Прибери цю страшну усмішку.
— Ну що я ще можу зробити? Ти, як завжди, маєш рацію.
— Але я не хочу завжди мати рацію. Скажи мені, що я неправа!
— Та ні, — сказав я, — ти права. Ти ж сама знаєш.
— Ой, Фердинанде! — сказала вона. І ще двічі: — Фердинанде, Фердинанде…
Вона наче молилася до небес чи вдавала людину, якій дуже погано, тож я мав розсміятись, але раптом вона зовсім посерйознішала чи вдала серйозність.
— Це не дрібниця. Так жахливо, що ти не можеш сприймати мене як друга. Забудь про мою стать. Просто розслабся.
— Постараюся, — пообіцяв я. Але відтак вона вже не стала сідати близько біля мене. Вона прихилилася до стіни і стала читати іншу книжку.
Наступного дня там, унизу, вона просто закричала. Без жодної причини. Я вішав картину, яку вона намалювала, а я хотів бачити на стіні, і раптом, сидячи на ліжку, вона закричала. Від цього крику кров холонула в жилах. Я підскочив, розвернувся, впустивши рулетку, а вона тільки засміялася.
— Що сталося? — спитав я.
— Так, просто покричати захотілося, — відповіла вона.
Вона була непередбачувана.
Вона завжди критикувала мою манеру говорити. Одного дня, пам’ятаю, вона сказала:
— Знаєш, що ти робиш? Знаєш, як дощ вимиває з усього колір? Ось таке ти робиш із англійською мовою. Ти її розмиваєш, щойно відкриваєш рота.
Це тільки один приклад того, як вона до мене ставилася.
Іншого дня вона взялася за мене, говорячи про своїх батьків. Цілими днями вона розповідала мені, як їм погано від хвилювання і який я негідник, що не даю їм знати про неї. Я виправдовувався тим, що не можу ризикувати. Але одного дня після вечері вона сказала:
— Я знаю, як це зробити без ризику. Ти надягнеш рукавички. Купиш папір і конверти у «Вулворті». Надиктуєш мені лист. Поїдеш до найближчого великого міста і вкинеш його у скриньку. Тебе не можна буде відстежити. «Вулвортів» по всій країні дуже багато..
Вона все тиснула з цим на мене, і одного дня я зробив, як вона радила: купив папір і конверти. Того вечора я дав їй аркуш і дозволив писати:
— Я в безпеці, мені ніщо не загрожує…