Гамід» – банди, завербовані з тимчасово випущених на свободу каторжників, розбійників і кочівників. Створення таких зграй мало лише одну мету: мати в своєму розпорядженні відчайдушних зарізяк, готових без докорів сумління спровокувати події, за допомогою яких султан сподівався заткнути пельки вірменському населенню, що вимагало реформ.