Генерал кілька разів ввічливо вказує на стілець, але гість не сідає.

– У вас, пане Лепсіус, перебільшене уявлення про мої повноваження, – заявляє нарешті він. – Здійснювати такі урядові рішення – функція міністра внутрішніх справ.

Німець скидає пенсне, так що стає видно його почервонілі очі.

– Про це я і веду мову. Не міністр і не валі чи мутесаріф здійснюють накази, а жорстокі, безсердечні дрібні чиновники й унтер-офіцери. Хіба ви або міністр хочете, щоб жінки народжували на дорогах, й їх, породіль, гнали кийками далі? Хіба за вашим бажанням цілі ділянки доріг заражені трупами, розкладаються, а Євфрат заповнений мерцями? Мені відомо, що саме так втілюються в життя інструкції.

Паша, здається, схильний піти німцеві назустріч:

– Я ціную вашу обізнаність щодо становища в країні. Я сприйму з увагою ваші письмові пропозиції про те, як всьому цьому зарадити.

Але Лепсіус простягає руки:

– Пошліть мене в глиб країни! Це і є моя перша пропозиція! Навіть старий султан не відмовляв мені в таких проханнях. Дайте мені повноваження організувати перевезення вигнанців. Господь дасть мені сил, а такий досвід, як у мене, навряд чи є у когось іншого. Мені не потрібні піастри від турецького уряду. Гроші, скільки знадобиться, я знайду сам. Німецькі й американські доброчинні установи мене підтримують. Мені вже вдалося якось організувати допомогу в широких масштабах. Я заснував багато сирітських притулків і лікарень, допоміг обладнати понад п’ятдесят господарських підприємств. Я і зараз, незважаючи на війну, зроблю не менше. Через два роки ви самі, ваша ясновельможносте, будете мені вдячні.

Цього разу Енвер-паша слухав не тільки чемно, але і з напруженою увагою. Але і Лепсіус побачив тепер таке, з чим ніколи в житті не зустрічався. Хлоп’яче обличчя генерала спотворилося раптом не виразом уїдливої жорстокості. Ні, цинізму там немає! Полярним холодом повіяло від людини, «котра задушила всіляку сентиментальність», від людини, котрій недоступне почуття провини чи муки совісті. Лепсіус дивиться на вродливе, витончене обличчя незнайомої, але вражаючої породи, бачить перед собою уособлення страшної, майже невинної примітивності, повного безбожництва. Й яку ж силу воно має, якщо не відчуваєш до нього ненависті!

– Ваші благородні наміри, – каже з удячністю Енвер, – зацікавили мене, але я, звісно, змушений їх відхилити. Висловлені вами побажання якраз і показали мені, що ми досі один одного не розуміли. Якщо я дозволю іноземцю надавати вірменам допомогу, то створю прецедент, який можна витлумачити як визнання права на втручання іноземців, а отже, іноземних держав. Таким чином я звів би нанівець всю мою політику, яка має провчити вірменський народ, показати йому, до яких наслідків веде тяга до іноземного втручання. Вірмени також нічого б не допетрали: спочатку я їх караю за зрадницькі прагнення та надії, а потім раптом надсилаю до них одного з найвпливовіших їхніх друзів, аби знову розбудити ці прагнення та сподівання. Ні, пане Лепсіус, це неможливо, я не можу дозволити іноземцю надавати цим людям милість. Вірмени тільки в нас мають бачити своїх благодійників.

Священик валиться в крісло. Все втрачено! Повний крах! Балакати більше немає про що. Був би цей чоловік тільки злим, хоча б навіть самим дияволом. Але він не злий і не Сатана, в ньому є навіть щось по-дитячому симпатичне, в цьому нещадному організаторові масових убивств.

Лепсіус задумався і не відразу збагнув усю нахабність зробленої Енвером пропозиції, яку той виклав довірливим тоном:

– Я зроблю вам контрпропозицію, пане Лепсіус. Зберіть гроші у ваших благодійних організацій в Америці та Німеччині, багато грошей. Ці суми потім принесіть мені. Я їх використаю у повній відповідності до ваших планів і за вашою вказівкою. Але ставлю вас до відома, що не дозволю ніякого контролю з боку німця чи іншого іноземця.

Якби Лепсіус не був такий приголомшений, він би розреготався. Сміх розбирає при думці, як ужили б у Туреччині за вказівкою Енвера-паші зібрані священиком кошти.

Лепсіус мовчить. Він зазнав поразки. Правда, і до бесіди він був налаштований безнадійно, однак зараз здається, що весь світ завалився. Щоб не зовсім втратити обличчя, священик набирається духу, приводить себе до ладу, кілька разів витирає хустинкою лискуче чоло і встає.

– Не хочу думати, ваша ясновельможносте, що ця година, яку ви мені подарували, буде зовсім безплідною. У Північній Сирії, на узбережжі, живуть ще сотні тисяч християн, далеко від усіх районів військових дій. Переконаний, що ваша ясновельможність вважатиме за доцільне утриматися від безглуздих заходів.

Юний Марс знову шкіриться, оголюючи в усмішці зуби.

– Будьте певні, пане Лепсіус, що наш уряд уникає зайвої жорстокості.

Як завжди в подібних політичних розмовах, останні репліки з обох сторін – чиста формальність, порожня комедія, мета якої залишити зустріч незавершеною. Енвер-паша не зробив ніяких поступок. Що вважати «зайвою жорстокістю» – залишилося на його розсуд. Але і Лепсіус промовляв, усвідомлюючи, що це – порожні слова, потрібні лиш як кінцівка.

На відміну від Лепсіуса, генерал зараз – особливо витончений і підтягнутий. Він пропускає гостя вперед і навіть робить разом із ним кілька кроків. Потім трохи здивовано, але безпристрасно дивиться услід священику, котрий, похитуючись, немов сліпий, навпомацки човгає анфіладою кімнат, крізь двері з хиткими завісами.

Енвер-паша входить в апартаменти Талаат-бея. Чиновники підхоплюються. Обличчя сяють захватом. Ще не згасла та майже містична любов, яка живить навіть канцелярських пацюків до привабливого бога війни.

З вуст в уста передаються сотні легенд, що прославляють його шалену хоробрість. Коли під час війни в Албанії збунтувався артилерійський полк, Енвер із цигаркою в зубах постав перед жерлом гаубиці і гаркнув бунтівникам: «Стріляйте!»

На його пещеному обличчі народ бачить відблиск сяйва месії, він – посланець бога, котрий воскресить імперію Османа, Баязета та Сулеймана.

Енвер весело вітається з чиновниками. Бурхливе захоплення. Догідливі руки екзальтованих шанувальників поспішають одна за одною відчинити перед ним двері канцелярських приміщень, що ведуть у кабінет Талаат-бея.

Для громіздкої постаті міністра кабінет замалий. Коли цей богатир встає з-за столу – ось як зараз, – він затуляє собою все вікно. Велика голова Талаата на скронях сива. Східного типу обличчя, м’ясисті губи, чорні як смола вусики. Куточки стоячого коміра стискають важке подвійне підборіддя. Випирає черевце, обтягнуте пікейним жилетом, білизна якого, мабуть, символізує щирість. Коли Талаат-бей зустрічається зі своїм соратником по дуумвірату, у нього незмінно виникає потреба своєю могутньою ведмежою лапою по-батьківськи погладити по плечу цього юного улюбленця долі. І щоразу цьому дружньому жесту заважає непроникна сором’язливість, яку випромінює Енвер.

При всьому цьому Талаата переповнює кипуча енергія. Він – світська людина й оратор, що вирізняється гучним апломбом, здатний приперти до стінки хоч п’ятьох дипломатів гамузом. А народний кумир Енвер, чоловік принцеси, султанської доньки, часто на великому прийомі стоїть осторонь сам-один, збентежений і замислений.

Талаат опускає свою величезну м’язисту руку й обмежується запитанням:

– Був у тебе німець?

Енвер-паша дивиться на Босфор, на його хвилі, на пароплави й іграшкові кіїки, на кипариси та руїни, які зараз здаються нереальними, погано намальованими декораціями. Потім обертається й оглядає порожній кабінет. Погляд гостя зупиняється на старому телеграфному апараті, що, як коштовна реліквія, стоїть на вкритому килимовою скатертиною столику. На цьому жалюгідному апараті невеликий поштовий службовець, телеграфіст Талаат вистукував азбуку Морзе, поки резолюція «Іттіхату» не піднесла його до становища видатного державного діяча в царстві каліфа. Нехай кожен відвідувач віддасть належне, дивуючись цьому переконливому свідченню запаморочливої кар’єри. Ось і Енвер доброзичливо і довго розглядає балакучий апарат, перш ніж відповісти на запитання Талаата.

– Так, той самий німець. Намагався налякати рейхстагом.

Із цього зауваження можна зробити висновок, наскільки мав рацію патріарх Завен, попереджаючи Лепсіуса, що будь-які вмовляння та заклик до людських почуттів із самого початку приречені на невдачу.

Секретар приносить стос телеграм, які Талаат підписує стоячи. Не відриваючи очей від паперів, він каже:

– Ці німці бояться бути скомпрометовані співучастю. Але їм ще доведеться звертатися до нас із проханнями частіше, ніж клопотати про вірменів.

Розмова про депортацію на цьому б і скінчилася, якби Енвер не кинув зацікавлений погляд на телеграми. Талаат перехопив цей погляд і відсунув папери:

– Докладні інструкції для Алеппо! Гадаю, дороги вже звільнилися. Найближчими тижнями можна буде відправити етапи з Алеппо, Александретти, Антіохії і з усього узбережжя.

– Антіохії й узбережжя? – перепитує Енвер і, здається, хоче зробити якесь зауваження.

Але ні звуку не вимовляє і тільки пильно стежить за товстими пальцями Талаата, котрий у якійсь нестямі підписує папери, один за одним. Ті ж товсті грубі пальці написали незашифрований наказ, адресований усім валі та мутесаріфам. Наказ був такий: «Мета депортації – знищення».

Швидкий і енергійний розчерк свідчить про непохитність, що не знає сумнівів. Міністр розправляє спину, все своє неотесане тіло.

– Так! Восени я зможу сказати всім цим людям прямо: La question armenienne n ’ existe pas^[43].

Енвер стоїть біля вікна, він нічого не чує. Чи думає про володіння каліфа, які дісталися йому і простягаються від Македонії до Передньої Індії? Чи стурбований постачанням армії боєприпасами? Або мріє про нові надбання для свого казкового палацу на Босфорі? У величезній бальній залі він наказав поставити весільний трон, який принесла в посаг Наджіє, донька султана. Чотири колони з позолоченого срібла підтримують зоряне небо над троном – балдахін із візантійської парчі.

Йоганн Лепсіус усе ще блукає вулицями Стамбула. Уже за полудень. Час обіду встрачений. Священик не наважується йти до себе, в готель «Токатлян». Це – вірменський готель. Жахом і смутком охоплені там усі – від господаря і гостей до останнього офіціанта та хлопчика-ліфтера. Вони знають, куди він пішов, знають, що задумав. Як тільки повернеться, то стане предметом загальної уваги.

Нехай нишпорки та шпигуни, котрі за наказом Талаат-бея ходять за ним по п’ятах, зі шкіри пнуться. Але ось біда – Лепсіуса вже багато годин чекають друзі-вірмени в безпечному місці. Серед них і Давтян, колишній голова Вірменських національних зборів. Він – один із нещодавно заарештованих вірменських діячів, утік і тепер переховується в Стамбулі. Лепсіусові бракує сил і мужності постати перед цими людьми. Якщо він не прийде, їм стане все ясно і, можна сподіватися, вони розійдуться. Навіть найпохмуріші песимісти серед них (втім, усі вони – похмурі песимісти, це ж так природно), навіть вони вважали, що цілком можливо священику дозволять поїздку в глиб країни. Це хоч щось дало б.

Слуга Божий причвалав у міський сад. І тут усе по-святковому. На спинках лавок шурхочуть гірлянди квітів. На жердинах і ліхтарних стовпах майорять прапори з півмісяцем. Людська маса, огидна людська гуща, тісниться між клумбами по доріжках, засипаних гравієм. Хитаючись, в якомусь забутті, Лепсіус зауважує лавку, на якій є одне вільне місце. Сідає. Перед очима пливуть кола, що переливаються барвами. І в ту ж мить лунає турецький військовий оркестр, верещить, заливаючись трелями, музика яничарів^[44].

Свистки, сопілки, флейти, пронизливий голос кларнета, гуркіт міді – всі ці звуки злилися, ріжуть слух, як гострий ніж, ковзають то вгору, то вниз сходами гами, а час від часу вривається фанатичний гавкіт турецьких барабанів, подзенькування бунчуків, пронизане ненавистю шипіння турецьких тарілок. Йоганна Лепсіуса захлеснула ця музика, вона йому вже в печінках, він ніби сидить у ванні з битим склом. Але не шукає порятунку, готовий прийняти муки, притиснути до тіла це бите скло. Й ось Йоганнові Лепсіусу дається те, в чому йому відмовив Енвер-паша. Він – ланка в довгій низці людей, приречених на вигнання. Серед довіреного йому Богом народу тиняється чоловік подумки то кам’янистими, то болотяними манівцями Анатолії. А чи не проклинають його зараз рідні та близькі, чиї тіла розривають на частини снаряди в Аргонні, на полях Поділля, Галичини, на морях і в повітрі? Хіба нескінченні потяги з пораненими не менш страшне видовище, від якого не можна не волати? Хіба у поранених і вмираючих німців не такі ж, як у вірменів, очі? У Лепсіуса паморочиться в голові від утоми і від музики яничарів, в яку він занурюється все глибше і глибше.

У писклячу, навіжену музику вриваються нові звуки, громоподібний гул, що дедалі посилюється. Він лине з неба. Турецька ескадрилья кружляє над Стамбулом, скидає хмарки прокламацій, що пурхають у повітрі. Йоганну Лепсіусу ясно – хоч він і не знає чому, – моноплани, що ширяють у небі, – це втілення первородного гріха, вінець гордині людської. Він блукає в істині, що відкрилася йому, як у величезному палаці, як у Міністерстві внутрішніх справ. Горять, тріпочуть завіси, і йому згадується одне місце в Одкровенні Святого Івана, яке процитує він у своїй майбутній проповіді: «На вигляд свій сарана була схожа на коней, що налаштовані для бою… На ній були панцери, гейби обладунки залізні, а шум від крил її – гуркіт від колісниць… У неї були хвости, мов у скорпіонів, і в хвостах її були жала; а влада її була – шкодити людям п’ять місяців».

Лепсіус здригається переляканий: треба знайти нові засоби та шляхи. Якщо німецьке посольство не в змозі нічого зробити, може, австрійський маркграф Паллавічині, особа видатна, буде вдатнішим? Він міг би пригрозити репресіями, адже мусульмани Боснії – австро-угорські піддані. Так, іспанські попередження були надто м’якими. Але ще мить – і до Лепсіуса наближається Енвер-паша, а на устах його та ж незабутня посмішка. Сором’язлива? Ні, це не те слово, так не назвеш цю чи то хлоп’ячу, чи то дівочу усмішку великого вбивці. «Пане Лепсіус, ми будемо дотримуватися політики, що відповідає нашим інтересам. Перешкодити нам може тільки держава, яка вища за всі інтереси і не замішана в жодну гидоту. Якщо ви знайдете таку державу в дипломатичному довіднику, то дозволяю вам знову з’явитися до мене в міністерство».

Лепсіуса морозить, трясе, як у лихоманці, так, що жінки, котрі сидять поруч із ним у покривалах, підіймаються і, лякливо озираючись, йдуть. Слуга Божий цього не помічає, йому спав на гадку сумний здогад: нічого більше зробити не можна. Допомоги чекати нізвідки. Істина, яку ще кілька тижнів тому збагнув священик Тер-Айказун у Йогонолуку, відкривається зараз і пастору Йоганну Лепсіусу: «Мені залишається тільки одне – молитися».

Повз нього рухається святкова галаслива юрба, лунає жіночий сміх і дитячий вереск. Натовп прибуває до військового оркестру, а священик, склепивши повіки, то хитає головою, то молитовно складає руки або уявляє, що робить це. Але в душі вже звучить: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»

Але що сталося з «Отче наш»?! У кожному слові чаїться безодня, яку поглядом не охопити. Уже при слові «наш» або «ми» втрачаєш голову. Хто має право ще вимовити «ми», якщо Христос – той, хто в’яже і вирішує, на третій день вознісся на небо? Без нього все решта – смердюча гора черепків і кісток заввишки з Всесвіт. Лепсіус згадує запис у щоденнику своєї матері, який вона зробила п’ятдесят шість років тому, коли його хрестили: «Хай буде ім’я його Йоганн завжди мені нагадуванням, що моє велике і святе завдання – виростити з нього справжнього Івана, іншими словами, того, хто по-справжньому любить Господа і йде його слідами». Чи став він справжнім Іваном? Чи сповнений він до краю вірою, почуттями так, що не висловити словами? Ех, віра моя загрожує вичерпатися, якщо ослабне тіло. Знову дає про себе знати цукриця. Треба бути обережнішим у їжі. Нічого солодкого, борошняного, ніякої картоплі. Можливо, Енвер врятував його тим, що не дозволив поїздку в Анатолію.

…Даруйте, а що тут робить швейцар готелю «Токатлян»? Відколи носить він смушкову офіцерську шапку? Чи не Енвер його прислав? Швейцар ввічливо подає йому тескере, внутрішній паспорт. На паспорті – світлина Наполеона з його власним підписом. І справді, в обертових дверях готелю його чекає ешелон вигнанців. Друзі всі разом. Давтян і всі інші. Вони весело йому кивають. «Наші чудово виглядають», – думає священик. Навіть у найстрашнішій реальності, коли зіткнешся з нею віч-на-віч, знаходиться щось утішне. Привал зробили на березі якоїсь річки, під стрімкими скелями. Є навіть намети. Либонь, Енвер таємно дозволяє певні поблажки.

Коли всі полягали, до Лепсіуса підходить довготелесий вірменин в одежі, з гори до низу забризканій мулом. Про-мовляє якось дивно врочисто, ламаною німецькою мовою:

– Поглянь. Цей бурхливий потік – Євфрат. А он там – мої діти. Перекинь своє тіло з цього берега на той, тоді у дітей моїх буде міст.

Лепсіус прикинувся, що вважає це жартом.

– Тоді вам із дітками доведеться трішки зачекати, поки я ще підросту.

І раптом він починає рости з дивовижною швидкістю. Руки і ноги самі собою витягуються нескінченно далеко. Тепер він може завиграшки виконати прохання вірменина. Але до цього не доходить, бо Йоганн Лепсіус втрачає рівновагу і ледь не падає з лавки.

– Який жах! – він каже це сьогодні вдруге.

Зараз це стосується спраги, що його мучить. Священик схоплюється, вбігає в найближчу таверну і, нехтуючи приписами лікарів, осушує цілу склянку напою з льодом. Одночасно з приємним відчуттям у нього виникають нові сміливі плани.

– Я не здамся, – сміється він.

Бездумний сміх означає оголошення війни Енверу-паші. А в цю саму мить особистий секретар Талаат-бея вручає черговому телеграфісту ті самі урядові телеграми, в яких йдеться про Алеппо, Александретту, Антіохію й узбережжя.