СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

I

 
Я весь в Тобі, так ставши однооким,
Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.
Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.
Між плівок з’яв я довго й марно никав,
Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,
І от тепер я зупинився, – й наче
На мене одягли прозорі ночви:
І я – вже Ти, який мене спонукав,
Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тієї миті, як із мене жили
Тягнули біси, ще й – ножем кухонним!
Та попри зло, о Боже мій коханий,
Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,
Ні, – не на друзки, як стару макітру!
 

ІІ

 
Не світло – нескінченні мури з пемзи,
Що в них застрягли духи пітьми спрутом
І б’ють мене кочергами, – навпроти
Із пащі – просто в серце – довгий пазур,
 
 
А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —
І човен. Ти велів мене попрати,
І ось мене колошкають зі спритом
Мармизи пекла зрана і допізна.
 
 
Я залишив мерзенне, хиже й підле,
Аби мене скубли отут, як падло,
Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.
 
 
Не знаю вже, це я чи світло худне,
Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —
Невже ніколи я – Твоїх осель?
 

ІІІ

 
Падіння це чи просто – в світло спуск,
Що так у без’язикість завело,
Аби в мені Ти, Боже, як валун,
Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?
 
 
Бісище губку з оцетом – на спис —
Й мені вуста, де на хресті з волань
Я так дослухуюсь Твоїх велінь,
Що я – не я, а світла чорний спазм,
 
 
А Ти в мені – ще дужче перегини,
Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони
Повз бісів нескінченні колонади. —
 
 
Мене від зла, що колом в колі, нудить,
Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —
Тебе не чути – найстрашніша з мук.
 

IV

 
Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,
А я, як безнастанний в Тебе – стук.
Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —
Цей світ для мене, як стара верета.
 
 
Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.
Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.
Я так – без шкіри, мозку, без кісток,
Мене ж бо можна і в сльозі зварити.
 
 
А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,
І Ти віддав мене гієнам жерти,
Аби бісища – на всі кутні, – й хитро
 
 
Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —
Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —
Все знаю, та не доберу чогось.
 

V

 
Біс головешки підклада під душу.
Зі шпарки кожної – семиголові гади, —
На сідало посіли й світло гудять.
Чорт власну кишку висмикнув піддашшям
 
 
Й очепами – мене гуртом – під дишель,
Аби я на коліна від огиди,
Щоб морок, скориставшися з нагоди, —
Назавжди в серці – небуття підошви.
 
 
Чортище збоку, осідлавши лавку, —
Подобою – на ратицях – полівка,
Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —
 
 
На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,
І я везу бісівський почт, мов шкапа. —
Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.
 

VI

 
Ти – все в мені – і помисли, і дії,
Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й відтоді все ніяк не відгадаю,
 
 
Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.
Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.
І хоча я Тобі себе й віддав був,
Нутро мені – ще й досі біси доять,
 
 
Немов я їхнє немовля зарізав,
Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —
На колесо – і між собою ділять, —
 
 
І пекло й далі клепле мою долю, —
Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —
Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.
 

VII

 
На вухо – три чорти – содомську казку,
Аби душею – гадяче відлуння:
«На хрест – і лагіднішого від лані!» —
Чортиська – щука-рись й гієна-кізка
 
 
Мене шматують, я тут гірше кузьки, —
За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,
Що – куля світла – по стерні від льону, —
І кожен мною, як об землю – козир,
 
 
Що їх – бісища, – двометрові блохи. —
Я вже оглух від пазурів і бляхи,
Мій зір кривавить від оцих зображень,
 
 
Які мені – щомиті – пекла брижі.
Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —
Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.
 

VIII

 
Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,
Аж заграва – від сірки і від диму.
Не знаю, чи є край цьому Содому,
А біси – все нові на мене пута,
 
 
Щоб змусити гноївку пекла пити
І струпами не тільки тіло, – думи.
Пилу мені крізь мозок – тлустий демон
І пригорщами в ніс – криваву потерть.
 
 
Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —
В легеню – ікла – й тягне в закамарок,
Де стіни – навсебіч – із рученят,
 
 
Які мені – останній реченець, —
І я – між них, як між хортів – толай. —
А Ти в мені, о Боже, мов телій.
 

IX

 
Бісище, що – скабою – мені тім'я,
Одягнений в червоноіклу рясу,
У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —
Від обрію по обрій – пики й темінь,
 
 
Що корбою – сумління, жили й тяму.
Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,
В мені видовжується в нескінченні русла,
І я не жменька попелу і втоми
 
 
(Хоча мене ще вдосвіта зорав
Бісище, що – на вусиках зорі, —
І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,
 
 
Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —
Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —
А – віз усесвіту, в який мене запряг
 
 
Ти сам…
 

X

 
Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,
А Ти в мені, як буря, що не вщухла.
Все видиме – лиш приступці і чохли.
Ти мури нахилив мені до ребер,
 
 
Де ґнотиком – душа, сумний доробок,
Що тільки но – у лещатах і – чахла,
Аж поки Ти їй – замашного щигля,
Аби вона, як рибна кістка, – руба,
 
 
І вже їй – ні погрози, ні волання.
Скубуть її, як стиглий кущ малини
Ще сумніви, отруйні мозку трутні,
 
 
Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —
Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.
Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!
 

XI

 
Вода мені у скронях – крап – і – крап, —
Видовжує у потойбіччя дебет.
Вітряк-бісище (світло стало дуба,
Повітря – із залізних, довгих круп), —
 
 
Він меле серце під хитинний скрип, —
Навколо мене – то бігцем, – то – диба.
А я – немов у виразках худоба,
Яку – валками серполезих скребл.
 
 
Гілля – з ребра, і я над світом висну,
Повз мене і крізь мене зими й весни
І зернята річок, і зародків кулони,
 
 
І біси, що, одягши кущ калини,
Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —
Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?
 

XII

 
Трикутний біс – із черевом вельможі, —
Калаталом мені між очі брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промінь маже,
 
 
Аби мені – й останній цей проміжок,
Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,
А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,
Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,
 
 
Аби душа – ні даху, – ні родини. —
Я – попіл, що лишився від ридання,
Пожбурений на смітник пітьми – рептух,
 
 
Що із-під тліну усвідомив раптом:
Я так поволі, як з-під кия, вчусь,
Що ця моя ганьба – моя єдина честь.
 

XIII

 
Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,
А просто – в серці, – як підземний зсув.
Бож Ти – фарватер, де мене несе,
І Ти в мені – на всі лади, як – дека.
 
 
Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,
Могила, на якій і хрест осів.
І той струмок в мені, де небеса,
Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.
 
 
Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,
Де сатани, – із присвистом, – екіпа.
Мій мозок, як в дірках порожня шанька,
 
 
Я так… Мене – до тла – і порошинка,
А я усе ще – маслаки питать,
Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.
 

XIV

 
Я заблукав. Цей світ – чавунний килим
На груди, і я гину від ядухи.
На мене біс-повія задом диха
Під вигуки визивні – й ікла скалить.
 
 
Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —
О Господи, коли ця погань здохне!
Мене валкують, аби я, невдаха,
Їм на догоду, як фанти на – колір.
Скрізь писки мишачі і пики вовчі,
Я так усю абетку пекла вивчив,
Що ці подоби – все нове і різне —
 
 
Для мене – за незмінне і старезне, —
Копита, пазурі і відра жовчі. —
Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.
 

XV

 
Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,
Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.
Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,
Мені у серце забива горющий клин.
 
 
В цьому содомі я один, – безлистий клен, —
В кайданах тіла – на бісівському етапі.
За мною й піді мною – кишла – пекла типи,
Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.
 
 
Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,
Мені по спині і на плечах стрімко плига,
І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —
 
 
Бісища натесали з мене купи трісок,
Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.
Я гину, Господи, благаю – озовись!
 

XVI

 
Біс у мереживах – рожева колба-пень
На коліщатах (присмерку форпости)
Підкочує під душу дім розпусти.
Ще інші двоє – лисками з купин
 
 
(На голім тілі – глиняний жупан) —
Мене у яму, там, де гниль і підступ
(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —
Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —
 
 
І знову я стою в черві – по пояс.
Мене бісища – на шматки, як паюс,
Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,
 
 
І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —
О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,
Рятуй мене або – від себе відпусти.
 

XVII

 
Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —
За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.
До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —
А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.
 
 
О Боже мій, єдиний мій, помилуй
Оцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.
Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —
Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.
 
 
Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка
Нутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,
 
 
А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —
В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.
 

XVIII

 
Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,
Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —
І кожному із них – я – наймиліша паша.
Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —
 
 
Із мене – пеклові – за сумніви – податок
Під щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —
Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —
О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,
 
 
Бодай на мить спини оцей бісівський вир,
Цю піну в мозку, що – як курячий навар,
Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!
 
 
Чи Ти вже розігнув усесвіту підкову
І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,
Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?