Передмова
Ернст Теодор Амадей Гофман

Для більшості з нас найповнішим і найяскравішим втіленням поняття німецька романтична проза є Ернст Теодор Амадей Гофман. Його ім'я першим спадає на думку, коли йдеться про романтичного героя, романтичний конфлікт, романтичну іронію тощо. Час, цей найсуворіший літературний критик, визначив кожному своє місце. Одним – почесне і гідне в історії літератури, іншим – у темряві забуття, а небагатьом найбільшим, найоригінальнішим митцям слова надав право вважатися класиками, яких читають все нові покоління. Саме ці митці мали і мають великий вплив на багатьох художників наступних генерацій, до них звертаються за естетичною насолодою і глибокими думками, в їхніх творах черпають натхнення, поштовх до власних шукань в царині прекрасного. Так, історичним фактом є те, що не Гофман, а Фрідріх Шлегель сформулював теоретичні принципи романтизму. Це Новаліс, а не Гофман написав перший програмний (на жаль, не завершений) романтичний твір «Генріх фон Офтердінген». Не він, а Людвіг Тік був автором чудової романтичної казки «Білявий Екберт», а разом з Вільгельмом Вакенродером – першого роману в романтичному дусі про митця і мистецтво «Мандри Франца Штернбальда». Вони та інші ранні романтики були першопроходцями. Гофман прийшов у літературу майже на двадцять років пізніше за представників першого покоління німецького романтизму. Але саме йому судилося стати не просто знаковою фігурою цього напряму в національній літературі, а й сфокусувати у своїй творчості всі найхарактерніші його риси, головні образи і теми, центральні ідеї. Йому було дано променем свого неповторного таланту освітити фантастичний, прегарний світ, якого ніколи не було і не буде, але який вабить нас своєю таємничою красою, змушує вірити в реальність нереального й захоплюватися дарованою лише геніям силою животворящої уяви. Цей митець настільки багато значить для літератури, що про нього жодні пафосні слова не звучать фальшиво.

Після цього вступу перейдемо до фактів життя та художньої творчості цієї незвичайної людини.

Ернст Теодор Вільгельм Гофман (ім'я Амадей він взяв на честь свого улюбленого композитора Вольфганга-Амадея Моцарта вже дорослою людиною) народився в 1776 році в східно-прусському місті Кенігсберг у бюргерській родині. Представники цієї родини в кількох поколіннях займалися юриспруденцією, і кар'єра юриста була змалечку визначена майбутньому письменникові, хоч він і не виявляв до неї ніякого інтересу. Вже в дитинстві він цікавився мистецтвом – музика, малювання, театр, література приваблювали його, і пізніше в усіх цих царинах він зробив щось значне або непересічне. Найбільшим, найважливішим з усіх видів мистецтва юний Гофман вважав, як і слід романтикові, музику, їй віддав багато творчих зусиль і таланту. До літературної діяльності він звернувся, коли йому було вже понад тридцять років, але саме вона зробила його одним з найвідоміших німців XIX сторіччя. Та спочатку за вимогою батьків він мав навчатися солідного фаху і вступив на юридичний факультет Кенігсберзького університету, реномованого навчального закладу, де викладав філософію такий відомий вчений, як Емануїл Кант. Вже тоді юний студент болісно відчував розрив між власними духовними пориваннями і прагматичними вимогами до себе оточення, прагненням особистої свободи і залежністю від норм бюргерського суспільства, від матеріальних щоденних потреб. З молодих років його мучила двоїстість людського існування – жадання свободи і краси, польоту в небесні сфери, дива творчості і кохання й одночасно прикутість до щоденного сірого, побутового, матеріального. Болісною була і неможливість скинути з себе непривабливу оболонку маленького чоловічка з кострубатим, густим, жорстким волоссям, тонкими губами, гачкуватим носом, тривожним поглядом великих темних очей (таким він себе сам малював, а значить – бачив) і перетворитися на чарівного красеня – принца з казки. Цей розрив, ця неподоланна прірва між бажаним і сущим багато в чому обумовили не лише складність, примхливість людської вдачі Гофмана – мудреця і дивака, найвитонченішого митця з поетичним, ліричним хистом і завсідника винарень, який у веселій чоловічій компанії поводив себе розкуто і зухвало, сварився з товаришами по чарці й потрапляв у різні халепи. Двоїстість, суперечливість людського існування і людської вдачі, які Гофман так болісно відчував, сформували його розуміння людини і його світобачення, його філософію, основні риси його творчості, художньої манери. Але про це трохи далі.

Після завершення університетського курсу майбутній митець розпочинає кар'єру юриста. Асесор Гофман служить спочатку в Глогау, потім у Познані, Плоцку і нарешті потрапляє до Варшави, яка тоді входила до складу Прусського королівства. Всюди він з огидою тягнув чиновницьке ярмо. Лише в сповненій бурхливого культурного життя, гарній, чепурній Варшаві, справжньому європейському місті, молодий урядовець знаходить гідне себе митецьке товариство, активно займається музикою і живописом. Два роки, проведені у Варшаві (1804–1806) були дуже плідними. Тут він компонує першу свою оперу «Веселі музики» на слова Клеменса Брентано і має щастя насолоджуватися її успіхом на сцені. Він пише також інші твори, серед яких незавершену оперу «Кохання і ревнощі» вважав одним із своїх кращих музичних опусів, стає одним із засновників «Музичного зібрання» і розписує фресками палац, де воно розташувалося. Там він виступає і як диригент, виконуючи з оркестром музику Глюка, Гайдна, свого улюбленого композитора Моцарта і навіть Бетховена. Ще у Познані в 1802 році Гофман одружився з польською дівчиною Михайлиною Рорер-Тшцинською, яка стала йому вірною і відданою подругою на все життя. Вони були, як здавалося, зовсім несумісними істотами – простодушна, весела «Мишка», як її називав чоловік, і безмежно складний геніальний митець, творчість якого дружина просто не могла осягнути. Але Михайлина любила свого чоловіка-дивака, ділила з ним всі прикрощі його непевного існування, прощала його пиятики і захоплення іншими жінками, піклувалася про нього, коли він важко хворів. В заповіті, який в березні 1822 року підписали обидва, були такі слова: «Ми… прожили двадцять років у по-справжньому злагідному і щасливому шлюбі… Бог не залишив живими наших дітей, однак в іншому подарував нам немало радощів, випробувавши і в дуже тяжких, жорстких стражданнях, які ми незмінно переносили із стійкою мужністю. Один був завжди підпорою другому, як і належить подружжю, що любить і шанує одне одного, як ми, вірними серцями». І це не пуста юридична формула. Слова заповіту передають справжню суть спільного життя цих двох людей.

Однак до написання заповіту ще далеко. Обоє насолоджуються заможним і наповненим приємними подіями варшавським життям. Та в цю родинну і суспільну ідилію втручається грізна історія. Наполеон Бонапарт вщент розбиває прусське військо, яке вважалося кращим у Європі. Прусська адміністрація стрімголів тікає із звільненої Варшави. Державний радник Гофман втрачає службу. Починаються довгі роки поневірянь, матеріальної скрути, принизливої залежності від покровителів. Навесні 1808 року Гофмана запрошують капельмейстером у Бамберзький театр. В цьому театрі він пише музику до вистав, працює помічником директора, режисує постановки, керує репертуарною політикою, малює декорації. Але всі ці розмаїті театральні заняття не забезпечують найскромнішого існування, і Гофман пише, друкується в газеті «Альгемайне музікаліше цайтунг», де з'являється його перший значний художній твір «Кавалер Глюк» (1809). Крім того, він дає уроки музики і співу. Так у його життя входить юна обдарована дівчина із заможної бюргерської родини Юлія Марк – найбільше трагічне кохання митця. Юлія і вся історія кохання до неї відіграють велику роль у літературних творах Гофмана. В першу чергу у всьому, що стосується композитора Иоганна Крейслера, якому письменник віддав багато власних рис, фактів своєї біографії, думок і почуттів. Вважається навіть, що «найважливіше переживання всієї його поетичної творчості» було поштовхом до написання його оповідань і великої прози в дусі романтизму. Це не так, бо і до зустрічі з Юлією Гофман був автором кількох творів, зокрема романтичного «Кавалера Глюка». Але, як пише німецький літературознавець Клаус Гюнцель: «Юлія втілила у собі злиття душ, що відбувається поза вузькими межами земного буття; вона уособлювала собою жадане романтичне царство, була джерелом пристрасного томління, яке лишало далеко за собою умовності тодішнього суспільства». Мучилися обоє, але доля Юлії була ще сумнішою, ніж страждання Гофмана. Її видали з розрахунку за огидного типа пана Грепеля, багатого комерсанта, людину розбещену і розумово неповноцінну. Безмежно нещасна в шлюбі Юлія померла молодою, але, хоч це і гірка втіха, лишилася жити в багатьох романтичних жіночих образах Гофмана. Героїня крейслерівських сторінок у «Нотатках Кота Мура» навіть носить її ім'я. В одному зі своїх листів Гофман писав про любов до цієї дівчини як про найбільш хвилюючу подію свого життя, «щастя, яке нездатна ухопити й утримати людська рука». А шлюбна дружина митця добра «Мишка» терпіла і все прощала. Її переживання мало обходять біографів, надто неромантичною була ця проста і віддана чоловікові жінка.