«НЕ-ПРИМХЛИВИЙ» ДОН ЖУАН: МІЖ АКЦЕНТУЙОВАНОЮ НЕРІШУЧІСТЮ ТА МЕЛАНХОЛІЙНОЮ УТОМОЮ

Нема героя в мене! Чи не диво – тепер, коли заледве не щодня, з газетних шпальт волаючи жадливо, новий герой увагу зупиня! Але, оскільки доля їх примхливо скидає геть здебільшого з коня, я обираю краще Дон Жуана, хоч доля на кону його й погана.

Дж. Байрон, «Дон Жуан»

Джордж Ноел Гордон Байрон (George Noel Gordon Byron; 22 січня 1788 р., Лондон, Велика Британія – 19 квітня 1824 р., Месолонгіон, Греція) – один із найяскравіших представників англійського романтизму, чия творчість мала значний вплив на інші літератури, зокрема, й українську. Байрон народився в Лондоні у старовинній, але збіднілій шляхетській родині. Гордон – друге особисте ім’я, дане під час хрещення; це ім’я збігається з дівочим прізвищем матері. У десять років Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир. Саме тут майбутній письменник був свідком виступів луддитів, тут починає формуватися його активна громадянська позиція та політичні погляди, спрямовані в майбутньому на боротьбу із соціальною несправедливістю. У 1799 році Байрон починає навчання у школі доктора Глені, де провчився два роки. «Години дозвілля» (1807) – перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди й шотландські оглядачі» (1809) поклала початок полеміці Байрона з романтизмом, якої він не припиняв протягом усього життя. Байрон критично ставився до поетів «озерної школи», висміював їх за зраду прогресивних ідей, захоплення середньовіччям і містикою. Вияви цієї полеміки знаходять своє відлуння і в поемі «Дон Жуан».

Літературну славу й світове визнання Байрону принесла перша пісня «Чайльд Гарольдової мандрівки»¹ (1812), написана під враженням після мандрів Португалією, Іспанією, Грецією, землями Османської імперії. Саме у цьому творі Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн.

Повернувшись до Англії, письменник бере активну участь у політичному житті, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Обурення, пов’язане з тогочасною політикою уряду, Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812). У ці ж роки він створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Ґяур», «Абідоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пізніше – «Мазепа», 1818, та ін.). «Дон Жуан» почасти також можна назвати «східною поемою», ліро-епічним твором, у якому увиразнено орієнтальну рецепцію і якому притаманна сатирично-іронічна спрямованість. У зазначених поемах експліковано суперечності світогляду Байрона – протест поета проти реальності, сповненої фальшувань і несправедливості. Сприйняття навколишньої дійсності викликає у митця песимістичні настрої. Настрої трагічної самотності, відчаю, заперечення можливостей суспільного прогресу виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від’їзду Байрона з батьківщини внаслідок переслідувань його панівними політичними класами Англії. Ці настрої в особливий спосіб оприявнені і в завершальному прижиттєвому творі письменника – поемі «Дон Жуан». Мотив світової скорботи виникає насамперед під впливом світоглядної кризи, яку митець пережив після занепаду ідеалів Французької революції та реставрації «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона.

«Дон Жуан» – magnum opus Джорджа Гордона Байрона. Цю поему (або ж роман у віршах, за іншою класифікацією) написано впродовж 1819—1824 рр., твір незавершений через смерть автора. На думку І. Франка, «Дон Жуан» був «останнім і найбільшим твором Байрона <…>, над яким автор працював шість років і не завершив його». Дуже високо оцінив згаданий твір Ґете, називаючи його найгеніальнішим поетичним твором XIX століття. Франко ж, передусім, бачив у «Дон Жуані» широку панораму європейської дійсності, яскраву картину тогочасного суспільного ладу. Головними у змісті «Дон Жуана», на думку І. Франка, є не пригоди героя, а величні описи та відступи, жарти та натяки»².

 
О ви, блакитноокі й білорукі
Феміди, що засудите мій твір,
невже таки не трапить він до друку
І піде мій рукопис на папір
в крамничку, де солодощі на штуку
розпродує кондитер-бузувір?
 

«Дон Жуан» – підсумок світоглядних шукань і духовних поривань, що оприявнили енциклопедичний маніфест боротьби проти соціального гноблення й рабства, мілітаризації Європи, фальшування духовних цінностей, подвійних стандартів тогочасної європейської (англійської, зокрема) буржуазії, морального зубожіння церкви, яка більше не поєднувала людину з Богом, а була інкорпорована в політичний лад країни. «Дон Жуан» – значний за обсягом художній твір, який постає своєрідною візуалізованою мапою світу першої третини ХІХ ст. Ідеться про те, що у цій ліро-епічній поемі оприявнено значну кількість етнокультурних і етноментальних стереотипів, клішованих форм сприйняття «Свого» й «Чужого»; цей твір наскрізь імаґологічний, тобто «зітканий» із різних етнообразів і ментальних проекцій, за якими бачиш доволі непривабливу людську сутність, наділену численними вадами. У словах оповідача маємо чимало імаґологічних характеристик, як-от:

 
І, хоч як ви, либонь, запам’ятали,
мій гнівний розум та нещадність рим
на рідну кров братів моїх напали,
коли ще був я зовсім молодим,
ті вихватки ні успіху не мали,
ні снів моїх не вивітрили тим.
Шотландців я картав, але велику
країну гір кохатиму довіку.
 

Людина, позбавлена справжнього зв’язку з Богом, деформована викривленою мораллю, яка має обслуговувати інтереси панівних верств, сама починає утверджувати власні спотворення за морально-духовні чесноти, вдягаючи на себе різні маски праведності й благопристойності. Отже, ця поема (роман у віршах) – не лише чергова версія легенди про севільського Дон Жуана, а окремий світ уявлень, подеколи іронічних і сатиричних, у яких у дошкульній формі репрезентовано тогочасне суспільство, яке задихається від фальшивих правил, викривлених норм і штучних обмежень. Зображені у творі суспільні верстви піддано висміюванню, іронічній зневазі, сатиричному викриттю.

 
Крім «чорт би вас побрав» Жуан одвіку
не знав англійських виразів і слів,
але чомусь як милість превелику
він сенс цієї фрази розумів.
 

Окреме місце у творі посідає оповідач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатної казати правду про свою добу й людей у ній, поширювати досвід мудреців і поетів, які у різний час говорили й писали про ті базові цінності, які визначають сутність людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвід, оповідач дорікає часові теперішньому, у якому відбулось змізернення особистості.

 
Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захваті й безпеці настає
у пристрасті почате царювання
безмежне та божественне твоє!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
і все-таки одне у мене є:
як поєднати з захватом безпеку,
таку від нього рисами далеку?
 
 
Поет в рядках, що ви їх прочитали,
в свідомості усіх лишивши слід,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
і тільки так їх розуміти слід.
Він не хотів, щоб марно турбували,
коли він любить або їсть обід.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певніше двері замикати.
 

Подеколи міркування оповідача нагадують філософські сентенції, у яких розкрито сутність творчості, поетичного мистецтва;

подеколи перед читачем виринають ескапади обрàз і незадоволення, вияви помсти й самоіронії.

 
В поезії нема нічого важче,
аніж початок – може, лиш кінець:
Пегас неначе вгору підніма ще,
та раптом зводить справу нанівець,
крило необережно підламавши,
і як Люцифер падає чи мрець.
Ми високо злітаємо в гордині,
мов знать, на що ми здатні, не повинні!
 

Там, де оповідач ніби хоче поділитися мудрістю, одразу виникає «іронічне зняття» високочолості. Комунікативні стратегії містять «подвійне дно»: щойно читач підготувався занотувати важливу сентенцію, йому дають зрозуміти, що нічого вічного у цьому плинному світі немає, тож дійсність потрібно сприймати через «окуляри іронічного скепсису».

 
Я змолоду вважав себе чудовим
і, щоб усі вважали так, хотів.
Прийшла пора словам невипадковим,
і визнання здобути я зумів.
Але черствим вкривається покровом
уява, і бракує навіть слів,
і те, що романтичним виглядало,
таїть уже комічного чимало.
 

Лише такий підхід здатний убезпечити людину від розчарувань або ж самозахоплення, наслідки якого вельми сумні. Зрештою, оповідачеві притаманна здатність сміятися не лише над навколишнім світом, а й над собою. Байронівському «Дон Жуану» властиве самопародіювання, часом у раблезіанській манері. Лист Юлії допомагає авторові досягти трагічної напруженості, проте лише на незначний проміжок часу. Байрон не може не розповісти, що потім сталося з листом. Під час мандрівки з Севільї до Кадіса у Дон Жуана на кораблі починається морська хвороба. Перехилившись через борт, він ненавмисно забризкує блювотою послання Юлії, написане на папері із золотим обрізом і філігранною кіноварною печаткою. Варто пам’ятати, що на той момент Дон Жуану лише шістнадцять років, він недосвідчений і нездоровий. Таке поєднання різних, подеколи протилежних стильових регістрів видається оригінальним, сміливим художнім прийомом. Дослідники вважають, що саме цей епізод мав на увазі Вільям Гезлем, пишучи про дивовижну здатність Байрона до самопародіювання: «За класичним сп’янінням маємо полоскання розчином соди <…>. Після блискавок і шторму нам розповідають про домашній побут і рукомийник»³.

Розум оповідача гострий, дотепний, він висміює й пародіює, але водночас у такому погляді на світ наявна особлива дошкульна вітальність, іронічна життєствердність.

 
Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
її забув я зовсім… Verbum sat!⁴
Хоч сам здобув освіту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрібно нині научати,
як Дон Жуана научала мати.
 

Іронічність авторського голосу у творі органічно поєднана із самокритикою, дошкульний сарказм – зі здоровим сміхом, філософічні напучування – із жартівливим балагурством і блазнюванням. С. Голованівський зміг майстерно відтворити іронічний пафос оригінального твору, у перекладі помічаємо чимало мовних знахідок, які свідчать про скрупульозність роботи перекладача. Загалом можна стверджувати, що «Дон Жуан» – це твір, у якому переплетено діонісійське, стихійне, тілесно-сексуальне й аполлонівське, розумово-інтелектуальне, духовно-душевне (емоційно забарвлене).

 
Якщо лише тринадцятий хлопчині,
а жінці вже не менше двадцяти,
за ласки їхні чисті і невинні
не можна їм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже їй минуло нині,
і встиг Жуан шістнадцяти дійти…
За кілька літ міняються на диво
взаємини – на Півдні особливо.
 

Світобачення оповідача позначене рисами карнавального світогляду, для якого властива гра високого й низового, постійне перемикання регістрів між елітарно-інтелектуальним і бурлескнорозважальним, повчальним і гедоністичним. Зрештою, це лише потверджує специфіку авторського світовідчуття: у дійсності усе плинне й немає незмінних параметрів. Буття не дається людині в онтологічних формах, воно експлікує себе передусім як суще, для пізнання якого потрібно уміти сміятися й «бавитися» у життя. Шекспірівський мотив «весь світ – театр» («all the world is a stage») притаманний і цьому творові Дж. Байрона:

 
О насолодо! Знаємо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собі весною чесне слово,
що поведінку виправлю свою.
Та навесні повторюється знову
все те, що душу зваблює мою…
І все-таки, якщо знайду підтримку,
я досягну мети своєї взимку.
 
 
А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомірної ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливіший за неї, як завжди.
 

Проте саме така оповідна стратегія й забезпечила успіх твору, який було б непросто «подолати» без наскрізної іронії та самоіронії. Оповідач – це блазень, наділений можливістю говорити правду і сміятися з себе та інших.

 
Але тепер я все це залишаю,
щоб не впадати в пафос. Бо завжди,
як тільки вип’ю кілька чашок чаю,
він ллється з віч у вигляді води.
Я сліз Кассандри завше уникаю.
Але скажіть – подітися куди,
якщо вдаюсь до чаю знов і знов я,
бо все міцне шкідливе для здоров’я?
 

Світ навколо Дон Жуана духовно мізерний і фарисейський, побудований на викривлених ідеях щодо досягнення й загалом сприйняття соціального блага. С. Павличко слушно зауважує, що «Дон Жуан» Дж. Байрона «не просто іронічна поема і не лише поема, зосереджена на проблемах естетики, на пародіюванні художніх творів, на боротьбі з літературними напрямами, а шедевр політичної, соціальної сатири, якій не було рівних в англійській літературі з часів Джонатана Свіфта»⁵. Ці рядки з поеми – приклад до того, про що пише С. Павличко:

 
Юристи – це моральні трубочисти,
ось через що завжди вони брудні.
Хоч люди ці на вигляд гонористі,
вони у сажі, наче у багні.
 

Художній простір поеми можна було б порівняти з фентезійним, усвідомлюючи, звичайно, певну умовність такого зіставлення. Одна зі специфічних рис фентезі як жанру літератури полягає в тому, що простір, сконструйований у фентезі, потенційно стримить до безконечності. Художній світ байронівського «Дон Жуана» як на початок ХІХ ст. також видається надміру гіпертрофованим і географічно відкритим, іманентно незавершеним і потенційно нескінченим. Простір поеми розімкнений, об’єднаність географічних локусів досягається наявністю наскрізного образу Дон Жуана, який уможливлює нанизування значної кількості сюжетних ліній, водночас кожен новий локус маркується новим жіночим образом (Юлія – Севілья, Гайде – піратський острів, туркеня – Росія, Аврора – Англія). «Дон Жуан» Дж. Байрона – це історія-травелог, світ захопливих мандрів та екзотичних жінок; власне, саме через жінок часто й відбувається пізнання «множинних світів» у цьому творі. Однак етнокультурні картини відвіданих країн хоча і посідають центральне місце, але здебільшого потрібні для характеристики протагоніста. На думку більшості дослідників поеми, жінки для Дон Жуана – це засіб адаптації як до різноманітних обставин життя, так і до етноментальних особливостей чужих країн (Аделіна, Дуду, Катерина II). Подеколи перебування в «інших світах» оповідач розкриває в іронічно-саркастичному тоні, показуючи, що ключ до розуміння людського життя та його зиґзаґів криється у вельми простих речах, які й визначають людську природу:

 
Чому Жуан, змінивши звичні шати,
в Росії став орлом серед вельмож —
про це, либонь, не слід розповідати:
не прагне, мабуть, мало хто того ж!
А тут – вино, золочені палати,
багатство неабияке також…
Адже приємно в царському салоні
лежати навіть подушці на троні.
 

Дон Жуан належить до традиційних літературних образів⁶, які генерували окремий самодостатній і багатовимірний літературний рецептивний дискурс. Рецепція – це «синтетична форма генетично-контактних зв’язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в національному письменстві чи творчості митця»⁷. У контексті діалогічного розуміння міжлітературних зв’язків Ганс Роберт Яусс зауважує, що варто «розрізняти в історико-літературному процесі обидва аспекти стосунку тексту і читача, тобто вплив – як спричинений текстом – і рецепцію – як спричинений адресатом – елемент конкретизації смислу»⁸. Сьогодні донжуанівський дискурс – це поліморфна гетерогенна система, якій притаманне продукування нових смислів (що часом можуть кардинально розходитись з оригінальними), нових інтелектуально-мистецьких практик та ін. Нині донжуанівський дискурс постає настільки строкатим явищем⁹, що його первісні смисли (когнітивні фрейми), породжені севільською легендою, «затираються» пізнішими інтерпретаціями і в разі їхньої апропріації масовою свідомістю остаточно «затіняють» первісні смисли. У такому разі пізнання деяких первісних смислів тексту не видається можливим на рівні масової свідомості або ж результати такого пізнання не можуть змістити набутих уявлень, що утворюють альтернативну смислову реальність навколо Дон Жуана.

Крім того, цього героя доцільно схарактеризувати як «трансґресивного» (із притаманними соціальними та ін. акцентуаціями й трансформаціями оригінального канону, які співіснують у межах донжуанівської культурної парадигми) персонажа, позаяк він містить інтенцію, яка реалізує вихід за рамки соціальних і психологічних умовностей, усталених норм, звичних правил. Оповідач у тексті конструює навколо Дон Жуана дискурс із «подвійним дном», показуючи в іронічний спосіб як трансґресивність самого героя, так і тих, хто є об’єктом його зазіхань і причиною успіху.

 
Жорстока наша доля і зрадлива!
А ця, про котру я вам розповів,
жорстока та підступна особливо.
І справді, – джентльмен, що так розцвів
і зовнішністю й розумом на диво,
враз потрапляє в кігті упирів!
І все тому, що так його невдало
це молоде створіння покохало!
 

Перед нами специфічно «деформований» у художній уяві Дон Жуан, чий успіх у житті детермінований не стільки власною унікальною природою й волею, скільки тими, хто його оточує:

 
А мав Жуан ще й деякі прикмети,
що їх цінують високо жінки,
яких кохати вчили не поети,