© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2016

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

The translation of this book was supported by the austrian Federal Chancellery (Division for arts and Culture)

Це видання було здійснено за підтримки Австрійської федеральної канцелярії (Відділ культури і містецтв)

The book is published with the support of the state Commission on Coordination of the events for the commemoration of the 100th anniversary of the armenian genocide

Також книга видана за підтримки Державної комісії Вірменії з координації заходів з відзначення 100-ї річниці Геноциду вірмен

Книга перша
Прийдешнє

Аж доки, Володарю святий та істинний, не судитимеш, і не чиниш помсти тим, хто живуть на землі, за кров нашу?

Одкровення святого Івана Богослова. 6, 10^[1]

Розділ перший
Тескере

– Як я тут опинився?

Ці слова Ґабріель Багратян вимовляє вголос, сам того не усвідомлюючи. Так у них не чується запитання, а щось незрозуміле, якесь урочисте здивування, що переповнює його до країв. Навіяла це, либонь, пронизана світлом рань березневої неділі та сирійська весна, що жене вниз схилами Муса-Дага, аж до горбистої рівнини Антіохії, навалу гігантських червоних анемонів. Усюди на полонинах буяє з землі їхній чудовий рум’янець, витісняючи цнотливу білизну високих нарцисів, яким також уже час цвісти. Муса-Даг немов оповита незримим золотистим гулом. Чи то роїться незліченна кількість бджіл, які залишили вулики Кебусії, чи в цю бездоганно доступну для вух та очей годину долинає здалеку прибій Середземного моря, що підточує голий хребет гори?

Вибоїста дорога в’ється вгору між обвалених стін. Там, де руїни змінює хаотичний розсип каміння, дорога звужується, переходить у стежку вівчарів. Передгір’я пройдено.

Багратян озирається. Довготелесий, у вільного крою костюмі з м’якої домотканої вовни, він стоїть випрямившись і вслухається. Трохи збочена феска на вологому чолі. Очі у нього широко розставлені, такі ж великі, як у природного вірменина, але світліші.

Тепер Ґабріелеві видно, звідки він прийшов: у просвіті між евкаліптами, що ростуть у парку, його погляду відкрився будинок із яскравими стінами та пласким дахом. Осяяні вранішнім сонцем стайні та господарські прибудови. До садиби більше півгодини ходу, але здається, що будинок зовсім близько, ніби слідував за господарем по п’ятах.

Але ж церква села Йогонолук, що стоїть унизу, в долині, явно вітає його, киває великим своїм куполом із гостроверхою бічною башточкою. Цей солідний похмурий храм і садиба Багратянів невіддільні одне від одного. Їх збудував півстоліття тому дід Ґабріеля, легендарний благодійник і добродій тутешніх місць.

У вірменських селян і ремісників є звичка повертатися після поневірянь у пошуках заробітку на чужині – навіть із самої Америки – додому в рідне гніздо. Інакше приходять новоявлені багатії – буржуа. Вони будують розкішні вілли на Лазурному березі неподалік Канна, в садах Геліополіса або скромніші – на схилах Ліванських гір, в околицях Бейрута. Дід Ґабріеля, Аветіс Багратян, разюче відрізнявся від цих парвеню. Він, засновник всесвітньо відомої фірми в Стамбулі з філіями в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, з року в рік, коли дозволяли справи, жив у своєму маєтку неподалік від Йогонолука, на схилі Муса-Дага. Не тільки Йогонолук, а й інші шість вірменських сіл навкруги він також наділив своєю царської щедрістю. Крім побудованих дідом церков і заснованих ним шкіл, із учителями, котрі здобули освіту в американських місіонерів, достатньо назвати й один дар, пам’ять про який усупереч усім подальшим подіям і досі зберегли місцеві жителі. Це – пароплав, зафрахтований під швейні машинки Зінґера, які Аветіс Багратян після особливо прибуткового року велів розподілити між п’ятдесятьма найбіднішими сім’ями навколишніх сіл.

Ґабріель – його сторожкий погляд ще був спрямований на рідну домівку – знав дідуся. Адже він народився в цьому будинку і в дитинстві провів тут багато часу. У дванадцять років хлопця вивезли звідси. Тепер це минуле життя, яке колись було його життям, зачіпає до неймовірного болю. Це – як спогад про передбуття, від нього стає моторошно та саднить душу. Пам’ятав чоловік діда насправді чи тільки читав про нього в дитячих книжках, або лише бачив його портрети?

Низенький дідок із сивою еспаньйолкою, в довгому шовковому халаті в жовту та чорну смужки. Пенсне – в золотій оправі, ланцюжок звисає на груди. Він ступає червоними мештами по садовій траві. Всі зустрічні низько йому вклоняються. Пещені старечі пальці торкаються щоки підлітка. Було це насправді чи тільки здається? Дід пробуджує в ньому такі ж почуття, як і гора Муса.

Коли кілька тижнів тому Ґабріель уперше після повернення побачив гору свого дитинства, гребінь, що поступово темніє на тлі вечірнього неба, його переповнило невимовне почуття – солодке та страшне. Чоловік одразу ж притлумив це почуття. Що це було, перше, ще неясне передчуття чи промовляли останні двадцять три роки? Двадцять три роки в Європі, в Парижі! Двадцять три роки повної асиміляції! А пережито стільки, що вистачило б на вдвічі або втричі більше часу… Ці роки погасили все минуле… Після смерті дідуся, Аветіса Багратяна, сім’я, звільнившись від нав’язаного їй главою родини місцевого патріотизму, залишає цей східний шматочок землі. Резиденцією фірми, як і раніше, залишається Стамбул. Але батьки Ґабріеля живуть тепер разом із обома синами в Парижі. Правда, брат Ґабріеля – він старший на п’ятнадцять років і, як і дід, носить ім’я Аветіс – незабаром зникає, ставши співвласником фірми з імпорту, повертається до Туреччини. Ім’я діда брат носить по праву – його нітрохи не тягне в Європу. Він – дивак і відлюдник. Після багаторічного запустіння садиба в Йогонолуку завдяки Аветісові-молодшому – знову в повазі. Єдина його пристрасть – полювання, чоловік раз по раз влаштовує мисливські вилазки в гори Тавра та Гаурава. Про брата Ґабріель має смутну уяву, сам він, скінчивши в Парижі гімназію, слухає лекції в Сорбонні. Ніхто не примушує чоловіка займатися комерцією – фахом, до якого він зовсім непридатний і становить дивовижний у їхній родині виняток.

Йому дали можливість вести життя вченого й естета, займатися археологією, історією мистецтва, філософією, до того ж молодик отримує щорічну ренту, яка дозволяє йому бути незалежною, навіть заможною людиною. З Жульєттою він одружується дуже рано. Цей шлюб знаменує собою глибоку зміну в житті Ґабріеля. Француженка залучає чоловіка у своє середовище. Тепер Багратян – майже зовсім француз. Вірменин він, так би мовити, лише теоретично. Але й не зовсім відрікся від себе, час від часу друкує у вірменських журналах свої наукові праці. А для свого десятирічного сина Стефана запрошує домашнього вчителя-вірменина, щоб навчити хлопчика мови пращурів. Жульєтта вважає це абсолютно зайвою та навіть шкідливою витівкою. Але молодий Самвел Авакян її приваблює, тому після кількох ар’єргардних боїв вона капітулює.

В основі розбіжностей між подружжям Багратянів лежить одне постійне протиріччя. Як би не намагався Ґабріель укоренитися в чужій країні, він мимоволі втягується в політичну боротьбу свого народу. Має славетне ім’я, Ґабріеля Багратяна охоче відвідують, буваючи наїздом у Парижі, вірменські політичні діячі. Йому навіть пропонують вступити в «Дашнакцутюн», від чого той із жахом відмовляється. Правда, 1907 року чоловік бере участь у відомому конгресі, на якому «молоді турки» об’єднуються з вірменською національної партією^[2]. Йдеться про створення нової держави, де всі народи будуть жити мирно, пліч-о-пліч, без дискримінації. Така програма надихне навіть людину, відірвану від батьківщини. У ці дні турки розсипаються в барвистих компліментах, запевняють вірменів у своїй полум’яній любові.

До клятви вірності Багратян ставиться серйозніше, ніж інші, така вже його натура. Ось чому Ґабріель, ледь вибухнула Балканська війна, добровільно вступає до лав турецької армії. У Стамбулі він проходить прискорену підготовку в школі офіцерів запасу, але після її закінчення встигає взяти участь тільки в битві – під Булаїром – як командир гаубичної батареї. Ця єдина довга розлука з близькими триває більше півроку, і він дуже страждає. Може, боїться втратити Жульєтту? Відчуває в її ставленні до нього якусь зміну, втім, реального приводу так думати у нього немає. Після повернення в Париж Багратян уникає всього, що не має прямого стосунку до її внутрішнього світу. Він – мислитель, людина, для котрої духовність – понад усе, людина як така. Що йому до справ турків, і хто йому, врешті, вірмени? Ґабріель подумує про те, щоб прийняти французьке громадянство. Жульєтта була б щаслива. Але його весь час стримує якесь почуття внутрішнього гальмування. Багратян пішов добровольцем на фронт. Нехай навіть не живе у своїй вітчизні, але не може ж її зректися! Адже це – батьківщина його батьків. Вони зазнали там нечуваних страждань і все ж її не покинули. Самому Ґабріелю страждати не довелося. Про масові вбивства та погроми він знає тільки з книжок і балачок. Чи не все одно, якій владі кориться людина, для котрої духовність – понад усе? І Ґабріель залишається турецьким підданим.

Два щасливих роки в чарівній квартирці на авеню Клебер. Здавалося б, усі проблеми вирішено та віднайдено, нарешті, стійкість. Ґабріелю тридцять п’ять років, Жульєтті – тридцять чотири. Стефану – тринадцять. Життя плине без турбот, їх не обтяжує надмірне честолюбство, він зайнятий інтелектуальною працею, родина товаришує з приємними людьми. Щодо вибору друзів, то тут усе вирішує Жульєтта. Стається це перш за все тому, що Ґабріель майже не бачиться зі старими вірменськими знайомими. Батьки його давно померли. Жульєтта неухильно підтверджує свою національну домінанту, що не передбачає жодних поступок. Ось тільки очі сина не вдасться їй змінити. Ґабріель немов нічого не помічає.

Крутий поворот долі визначив несподіваний лист від Аветіса Багратяна. Старший брат викликав Ґабріеля в Стамбул. Він важко захворів і не в змозі більше очолювати підприємство. Кілька тижнів тому чоловік ужив усіх необхідних заходів, аби перетворити фірму на акціонерне товариство. Ґабріелю треба б там з’явитися, щоб забезпечити власні інтереси. Жульєтта – вона дуже пишається своєю життєвою мудрістю – негайно виявляє бажання супроводжувати свого чоловіка і бути присутньою при ділових перемовинах. Гра видасться велика, а Ґабріель від природи – непутящий, йому, вважає дружина, не під силу боротися з верткими вірменськими гендлярами.

Червень 1914-го. У світі – зловісна тиша перед бурею.

Ґабріель вирішує взяти з собою не тільки Жульєтту, але і Стефана з домашнім учителем Авакяном. Навчальний рік все одно – коту під хвіст. Справи можуть надовго затримати Ґабріеля, а яким буде перебіг світових подій, передбачити важко.

До середини липня сім’я Багратянів приїжджає в Константинополь. Але брат Ґабріеля їх не дочекався. Аветіс відбув у Бейрут на італійському пароплаві. За ці липневі дні його легенева хвороба прогресувала з такою страхітливою швидкістю, що він уже не міг виримувати стамбульську задуху. (Цікаво, що брат європейця Ґабріеля їде вмирати не в Швейцарію, а в Сирію.)

Ґабріелю доводиться вести перемовини не з Аветісом, а з директорами, адвокатами та нотаріусами. При цьому йому відкривається, як непомітно і з якою ніжністю піклувався про нього його майже незнайомий брат. І чоловік уперше з повною ясністю усвідомлює, що хворий, старіючий Аветіс працював на нього, що це йому Ґабріель зобов’язаний своїм добробутом. Яке безглуздя, що брати залишилися чужими! Ґабріель жахається, згадуючи, з якою зарозумілістю ставився до «махляра», до «цього східного чоловіка», й як не завжди вмів це приховати. Тепер молодший брат сповнений бажання спокутувати провину, поки не пізно. Його охоплює незрозуміла туга.

Спека в Стамбулі і справді нестерпна. Повертатися зараз на Захід, ачей, нерозумно. Треба перечекати грозу. Навіть від думки зробити невелику морську прогулянку відразу ніби повіяло свіжістю. Один із новітніх пароплавів «Кедівал-Мейл» дорогою до Александрії заходить у Бейрут. На західних схилах Лівану можна винайняти цілком сучасну віллу, що задовольнить навіть найвимогливішого наймача. Знавцям відомо, що немає на землі ландшафту, прекраснішого за цей. Ґабріелю, однак, нема потреби вдаватися до красномовства – Жульєтта погоджується відразу ж. Їй давно дошкуляє таємна нетерплячка, вабить усіляка новизна.

Уже далеко від берега, у відкритому морі, наче гуркіт вибухів снарядів, їх наздоганяють моторошні звістки: одна за одною держави вступають у війну. Коли Багратяни вийшли на пристань Бейрута, в Бельгії, на Балканах і в Галичині вже йшли бої. Про повернення додому, у Францію, і думати було годі. Загрузли. Газети повідомляли, що Висока Порта має намір вступити в союз із центральними державами. Відтепер Париж – столиця ворожої країни.

Головна мета поїздки не була досягнута. Брати знову розминулися. За кілька днів до приїзду Ґабріеля в Бейрут старший брат наважився пуститися у зворотний шлях – через Алеппо й Антіохію в Йогонолук. Видно, для смерті Ліван йому не годився. Помирати, то вже на Муса-Дагу.

Лист, у якому старший брат сповіщав про свою близьку смерть, прийшов восени. Тим часом Багратяни оселилися в гарному будиночку, розташованому в горішніх кварталах міста. Жульєтта вважає життя в Бейруті задовільним. Тут є багато французів. У жінки бувають консули різних держав. Жульєтта і тут зуміла залучити в свій будинок людей, як, втім, і будь-де. Ґабріель щасливий, що вона не дуже важко страждає від вигнання. Нічого не вдієш! У Бейруті, порівняно з європейськими містами, хоча б жити безпечніше. І все ж Ґабріель не може не думати про садибу в Йогонолуку. У своєму листі Аветіс настійно благає його подбати про рідну домівку. Через п’ять днів після отримання листа приходить телеграма від доктора Петроса Алтуні з повідомленням про смерть Аветіса Багратяна.

Тепер Ґабріель невпинно згадує про дім свого дитинства. Однак тільки-но Жульєтта забажала якнайшвидше їхати в Йогонолук, щоб успадкувати будинок, про який чоловік їй стільки розповідав, він лякається і йде на поступки. Ґабріель подає безліч доказів проти поїздки, але Жульєтта наполягає на своєму. Сільська самота? Нічого іншого вона і не прагне. Відірваність від світу, брак комфорту? Вона сама здобуде все необхідне. Це їй навіть подобається. Колись у батьків дружини був заміський будинок, вона там виросла. Якщо вони з Ґабріелем матимуть власний будинок, якщо їй дозволять обставити його по-своєму і бути в ньому повноправною господинею, сповниться її заповітна мрія, і цілком байдуже, в якому кліматі це буде. Незважаючи на радісну готовність дружини, Ґабріель намагається її відмовити, лякає, що скоро почнуться дощі. Набагато розумніше було б будь-що домогтися дозволу відвезти родину до Швейцарії! Але Жульєтта пручається. В її словах звучить виклик. Ґабріель, однак, не в змозі придушити в собі дивну тривогу та щемливе відчуття туги…

Був грудень, коли маленька сім’я вирушила в дорогу, на батьківщину предків. Незважаючи на те, що потяги були переповнені військовими, мандрівка залізницею до Алеппо пройшла добре. В Алеппо Багратяни винайняли два автомобілі, вигляд яких був справді чарівним. Якимось дивом вони все ж дісталися брудною дорогою Антіохії. Там, біля мосту через Оронт, їх уже чекав керуючий маєтком Христофор із панською гарбою і двома возами для поклажі, запряженими биками. Не минуло й двох годин – а пролетіли вони непомітно, – як показався Йогонолук. «Загалом, не так усе це й лячно», – вважає Жульєтта.

– Як я тут опинився?

Суто зовнішній зв’язок подій не може слугувати вичерпною відповіддю на це запитання. І все ж урочисте здивування не полишає душу. Йому ледь чутно вторить внутрішня тривога. Початкові враження, стерті двадцятитрирічним життям у Парижі, мають відновити права громадянства. Ґабріель відводить застиглий погляд від свого будинку. Жульєтта і Стефан, звісно, ще сплять. Та й дзвони сільської церкви ще не закликають до недільної служби. Ґабріель оглядає долину. Там, трохи на північ, розташувалися вірменські села. Село шовківників Азіру звідси добре видно, а Кебусії, що подалі, вже не побачити. Азіру спить на темно-зеленому ложі з листя шовковиці. На маленькому горбочку, що притулився до Муса-Дага, височіють руїни монастиря. Цей скит заснував святий апостол Фома. Камені, якими всіяний невеликий майданчик перед зруйнованої садибою, поцятковані помітними написами. Багато з них сягають епохи Селевкидів^[3] і для археолога були б рідкісною знахідкою. Багата колись Антіохія^[4]