Як так? Невже і Ви теж втомилися? Мені майже моторошно уявляти, як Ви, втомлена, сама досі сидите ввечері на роботі. Як, до речі, Ви туди вбираєтесь? І в чому полягають основні Ваші обов’язки? Ви більше пишете або диктуєте? У Вас, мабуть, досить висока посада^[23], коли Ви зі стількома людьми розмовляєте, бо ж дрібний службовець здебільшого сидить за столом мовчки. Про те, що контора Ваша при фабриці, я вже і так здогадався, але сама фабрика хоч що виробляє? Самі диктографи? Та хіба їх хтось купує? Я щасливий буваю (коли як виняток не друкую сам на машинці) диктувати живій людині (це основна моя робота), яка час від часу, варто мені задуматися, покунює або, навпаки, закурює люльку, даруючи мені можливість тим часом спокійно дивитись у вікно. Або як та, що її сьогодні, коли я вичитував їй за повільну роботу, у відповідь, намагаючись мене задобрити, нагадала мені про отриманий мною лист. Хіба знайдеться диктограф, який усе це вміє? Пам’ятається мені, якийсь час тому нам демонстрували так званий диктофон (я тоді ще був вільний від упереджень, які відчуваю нині до виробів Ваших конкурентів), але працювати з ним страшенно довго, незручно й непрактично. Коротше, подумки я не можу сяк-так виразно відтворити хід справ на Вашій фірмі, але хотів би сподіватися, що там усе організовано так само ажурно й невимушено, як я це собі уявляю, і що Вам, відповідно, в таких умовах живеться весело й безтурботно. До речі, я і празьку філію Вашої фірми не можу відшукати, яка, коли я правильно запам’ятав Ваше зауваження, має міститися чи то на Фердінандштрассе^[24], чи то на Обстґассе. А я вже не раз її шукав, бо, глянувши на табличку з назвою Вашої фірми, допевне, мав відчути якийсь знак або подих від Вас.

Опис моєї канцелярської роботи не надто мене тішить. Вона не варта того, щоб Ви про неї дізнавалися, не варта й того, щоб я Вам про неї розповідав, бо не залишає мені ні часу, ні спокою писати Вам, доводячи мене, як ось зараз, до тупого і розсіяного заціпеніння, за що я, на відплату зі свого боку, думками про Вас її так скаламучую, що просто дуже любо дивитися.

Зоставайтесь здорові! Завтра, сподіваюся, випаде спокійна неділя, і я напишу Вам цілу купу всього. І Ви не працюватимете до кривавого поту! Не засмучуйте мене цим! – І все це я пишу того дня, коли Ви отримаєте або вже отримали мого плаксивого листа. До чого ж ми, люди, слабкі!

Ваш Франц К.

3.11.1912, неділя

Дорога мадемуазель Феліціє!

Отже, мій небіж^[25] за стінкою рюмсає, моя мати безперервно намагається його вгамувати, ласкаво називаючи по-чеськи то «ти мій розумничку», то «ти мій малюче», тим часом уже шоста вечора, ні, вже пів на сьому, як запевняє годинник, я по обіді засидівся у Макса, який прочитав мені два розділи зі своєї нової повісті «На курсах крою та шиття»^[26], як на мене, надзвичайно вдалої і повної чудових дівочих почуттів, а проте вона подекуди вже геть вилетіла мені з голови, таке велике було моє нетерпіння мерщій сісти за цей лист, до якого мене, якщо підрахувати точно, тягне вже з другої години ночі, тобто з тієї секунди, коли я скінчив з іншим своїм писанням. А виявляється, що вже пізно, тиранічний мій розпорядок взагалі-то наказує мені цієї ж миті лягти і годинку поспати, тим більше що у помешканні наразі спливають останні хвилини відносної тиші, яка знову запанує тільки вночі, на додачу до всього переді мною коректура^[27], яка ось уже кілька днів, нечитана, валяється на столі і яку завтра відсилати, а це значить ще кілька годин вечірнього та нічного часу, просто так відірваних від роботи; з усіх цих, здебільшого безглуздих причин ґрунтовного, систематичного листа, який я хотів написати і який пасував би неділі, сьогодні не вийде. З тих-таки причин, включаючи останню, я досадую й нудьгую, і крихітне, ще геть маленьке кошеня жалібним нявканням з кухні найкраще вторує тузі мого серця. На додачу до всього, як я і очікував, лист від Вас не прийшов, адже Ваші листи приходять зазвичай тільки з другою поштою, а її у неділю не розносять, отож у кращому разі я отримаю його лише завтра на ранок, по довгій ночі. – Чи здатен хто-небудь у таких умовах заборонити мені як по слабку компенсацію звернутися до Вас так, як я наважився це зробити в перших рядках? І чи не підходить це звернення, зокрема і взагалі, якнайкраще, щоб, одного разу його вживши, від нього більше не відвикати?

Дорога мадемуазель Феліціє, як же провели Ви цей чудовий, але такий короткий недільний день? Якщо люди і справді здатні відчувати, коли про них думають, то сьогодні серед ночі Ви повинні були не один раз прокинутись, а напередодні ввечері, читаючи в ліжку, потроху губити очима рядки, за сніданком же кілька разів відривати замислений погляд від какао, булочок і навіть від Вашої матінки. Орхідеї, коли Ви несли їх у нову квартиру, раптом на мить застигли у Вас в руках, і тільки тепер, далебі над «Втечею Шилінґа»^[28], Ви дістали певний спокій, адже я вже не думаю про Вас, я зараз просто з Вами. Але ні, я не з Вами: щойно поставивши крапку в попередньому реченні, я почув у сусідній кімнаті голос батька, який щойно повернувся додому з вкрай несприятливими діловими новинами, тож мені довелося туди вийти і якийсь час постояти разом з батьками, розділивши їхнє журне мовчання.

В останні дні мені згадалися два доповнення до нашого спільного вечора, одне я випадково виявив у Ваших листах, на інше натрапив у своєму власному.

Ви ж і справді вже тоді розповідали, і я не знаю, як міг про це забути, що Вам неприємно жити самій у готелі. Тоді-то, напевно, я і зауважив Вам на це, що сам я, навпаки, в готельному номері почуваюся як у Бога за пазухою. Що ж, так і є, я надто добре зрозумів це торік, коли посеред зими у службових справах довгенько колесив містами й селами Північної Чехії. Мати у своєму, тільки у своєму власному розпорядженні замкнутий простір готельного номера з його доступними для огляду чотирма стінами, пам’ятати все своє, складене з небагатьох предметів дорожнє майно, неухильно розподілене по полицях, скриньках і гачках шафи, столу й вішалки, – все це щоразу заново передає мені бодай хвилинну подобу нового, ще незужиткованого існування, призначеного для чогось кращого й тугого, як натягнута струна, хоча, втім, насправді це почуття, можливо, не що інше, як викинутий із самих глибин душі відчай, якому в захололому склепі готельного номера якраз саме місце. Хай там як, але почувався я в тій поїздці завжди дуже добре, і про кожен готельний номер, де мені випадало зупинятись, я, по суті, можу сказати тільки хороше. Взагалі ж ми обоє, напевно, не так вже й багато подорожуємо. Але як бути з тим, що Вам уночі самій навіть сходами Вашого будинку зійти лячно? Ви, до речі, судячи з усього, живете геть невисоко, інакше як можна почути з вулиці чиєсь плескання в долоні (я, втім, все одно не розумію, як через зачинені вікна його взагалі можна почути)? І такими короткими сходами Ви боїтеся зійти сама? Ви, від кого виходить стільки надійності і спокою? Ні, того, що Ви мені написали про Ваш під’їзд і про те, як він відмикається, мені явно недостатньо.

А ще того вечора йшлося про єврейський народний театр. Ви хоч і бачили одного разу таку виставу, але назви п’єси пригадати не змогли. Так ось, якщо не помиляюся, саме зараз у Берліні одна така трупа якраз грає, а в ній мій добрий приятель, такий собі І. Льові^[29]. Це, до речі, саме він, хоча і мимоволі, що анітрохи не зменшило мою йому вдячність, послав мені від Вас звісточку в пору довгого очікування між першим і другим листами. Він узагалі мені пише частенько, а крім того, надсилає всякі картинки, афіші, газетні вирізки та інше. Ось і тут послав раптом афішу ляйпціґських гастролей їхньої трупи. А я, переглянувши, залишив її у складеному вигляді у себе на столі. І ось, як це з письмовими столами взагалі водиться, коли проти твоєї волі найнепотрібніше з самого низу раптом опиняється геть нагорі, однієї чудової днини саме ця афіша (саме ця, а не якась інша) опинилася раптом у мене перед очима, ще до того ж і розгорнута. Цю випадковість потім посилила інша – а саме та, що я чомусь вирішив вивчити афішу досконально, виявивши в ній цікаві речі (актриса, заміжня і вже літня дама, яку, втім, я обожнюю, зветься там «примадонною», а сам Льові представлений і зовсім як «артист-драматист»), але внизу, в самому куточку, на превеликий мій переляк, дрібним шрифтом вказувалася адреса, Іммануїл Кірхштрассе, Берлін Норд, де, як з’ясувалося, афішу й надрукували. І ось зараз, коли мені, на щастя, вже не доводиться задовольнятися від Вас такими вісточками, я з однієї тільки вдячності подумую, чи не захочете Ви раптом поглянути на цих акторів, про яких, до речі, я міг би розповідати Вам без кінця-краю. Стверджувати з усією визначеністю, що вони зараз у Берліні, я, звичайно, не можу, але коли судити з листівки від того ж таки Льові, яка десь у мене на столі валяється, схильний так припускати. Упевнений, ця людина хоча б упродовж першої чверті години дуже Вам сподобається. Може, перед виставою або після неї Ви б попросили його до Вас вийти, пославшись на мене, Вам неважко буде запобігти в нього ласки, і Ви зможете бодай хвильку його послухати. Та й весь цей народний театр добрий, я торік бував на їхніх виставах разів двадцять, а в німецьких театрах, як на мене, взагалі жодного разу. – Однак усе вищевикладене аж ніяк не означає прохання туди сходити, ні, чесне слово, ні. У Вас в Берліні театри набагато кращі, й, можливо, – а швидше за все так воно і буде, – сама тільки мізерія театральної зали, де все це відбувається, не дозволить Вам туди навіть увійти. Так що мені тепер усе, що я тут написав, випадало б порвати, і принаймні з цього мого бажання прошу зробити висновок, що радити Вам туди сходити я не збирався.

І ось цим маю закінчити ту частину неділі, що її я провів за листом до Вас? Але вже пізно і щодалі пізніє, і мені треба поквапитись, якщо я хочу перед своєю нічною зміною ще захопити трохи сну. Одне безсумнівно: без цього, хай навіть такого незадовільного листа мені б узагалі сну не бачити.

А тепер – на все добре! Нещасна пошта, Ваш лист, мабуть, уже цілий день лежить десь тут, у Празі, а мене його позбавляють! На все добре!

Ваш Франц К.

Ну ось, вже й північ минула, а я й справді тільки коректури встиг поробити, і поспати не вдалося, і для себе нічого не писав. І починати зараз вже пізно, надто ж тому, що я не спав, і в ліжко тепер ляжу, придушивши внутрішній неспокій і безуспішно борючись з безсонням. Ви, напевно, давно вже спите, і я недобре роблю, впираючись у Ваш сон цим коротким нічним умовлянням. Але я саме знову зазирнув у Вашого останнього листа і подумав, що, може, Вам варто кинути роботу у професора? Я, щоправда, не знаю, що це за робота, але нехай навіть він з вечора у вечір диктує Вам суціль самі тільки золоті слова, яка в тому втіха, якщо він все одно Вас цим стомлює. А тепер я ще дам Вам на добраніч, і Ви відповісте мені рівним, спокійним диханням.