Прага, 4.11.1912, понеділок

Зараз понеділок, 10.30 ранку. З 10.30 ранку суботи я чекаю від Вас листа, а мені знову нічого не прийшло. Я писав щодня (це не докір, бо писати Вам було для мене щастям), але невже я і справді не заслужив ні слова у відповідь? Жодного слова? Нехай навіть Ви б відповіли тільки: «Чути більше про Вас не бажаю». При цьому я сподівався, що сьогоднішній Ваш лист міститиме в собі якесь маленьке рішення, а тепер, виходить, відсутність листа якраз, напевно, це і є рішення. Якби лист прийшов, я б відповів негайно і змушений був би почати свою відповідь скаргою на нескінченність двох цих довгих днів. Тепер же Ви залишаєте мене у повній зневірі за цим похмурим письмовим столом!

Прага, 5.11.1912, вівторок

Дорога мадемуазель Феліціє!

Якщо Ви справді хочете, щоб я писав Вам все як є, то легко подаруєте мені вчорашнього мерзенного, жахливого листа, бо як там, на цьому жалюгідному клаптику паперу написано, так воно, слово в слово, все й було. Сьогодні, зрозуміло, прийшли обидва Ваших листи, один зранку, другий о десятій, у мене немає ні найменшого права ні на що нарікати, я навіть удостоєний обіцянки щодня отримувати по листу (серце, ти чуєш, кожен день лист!) і можу тільки радіти, якщо Ви мене пробачите. І все-таки заклинаю Вас, якщо лист для мене вже написано, не змушуйте мене страждати через те, що у Вас не знайшлося марки, – без вагань, рішуче кидайте його в скриньку без будь-якої марки!

Біда в тому, що я, якщо не неділя, можу писати Вам майже завжди тільки в найтупіший свій час дня, з третьої до четвертої. На роботі це вдається вкрай рідко – я там і так щосили стримуюся, отримавши і прочитавши лист від Вас, – але якщо я не напишу Вам зараз, значить, не зможу заснути від незадоволеності, та й лист назавтра до Вас уже не дійде, а ввечері розпорядок моїх занять вкрай стискає час.

До речі, з Вашого листа я усвідомив, що й у свята, виявляється, пишу нерозумно багато. Серце у мене, вважаю, у відносно повному здоров’ї, але витримувати зневіру, коли пишеться погано, і щастя, коли пишеться добре, для людського серця взагалі нелегко. А в санаторії я був усього лише через шлунок, загальну слабкість і, про що ні в якому разі не слід забувати, самозакохану іпохондрію. Про все це я коли-небудь обов’язково напишу Вам детальніше. Ні, медичним світилам я не вірю; я взагалі вірю лікарям, тільки коли вони зізнаються, що не тямлять ні бе ні ме, а крім того, я їх просто ненавиджу (сподіваюся, Ви ні в кого з них не закохані). Зрозуміло, я б охоче дозволив прописати собі Берлін для спокійного, вільного життя, тільки де знайти такого всемогутнього лікаря? Причому надто в пригоді людям, які страждають від перевтоми, має бути Іммануїл Кірхштрассе. Можу Вам її описати. Ось послухайте: «Від площі Александерплац тягнеться довга, не вельми жвава вулиця, Пренцлауерштрассе, чи то пак Пренцлауераллее, в якої купа провулочків. Один із них якраз і є Іммануїл Кірхштрассе. Тихенька така вуличка, на відшибі, далеко від вічно галасливого берлінського центру. Починається провулочок зі звичайнісінької церкви^[30]. А якраз візаві стоїть будинок номер 37, вузенький такий і височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокій, і я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берліні?» Ось як описав мені Ваш провулок актор Льові в листі, що його я отримав учора. Останнє питання, вважаю, суто поетичне, а в цілому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлінно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, і ось він мені відповів, теж ні про що не питаючи. Щоправда, я хотів від нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж і зовсім живете в номері 29-му, якщо не помиляюся) і гадки не маю, чому він вишукав для мене номер 37-й. Втім, тільки тепер мені спало на думку, що там, можливо, міститься та сама друкарня, де друкували афішу. Судячи із цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлінську виставу дала в неділю, але, скільки можна з того ж листа зрозуміти, не виключено, що наступної неділі вони гратимуть знову. Пишу це тільки заради уточнення моїх попередніх Вам повідомлень з урахуванням усіх тоді ж зроблених застережень щодо рекомендації цей театр відвідати.

Чарівне слово випадково закралося у Ваш передостанній лист і саме про це не знає. Воно загубилося там серед багатьох інших і, боюся, ніколи не підніметься в нашому листуванні до того рангу, який йому личить, бо я-то ні в якому разі першим його не вимовлю, проте і Ви, зрозуміло, навіть якщо його вгадаєте, теж першою його не вимовите. Може, воно й на краще, бо з урахуванням впливу, якого може набути це слово, Ви виявите в мені таке, чого не зможете винести, і як мені тоді, постає питання, бути?

Першим же ділом Ви зовсім інакше подивіться на моє письменство і на моє ставлення до письменства і вже не радите «знати міру». Людська слабкість сама достатньою мірою визначає «міру» нашим зусиллям. І хіба на крихітному клапті, на якому мені випало стояти, не повинен я докласти всіх зусиль, які тільки в мене є? Та я був би дурнем дуренним, якби цього не робив! Можливо, письменство моє – пустий звук, але тоді вже з усією визначеністю безсумнівно, що і сам я нікчема повний й остаточний. Отож якщо я себе ще й у цьому щадитиму, то правильніше буде сказати, що я себе не шкодую, а по суті вбиваю. Скільки, до речі, на вашу думку, мені років? Не пам’ятаю, щоб того нашого вечора ми про це говорили, а може, Ви просто не надавали цьому значення.

Прощавайте, постарайтеся і далі не думати про мене погано, втім, просто спокійно відкладіть писання листів пані Софі. Мені дуже подобається пані Ф.^[31], але не аж так, щоб кортіло писати їй листи. Ні, ми не листуємось. Я написав їй лише три листи: перший являв собою плач за нею, другий – хвилювання через неї, третій – вдячність їй. Прощавайте!..

Ваш Франц К.

6.11.1912, середа

[Штемпель Товариства страхування працівників від нещасних випадків]

Дорога мадемуазель Феліціє!

Та Вас просто рвуть на частини у мене на очах! Чи не занадто багатьом людям Ви приділяєте увагу, чи не занадто багатьом? У цьому взагалі не було б нічого поганого, якби у Вас було більше часу. Чи не забагато у Вас робіт і візитів, чи не зловживаєте Ви розвагами, які нічого, окрім внутрішнього неспокою, Вам не дають? Можливо, я вставляю клепку, не знаючи суті, але останній Ваш лист такий нервовий, що хочеться зараз же взяти Вашу руку і на мить затримати у своїй. Я не маю нічого проти кожної речі окремо, ні проти невинних спокус у професора, хоч я і витріщив очі з приводу «води і газу», ні проти благодійного свята, тим більше що на таких святах люди частенько знімаються на групових світлинах, які потім так легко дарувати, начебто і не даруючи при цьому свою власну фотокартку. Але при бажанні даючи тим самим іншим стороннім величезну втіху.

Щодо народного театру я говорив без жодної іронії, можливо, з усмішкою, але це люблячи. Пам’ятаю, я – як мені зараз видається, перед силою-силенною народу – перед якоюсь виставою говорив навіть коротке вступне слово, після чого Льові грав, співав і щось декламував^[32]. На жаль, грошви від цієї сили-силенної народу набралася аж ніяк не сила. Про берлінські гастролі мені відомо не більше того, що я написав учора, бо в іншому останньому листі Льові повно лише скарг і нарікань. Зокрема і як би скарга мимохідь на те, що в Берліні по буднях нічого не заробиш, – докір, який я не маю права приховувати від берлінки. Взагалі ж Льові, якщо дати йому розвернутися, людина воістину нестримно захоплена, «полум’яний єврей», як кажуть на сході. Зараз, правда, він, з різних причин, розповідати про які занадто довго, хоча аж ніяк не нудно, над усяку міру нещасливий, а найгірше – я не знаю, як і чим можна йому допомогти.

Мої недільні очікування Вашого листа легко пояснити, адже я сходив на службу подивитися пошту, але тоді я ще не був засмучений і перебирав конверти не в очікуванні, а радше в задумі. Моя домашня адреса – Нікласштрассе, 36^[33]. Але яка, дозвольте запитати, адреса у Вас? На звороті Ваших конвертів я вичитав уже три різні адреси, значить, правильна таки № 29? Вам не надто тяжко отримувати рекомендовані листи? Я шлю Вам їх не просто через нервовість, хоча поміж іншого і з цієї причини, а тому, що мені здається, ніби такий лист потрапляє до Вас у руки певніше, без недбалих затримок сумно мандрованих звичайних листів, і перед очима у мене при цьому витягнута рука хвацького берлінського листоноші, який впиратиме вам листа навіть силою, коли Ви раптом надумаєте чинити опір. Але коли сам залежний, жодних помічників не вистачить… – Бувайте здорові! Гордий тим, що в цьому листі жодної скарги, як не солодко Вам поплакатися.

Ваш Франц К.

7.11.1912, четвер

[Штемпель Товариства страхування працівників від нещасних випадків]

Найдорожча мадемуазель Феліціє!

Вчора я уявив, що турбуватимуся про Вас, і з усієї сили намагався Вас умовити. Але сам-то що я роблю? Хіба я Вас не мордую? Зрозуміло, без наміру, бо таке взагалі неможливо, і навіть якби я мав такий намір, він зник би від Вашого останнього листа, як нечиста сила перед сяйвом добра, але своїм існуванням, самим тільки існуванням своїм я Вас мордую! У глибині ж я не змінився на краще, як і раніше кружляю у своїй орбіті, тільки набув нового нездійсненного сподівання на додачу до колишніх, теж нездійсненних, і отримав в дар небувале, найсильніше на моєму віку відчуття людської впевненості поверх звичайної своєї неприкаяності. Зате Ви тепер розтривожені, Вам неспокійно, Ви плачете уві сні, що набагато гірше, ніж всю ніч без сну витріщатися в стелю, Ви зовсім не та, якою були того вечора, коли погляд Ваш так спокійно перебігав з предмета на предмет, тепер же ви не знаєте, за що хапатися, в одному листі згадуєте чоловік двадцять, в іншому взагалі нікого, коротше, вигоди і витрати поділені між нами несправедливо, найвищою мірою несправедливо. (Ну з якого дива ти, чоловіче, саме зараз, у цій тихій кімнаті, яка, втім, належить тобі, проти мене всідаєшся!)

Повторюю: не я у цьому винен, – бо хто я такий? – але тільки те, на що одне зроду був спрямований мій дух, єдине устремління якого і до цього дня залишається незмінним, намагаючись і Вас повести за собою, щоб не втратити. Що ж це за сумне насильство, яке я над Вами приречений зчиняти!

Після довгої перерви. (Якби я мав час, якби у мене був час! Я б зміг заспокоїтися і правильніше поглянути на навколишнє. Я зумів би писати Вам дбайливіше. Я ніколи не образив би Вас хапливістю, як ображаю зараз, хоча нічого на світі так не хотів би уникнути. Я б заспокоївся і покинув, як кілька хвилин тому нагорі, у своєму кабінеті, в думках про Вас тремтіти від нетерпіння над діловими паперами, а тепер, у хвилинній тиші цієї кімнати, тупо сидіти за столом і витріщатись у вікно поміж запнутих ґардин. І навіть якщо ми писатимемо одне одному щодня, байдуже, чи будуть дні інші, ніж нинішній, і інше покликання, ніж до виконання нездійсненного, прагнення щосили розлетітися різно і з тією ж таки силою утриматися разом?)

Знову на своє виправдання доводиться посилатися на перерву, більше нема на що, день знову поповз за полудень, причому далеко. Зараз, перечитуючи Ваш лист, раптом з подивом зрозумів, що зовсім нічого не знаю про Ваше колишнє життя, думкою встиг тільки вихопити із заростей плюща Ваше личко маленької дівчинки, що задумливо дивиться на поля довкола. І майже немає іншого засобу дізнатися більше, ніж можливо дізнатися з написаного. Не вірте нічому іншому! Ви вважаєте мене нестерпним, якби я надумав до Вас приїхати. Пам’ятайте, яким я був по дорозі в готель, – ось такий я і є. Мій триб життя, за допомогою якого, втім, мені вдалося вилікувати шлунок, здався б Вам безглуздим і нестерпним. Подекуди під час моїх вечірніх трапез батькові доводилося ховати обличчя за газетою, перш ніж він зумів до них звикнути^[34]